Чорна рада
Шрифт:
Спихайте Іванця к нечистій матері! І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка.
А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть
і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини.
– Ей,- каже,- годі! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самі запорожці.
Іванець, махаючи булавою, кричить: - Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнців під добру руку! Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За намегом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, да московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців. Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.
– Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими?
– крикну гь на йою запорожці.
– А що ж,- каже,-
– Еге!
– закричав отаман.- Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу! Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь
Невольник пізнав ватажка.
– Пугу-пугу!
– закричав, - пугу. Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя
Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках!
– Еге! Ось де зійшлись!
– каже той, пізнавши Василя.- Угамуйтесь, братчики,- каже до своїх,- багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою. А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка.
– Гей,- каже,- козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною!
– да й поїхав з ради до табору, держучи високо над головою пірнач
із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли. Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки - собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула.
Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку
Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського. Покликне Сомко на своїх козаків: - До шику! До лави! Пушкарі, ришгуйге іармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах! Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка - ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні! Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк
Ніженський з табору й рушив.
– Е, Васюта не звик слухати старших!
– каже Сомко.- Ну, дармо, нехай б'є первий, а ми підопремо його. Коли ж прибігає сам Васюта конем: - Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли!
– Що? Як?
– Отепер то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а
Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує! За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить: - Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці! Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати - тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились.
– Якого,- кажуть,- чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом?
– да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон
Брюховецькому. Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає.
Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями.
– Га-га!
– крикнув клятий на радощах.- От яка рибка в сак ускочила! А Сомко, нічого не слухаючи, до князя: - Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам? А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив. А Сомко: - Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську палицю - я одіб'ю твоїми стрільцями голоту од табору! Князь тілько переступав з ноги на ногу. Як тут гукне Брюховецький: - Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім, що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!
– Так нема ніде правди?
– каже Сомко.- Ні в своїх, ні в чужих? А Іванець: - Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани.
– Пане гетьмане!
– каже вірна старшина, обступивши Сомка.- Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу! Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.
– Братці мої,- каже,- милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!
Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!
– і кинув об землю свою шаблю. Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.
–
– кажуть.- Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу! Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу - на Москву листи писати, що ось нібито
Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів новою гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмистра
Колодія. Там міщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною. XV Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.
– Бгате Василю!-каже.-Давай мені боржій коня! Нехай їй біс, сій раді! От не в добру годину знесло мене з тим божевільним Шрамом! Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на воді крутиться, попавши на чорторий, так він ворочавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили коней
Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ товпиться; під боки його штовхають; неборак тілько сопе!
– Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатику,- каже до Петра,- не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до
Хмарища! Нехай тоді радує собі хто хоче! Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьманом, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш ото Гвинтовка одвів своїх підручників; потім і другі сомківці рушили до табору. Тілько запорожці іграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, да простий люд селюки гули по всьому полю, що тії трутні. З півгодини ще не знали селяне, що між козацтвом робиться. Як же вже рушив
Брюховецький з князем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала: - Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!
– Що ж, братища?
– кажуть інші.
– Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства.
– Е, ще буде час у місті погуляти!
– одвітують другі.- А он козацтво Сомків табор рабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинів повні вози.
– Ну, хто куди любля! Усюди є об віщо погріти руки! І от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тілько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи. Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тії хвилі, люд от табору; а назустріч йому купа селян од міста.
– Куди ви?
– питаються.
– А ви куди?
– Ми до Сомкового табору.
– А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!
– Є, чорта з два!
– Як?
– Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає нашого брата в місто.
– Шкода ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!
– Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?
– Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбігають іще новії купи.
– Біда!
– кричать.- Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькі братчики?
– А що ж вони там кажуть?
– От що! Посунулись деякі з наших через городи, стали поратись коло панських дворів, дак братчики їх киями. «Убирайтесь,- кажуть,- ік нечистій матері, мужва невмивана!» - та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: «Ми ж тепер усі рівні!» - «Ось ми вас,- кажуть,- порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобулись лихої години!» - Еге! Дак отака нам дяка!
– закричали тоді привідці (у кожної купи був свій ватажок).- Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, дак зуміємо і зі столу зопхнути! Куптесь у полки, кричіть «у раду!» Визвольмо
Сомка та Васюїу з неволі: тії за нас уступляться! Заворушився люд, заюмонів, піднявсь по всьому полю галас. Тілько нічого з того не вийшло Інші, по-мірковавши, кажуть: - Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке
і спечеться. Буде з нас і того, що потанцьовали днів зо два з запорожцями. А другі: - Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усі в одно; полатають нам боки, та з тим
і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь! Тим часом деякі ведуть таку розмову: - Я собі таки піймав із воза в таборі сало! Буде жінці та дітям до пилипівки!
– А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.
– Ге! Що ваше сало та пшоно!
– каже третій волоцюга.- Я он попав був жупан такий, що пари волів стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!
– Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у городі!