Егоїст
Шрифт:
— Квітка... Це по маминій лінії.
—Так, це давній українській рід, — немовби зраділа вона, і її початкове напруження помалу розвіялося.
— Так от... Я б хотів... Власне, я хочу зібрати докупи всіх нащадків українських династій...
Смагляві вилиці жінки спалахнули рум'янцем. Здається, вона також не раз роздумувала на тему своєї голубої крові.
— Георгію! — зненацька покликала вона сина через плече. — Ходи сюди! Я хочу познайомити тебе з паном Липинським!
З сусідньої кімнати увійшов
Георгій-старший простягнув руку і по-дорослому потис руку хлопчикові.
Пані Ханенкова (до речі, цікаво, як її звати?) заметушилася.
Вона відкликала хлопчика в коридор і стала посилено щось шукати в гаманці. Згадавши півчісбурґера, які ховав для мами хлопчик, Георгій підхопився з місця:
— Я хотів би запросити Вас у честь знайомства на вечерю! — як Пилип з конопель визвався Георгій, щоб попередити незаплановані витрати господині. — До кафе чи ресторану!
У коридорі запала мовчанка. Обидва вилицюваті Ханен-ки зайшли до кімнати і в непевності зупинилися.
— Розумієте, — зам'ялася Ханенкова. — Я сто років нікуди не виходила...
— Нема проблем! — сказав Георгій. — Ми замовимо піцу і решту продуктів сюди! — І поки вони не передумали, додав: — Де у вас телефон?
Жінка почервоніла.
Георгій усе зрозумів: відключили за несплату. Ось тобі направду «збіднілий дворянський рід».
— Момент!
І він витяг із кишені мобільний телефон, замовив піцу у піцерії і деякі продукти з супермаркету.
Господарі дивилися на нього як на факіра.
Тим часом господиня принесла з сусідньої кімнати стару, однак накрохмалену і бездоганно випрасувану скатертину, де аплікації троянд були нашиті на місці дірочок.
Піцу привезли раніше, ніж вино. Малий Георгій так накинувся на неї, що мати тихенько дала йому потиличника. Обоє перелякано подивилися на гостя: чи, бува, він не завважив. Однак недаремно гість був однієї з ними крові: він зробив вигляд, що нічого не помітив.
Нарешті принесли кошик з супермаркету.
Георгій виклав фрукти, сир, шинку, відкоркував вино, налив собі і господині, а малому — кока-коли. Підняли келихи, і він запропонував тост:
— За знайомство! До речі, як вас звати?
— Мене — Євдокія, — сказала вона. — Єва. Так називали у нашій родині всіх перших доньок.
— Дуже гарне ім'я, — сказав Георгій.
— А мені в молодості страшенно не подобалося. А зараз — нічого, звикла. А вас як величати?
— Так, як і вашого сина! — посміхнувся він. Здається, Євдокія зраділа. Вона відпила ковток вина і
спитала:
— Невже «Хванчкара»?
Георгій подивився на пляшку — точно! Він і сам не знав, бо замовив просто грузинське вино.
— Як ви здогадалися?
— У нашій родині завжди
— Давайте і йому наллємо для дегустації, — запропонував Георгій-старший.
Запала мовчанка.
— Розкажіть трохи про себе! — попросила Євдокія, щоб якось зав'язати розмову.
— Я — юрист, — почав було він. — Останнім часом бавлюся в політику... Подивившись на Євдокію, він зрозумів, що вона чекає від нього чогось іншого.
— Розкажіть мені про свій рід, — уточнила вона. Георгій почервонів. Він не знав, що сказати.
—Власне, я знаю не так багато. Лише з розповідей мами. Ми, тобто мої предки, мали невеличкий маєток на Слобожанщині... — Я думаю, ви мешкали по сусідству зі Скоропадськими... — загорілися очі в Євдокії. — Вони мали саме там маєток, а ще — на Черкащині.
Він схопився за цю думку, як за рятівну соломинку.
— До речі, я знайомий з Валентиною Скоропадською.
— Так? — жадібно ловила Євдокія кожне його слово.
— Я познайомився з нею у Швейцарії. Вона там живе з чоловіком. Він не українець, однак палкий наш прихильник.
— Яка вона? — спитала вона Георгія. Георгій замислився.
— Вона, незважаючи на свій вік, — дуже елегантна. — Він напружив пам'ять. — Ви знаєте, я подивився на її пальці... Річ у тім, що колись мені моя мама казала: велика рука з довгим ш пальцями і довгими нігтями — це не панська рука. Панська рука невеличка, вузька, непристосована до роботи з середніми, ближче до маленьких, аніж до великих, пальчиками і круглими, ледь розширеними догори нігтями.
Він автоматично поглянув на руку Євдокії: вона тримала горнятко з чаєм, відвівши маленький мізинчик з маленьким ніжнорожевим нігтиком.
Вона піймала його погляд і подивилася на свої руки.
— Так, я знаю це, — спокійно відказала вона.
Він замовк. Георгій був ошелешений, коли побачив цей відігнутий мізинчик. Саме так тримала філіжанку кави Скоропадська. За мить він оговтався.
— У пані Скоропадської були саме такі руки.
— Як цікаво! — захоплено промовила Євдокія. — Аз ким ви ще спілкувалися?
— Ну... — наморщив лоба Георгій. — У Парижі мені пощастило познайомитися з Терещенком.
Євдокія скривилася.
— Терещенки не були дворянами. Це були купці, які сколотили собі капітал на різних торгових ґешефтах.
Георгій із здивуванням відзначив, що навіть у молодих поколіннях Ханенків не минулася образа на Терещенків.
— Але вони на той час становили бізнес-еліту.
— Купці, які заробляють гроші на ґешефтах, ніколи елітою не можуть стати. Апріорі, — твердо, аж надто твердо, промовила вона.
— Чому?
— Не дано.
— А сьогоднішні бізнесмени?
— Тим паче.
— Чому — «тим паче»?