Мальва Ланда
Шрифт:
– Хто – ми?
– Ми – це ті літератори, котрі лишилися… Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні…
– Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…
– Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.
– А звідки знали ви?
– Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.
– Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?
– А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар’ювала потихеньку… Все життя ховатися…
– В мене
– Ну, ми не були з нею такими аж колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга – два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…
– Вашим?
Бумблякевич витер спітніле чоло і почав шукати по кишенях цигарки. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову…
– Так, моїм… Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім’я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу – Мальва Ланда… Що б ви на мому місці після того зробили?
– Не знаю… Вона справді вчинила не по-товариськи.
– Скажіть ліпше по-свинському… О-о, то була фест кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути… Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?… – вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: – Але я дістала сатисфакцію…
І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, начеб перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.
– Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?
Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:
– Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.
– Як то? Вона ж була знищена!
– Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.
– А звідки про це дізналася Мальва?
– Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.
– І ви повернули їй?
– По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? – І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. – Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе – вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди – правуйся!.. Але з ким мала би правуватися? Так і минулося… А я тільки-но так сказала їй… Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?
Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:
– А де тепер та друга книжечка?
І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:
– Є в мене. – Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: – Мені вже не потрібна. Як хочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї.
– Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?
– Знаєте… перед війною вона мешкала з батьками… Але в тридцять дев’ятому батьків вивезли, хату забрали… Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися. Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві…
– Де саме?
– На Замарстинові. Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю…
11
Перша
Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність «політичної заанґажованости» дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок «Осені»:
Осінь і ваше обличчя…Листя зів’яле зідхання…О, не підходьте ближче —На віддалі глибше кохання.Мусимо навіть обоєВ очі собі не дивитись,Бо ненароком любов’юМожемо отруїтись.Осінь і ваше обличчя,Наче та осінь, підступне.О, не підходьте ближче —На серце мені наступите.Нині ми розлучаємосьНа відстані. Німо й тихоСтанете власне мовчання,Наче обруч, котити.А я мовчати не зможу,Буду в осінні днини,Спиняючи перехожих,Питати, котра година.Осінь і ваше обличчя…Листя зів’яле зідхання…О, не підходьте ближче —На віддалі глибше кохання.Зате з’явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.
Зимові дні гойдають сон і кволість,А сніг притрушує надії марні,Відвічний крук на висохлій тополіНанизує на дзьоба хмари.А сніг летить вже стільки днів крізь ситоНікчемних наших душ – холодний сніг…І мерзне на устах блідих молитва,А з кожного кутка лунає сміх.В снігах заметено слова прокльонів,Серця загублено в заметах і завіях,І ми тепер у сніговім полоніБредем в кайданах смутку й безнадії.Та все ж бредем – зневірені прочани —У пошуках якоїсь правди…Під ноги стеляться сніги мовчання,І ноги ковзають на кризі зради.