Лагідний янгол смерті
Шрифт:
«Коби ж тепер без зупинок до Ростова», — подумав я з надією.
61
Три години потому потяг різко загальмував у цілковитій темряві. Примус разом із казанком недоїденого супу злетів зі столу. Ми підхопилися. Петро чиркнув сірником і визирнув із вікна, наче цей сірник, що горів у його руці, міг щось освітлити. Гуля навпомацки знайшла на підлозі примус і казанок, підняла їх.
Ззовні долинув шум мотора.
Я теж виліз головою у вікно, посунувши Петра.
Я придивився уважніше й побачив, що на кузові машини стояли люди. Два промені кишенькових ліхтарів бігали товарними вагонами, повз які сунула ця вантажівка.
— Далі, далі! — вигукнув хтось.
Ми з Петром перезирнулися. Петро сів на нижню полицю, знайшов під столом господарську сумку, витягнув звідти пістолет із глушником. Потім запалив спиртову таблетку на столі.
— Схоронися під полицю, — сказав він Галі.
Вона слухняно полізла вниз. А Петро дивився тепер мені в очі, наче очікував від мене якихось дій. Чекав, напевно, що я скажу Гулі теж заховатися під полицею.
Поміркувавши, я дістав свій пістолет і поклав його під підстилку праворуч від себе.
— Може, кави зварити? — несподівано пролунав голос Гулі.
Я повернувся. Вона дивилася на Петра.
— Ні, дякую, — сказав Петро і зітхнув.
Машина наблизилася до нашого вагона. Петро прибрав пістолет зі столу.
— Стій тут. Ось цей вагон! — пролунав хрипкий голос знадвору.
Ми чули, як авто зупинилося. Водій заглушив двигун.
Промінь ліхтарика несподівано ввірвався через порожню раму до нашого купе, і я здригнувся.
— Агов, хлопці, є хтось? — залетів до купе слідом за променем ліхтарика хрипкий голос, який щойно лунав.
Петро звівся, завмер, потім усе ж таки визирнув. Я теж висунув голову й одразу ж замружився, осліплений ліхтарем.
— Виходьте, — спокійно та привітно покликав нас хтось невидимий.
— Чого їм треба? — прошепотів Петро, коли ми вибиралися з купе до тамбура.
Я знизав плечима.
Ми зістрибнули з приварених залізних сходинок і опинилися під бортом вантажівки. Відразу до нас підійшов чолов’яга з ліхтарем.
— Відкочуйте ворота, — спокійно промовив він, і не було в його голосі ні погрози, ні особливої вимогливості. І розмовляв він російською чисто, без акценту. Це мене дещо заспокоїло, я ж приготувався до зустрічі з чеченцями.
— Перевірятимете? — обережно запитав Петро, підійшовши до середини вагона.
— Нащо перевіряти? — здивувався чолов’яга з хрипким голосом. — Ми й так усе під контролем тримаємо. Вивантажили-завантажили — і кожен своєю дорогою. Давай, ворушись! Молдаванин де?
— Який молдаванин? — Петро зупинився перед дверима до вантажної частини вагону й розгублено подивився на мене.
—
Він сплюнув під ноги, потім роззирнувся. Затримав погляд на мені, натягнуто посміхнувся.
— Нічого-нічого, давайте, хлоп’ята! — він кивнув, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.
А я досі не тямив, що відбувається. Одне було очевидно — ці нічні візитери поводилися з нами так, наче ми цілком у курсів їхніх справ. Може, татуйований попутник, що не з власної волі полишив наш вагон, і був тим «молдованином», який мусив би нас просвітити? Можна було тільки здогадуватися або чекати, що все знайде пояснення саме собою.
Я підійшов до Петра, зірвав пломбу з дроту, накрученого на ручці вагона, і смикнув двері на себе. Двері прочинилися насилу й тільки на півметра. Підійшло двійко чоловіків, допомогли відкотити їх повністю.
— Давай, здай сюди задом! — гукнув хрипкий у темряву.
Знову завівся мотор, і вантажівка розвернулася та підставила задній борт до відкритого вагона.
Ми з Петром відійшли вбік і дивилися звідти, як кілька людей залізли до вагона та згортали брезент. Під брезентом у світлі ліхтарів ми з подивом побачили звичайні мішки, складені гіркою.
Працівники нічної бригади почали розбирати гірку, охайно складаючи зняті мішки попід внутрішньою стінкою навпроти проходу. Під мішками виявилася піраміда зелених дерев’яних ящиків.
— Стоп, хлопці! — пролунало раптом із вагона. — Ану, посвітіть сюди!
Облишивши піраміду з ящиків, вони відійшли в правий кут. Нам не було видно, що там відбувається, але ми пригадали, що там відбувалося зовсім нещодавно, добу тому. Пригадали і перезирнулися.
— Вони неозброєні, — прошепотів я Петру.
В отворі вагонних дверей з’явився чолов’яга з ліхтарем. Промінь ліхтаря пройшовся по наших обличчях.
— Ходіть сюди! — холодно покликав він. Ми підійшли. Залізли до вагона.
— Що ви такі відморожені? — запитав чолов’яга, піднісши ліхтар майже впритул до обличчя Петра.
Петро затулив очі рукою. Чолов’яга відвів його руку.
— Ану не затуляйся! — сказав він, приглядаючись до зіниць. — Що тут таке було? — запитав.
— Нічого, — відповів Петро і відштовхнув від свого обличчя руку з ліхтарем.
Чолов’яга прибрав ліхтар.
— Нічого? — перепитав він із недовірою. — А це що?
Він посвітив на свою ліву долоню, в якій лежав пістолет із руків’ям, обмотаним синьою ізострічкою.
Ми мовчали.
— Іване! — чолов’яга озирнувся. — Перевір ящики!
Для мене вони всі були Іванами. Їхні обличчя неможливо було роздивитися в темряві. Небагатослівна компанія чоловіків, приблизно однакових на зріст і точно вже одного виду діяльності, який поки що був для нас не зрозумілий. У мене виникла підозра, що ми просто не встигнемо нічого зрозуміти.