Габрієла
Шрифт:
Похитуючись від надмірної дози коньяку, він пробурмотів:
— Прийміть з повагою, сеньйоро...
Очі Анабели, обрамлені довгими чорними віями, перебігали з одного чоловіка на іншого, затримуючись на Рібейріньйо.
— Які виховані, які ґречні люди,— промовив принц Сандра.
Тоніко Бастос, що саме прийшов зі своєї нотаріальної контори, з підкресленою дружелюбністю кинувся обіймати Мундіньйо Фалкана.
— Ну, як Ріо? Чи сподобалось вам? От де життя...
Він вивчав Анабелу очима досвідченого серцеїда і найчарівнішого чоловіка в місті.
— Хто мене відрекомендує? — запитав він. Ньо-Гало і Доктор сіли за столик для гри в шашки.
За сусіднім
Габрієла в дорозі
Пейзаж змінився. Негостинна каатинга [43] поступилася родючим землям, зеленим пасовищам, густим, непрохідним лісам з річками і струмками. Час від часу випадали зливи. Переселенці заночували неподалік від ґуральні в нетрях цукрової тростини, що тихо шелестіла під вітром. Якийсь наймит ретельно пояснив їм, як іти далі. Ще день — і вони будуть в Ільєусі, закінчиться важка подорож, почнеться нове життя.
43
Каатинга — пустельна зона з рідкими, низькими деревами і колючим чагарником.
— Біженці, як водиться, розташовуються табором поряд з портом, за коліями залізниці, в кінці базару.
— А хіба не треба одразу іти шукати роботу? — запитав негр Фагундес.
— Краще почекати. Незабаром вас прийдуть наймати на какаові плантації і на роботу в місті...
— На роботу в місті? — поцікавився Клементе, чоловік з насупленим, стурбованим обличчям, що ніс за плечима гармошку на широкому ремені.
— Так, сеньйоре. Беруть тих, хто має фах: мулярів, малярів, столярів. В Ільєусі будують багато будинків...
— Отож там лише така робота?
— Не тільки, є робота і на складах какао, і в доках.
— Що стосується мене,— сказав другий сертанежо [44] середніх років,— то я наймуся трелювати ліс. Кажуть, там можна непогано заробити.
— Колись можна було, зараз трохи важче.
— Я чув, що людину, котра вміє влучно стріляти, в місті теж зустрічають гостинно...— сказав негр Фагундес, лагідно провівши рукою по прикладові рушниці.
44
Сертанежо — мешканець сертану, бразильського степу.
— Колись так було.
— А зараз?
— Як вам сказати, попит, звичайно, є...
У Клементе не було ніякого фаху. Він завжди працював на полі; садити, орати, гнути спину на жнивах — більше він не вмів нічого. Він ішов з єдиним наміром влаштуватися на яку-небудь плантацію,— адже йому доводилося стільки чути про людей, що тікали, як і він, із випаленого спекою сертану напівмертвими від голоду, а потім розбагатіли в цих краях. Так розповідали в сертані. Слава про Ільєус летіла світом, сліпі, під акомпанемент гітар, оспівували його достатки, комівояжери переповідали, буцімто в цих багатих краях, заселених хоробрими людьми, можна швидко влаштуватися, бо немає в світі сільськогосподарської культури, що давала б такий зиск, як какао.
Безліч переселенців прибувало із сертану, рятуючись від посухи. Вони залишали випалену землю, де гинула худоба і горіло збіжжя; ішли, пробираючись стежками, прорубаними
Клементе ніс на плечах чимало вантажу. Окрім своїх речей — гармошки і півмішка хліба,— він ніс вузлик Габрієли. Біженці йшли повільно, бо серед них були й літні люди, та й молоді вже ледве тягнули ноги, рухаючись з останніх сил. Декотрі йшли мов сомнамбули, тримаючись тільки завдяки примарливій надії.
Лише Габрієла, здавалося, не відчувала всіх злигоднів дороги, її ноги легко ступали стежкою, нерідко щойно прорубаною в нетрях величезним кривим ножем. Для неї немовби й не існувало каміння, переплутаних ліан. Курява доріг каатинги вкрила обличчя Габрієли таким товстим шаром, що риси його важко було вгадати, і кіс вже не можна було розчесати уламком гребеня — стільки було в них пилюки. Вона скидалася зараз на божевільну, що бреде дорогою в невідомість. Та Клементе знав, якою вона була насправді, він пам'ятав усе її тіло: і кінчики пальців, і шкіру на грудях. Коли їхні групи зустрілись на початку подорожі, обличчя Габрієли і її ноги ще не були вкриті курявою, а пишні, духм'яні коси були зав'язані тугим вузлом на потилиці. Але й тепер, незважаючи на бруд, що вкривав її, він уявляв її такою, якою побачив вперше,— струнка, усміхнена, вона стояла, прихилившись до дерева, і їла соковиту гуяву [45] .
45
Гуява — широко відомий у Бразілії фрукт.
— По тобі не видно, що мандруєш здалека...
Вона розсміялася.
— Вже небагато залишилось. Скоро доберемося. Аж не віриться, що все вже позаду.
— Ти радий?
— Не зовсім.
— Чому? — вона підвела очі на суворе обличчя чоловіка.— Хіба ти йшов у таку важку дорогу не для того, щоб знайти роботу на плантаціях какао і заробити грошей? Адже в тебе тільки й мови про це?
— Ти сама знаєш чому,— гнівно пробурмотів він.— Я міг би йти цією дорогою все життя. Для мене немає значення...
В її сміхові почулася якась гіркота, але не сум. Габрієла покірно, немов примирившись з долею, сказала:
— Все має свій кінець — і хороше, і погане.
Гнів, шалений гнів вирував у ньому. Він знову, стримуючись, повторив запитання, яке вже не раз ставив їй на стежках і в безсонні ночі:
— Отже, ти не хочеш іти зі мною в ліси? Працювати вдвох на плантаціях, садити какао? Ми скоро б купили землю і почали б нове життя.
Габрієла відповіла лагідно, але рішуче:
— Я вже говорила тобі про свої наміри. Я залишуся в місті, не хочу більше жити в лісі. Наймуся куховаркою, пралею, прислугою... Я вже працювала в домі багатих і навчилася куховарити.
— Ти не досягнеш нічого. А коли б ти згодилася працювати зі мною, ми змогли б зібрати гроші і чогось таки досягти...
Габрієла не відповіла, перестрибуючи через вибоїни на дорозі. Нечесана, брудна, з пораненими ногами, ледве прикрита лахміттям, вона викликала глибоке співчуття. Клементе бачив її стрункою і прекрасною, з високими грудьми, з розкішними косами навколо витонченого, натхненного обличчя.