Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– То ви не візьмете книги? – вже трохи лагідніше запитав я.
– Я її охоче візьму, якщо ви дозволите мені за неї заплатити.
Я назвав їй точну ціну та ще й із поштовими видатками, причому так спокійно, як тільки зміг, бо насправді ладен був заплакати від розчарування і досади.
Вона дістала гаманця і вже хотіла була віддати гроші за книжку, та, глянувши на мене, завагалася, а потім лагідно сказала:
– Бачу, ви вважаєте себе ображеним, містере Маркгаме. Мені хочеться, аби ви зрозуміли, що… що я…
– Я вас розумію, і до того ж чудово, – сказав я. – Вам здається, що якби ви прийняли від
– Що ж, ловлю вас на слові, – відповіла вона з янгольською усмішкою, кладучи ті гроші до гаманця, – тільки ж пам’ятайте!..
– Я пам’ятатиму те, що сказав, та не карайте мене за самовпевненість, позбавляючи своєї дружби – або зачекайте, поки я спокутую її, ставши стриманішим, ніж був раніше, – сказав я, протягаючи руку для прощання, бо був занадто збуджений, аби лишитися.
– Що ж, давайте залишимось такими, якими й були, – відповіла вона, щиро стискаючи мою долоню.
Мені важко було стриматись, щоб не притиснути її ніжну долоньку до своїх уст, та ця передчасна жертва завдала б моїм надіям майже смертельного удару.
Додому я повертався схвильований, серце мало не вискакувало з грудей. Стояла страшенна спека, та я й не помічав її, бо думав тільки про пані Грем, про її недоступність і свою нестриманість та нетактовність, про її рішення і свою нездатність подолати його, сподівався, що… втім, не буду стомлювати тебе своїми суперечливими надіями і побоюваннями.
Розділ IX
Хоча я й охолов до Елізи Мілворд, та вряди-годи бував із візитом у вікарія, бо не хотів різко поривати стосунки з його дочкою – це викликало б страшенне обурення і я став би предметом для пліток, та й вікарій рішуче образився б, адже він вважав, що я приходжу з візитами до нього особисто. Коли наступного дня після мого побачення із пані Грем я завітав до нього в гості, виявилося, що його немає вдома – і та обставина не була для мене такою приємною, як раніше. Хоч як там було, та я вирішив зробити свій візит коротким і розмовляти з Елізою у такій манері, на яку мені могло давати право наше довге знайомство і яка не могла ні образити її, ні послужити для заохочення хибних надій. У мене ніколи не було звички говорити про місіс Грем ні з нею, ні з ким-небудь іншим; та я не просидів і трьох хвилин, як вона сама заговорила про неї.
– Ох, містере Маркгаме! – майже пошепки сказала вона з приголомшеним виразом на обличчі. – А що ви думаєте про ті чутки, що ходять про місіс Грем?
– Які чутки?
– Ага, зараз! Ви й самі знаєте! – вона лукаво всміхнулася і похитала головою.
– Я нічого про них не знаю. І взагалі, що ви маєте на увазі, Елізо?
– О, не запитуйте мене! Я не можу цього пояснити, – вона взяла до рук батистову носову хустинку і почала обшивати її широкою мережаною облямівкою.
– Про що йдеться, міс Мілворд? Що вона має на увазі? – запитав я, звертаючись до її сестри, яка підшивала велике простирадло.
– Не знаю, – відповіла вона. – Йдеться про необґрунтовані чутки, які хтось розпускає. Сама я їх
– Правильно, міс Мілворд! Хоч що там казали б, я теж певний у порядності пані Грем.
– Добре, – зітхнувши, зауважила Еліза, – добре мати таку втішну впевненість в чесноті тих, кого ми любимо. Аби лиш не виявилося, що ми довірилися тому, хто цього не заслуговує.
І вона так сумовито й ніжно глянула на мене, що серце моє здригнулося; проте щось не сподобалося мені в тих очах, і я подумав був, як міг захоплюватися ними. Мене розлютили ті натяки стосовно місіс Грем, які, я був певен, були брехнею, знала вона про це чи ні.
Однак того разу я більше нічого не сказав на цю тему і незабаром попрощався та й пішов собі, не почуваючи анінайменшого занепокоєння стосовно можливої правдивості цих таємничих чуток, лише бажаючи знати, що то були за чутки, хто їх розпустив і на чому вони ґрунтувалися та як їх можна було усунути або ж спростувати.
За кілька днів матуся влаштувала одну з наших тихих маленьких вечірок, на яку запросила друзів та сусідів. Прийшла і місіс Грем – тепер вона не могла ухилитися від запрошення, посилаючись на темні вечори або непогоду. Без неї вечірка для мене була б нестерпно нудною; але вже саме прибуття пані Грем втішило мене, і хоча я не міг заради неї нехтувати іншими гостями, як і не міг очікувати, що приверну більшу частину її уваги до себе, я все ж таки передчував задоволення.
Містер Лоренс також прийшов. Мені було цікаво подивитись, як він поводитиметься з місіс Грем. Втім, вони лише обмінялися легкими поклонами; ввічливо привітавши інших гостей, він сів на досить пристойній відстані від молодої вдови.
– Бачили такого хитруна? – прошепотіла Еліза, яка була моєю найближчою сусідкою. – Таке, наче вони геть не знайомі!
– І що з того?
– Чому ви вдаєте, ніби нічого не знаєте?
– Не знаю? Чого не знаю? – запитав я, причому так різко, що вона здригнулася і відповіла:
– О, тихіше! Не розмовляйте так голосно.
– Ну, то розкажіть мені, – відповів я, понизивши голос, – що ви маєте на увазі! Ненавиджу загадки.
– Ну, знаєте, я не поручусь за достовірність цього, – але хіба ви не чули?…
– Я не чув нічого, крім того, що ви мені кажете.
– У такому разі ви маєте бути навмисно глухим, бо це вам кожен розповість; але я бачу, що лише розгніваю вас, повторивши це, тому я краще триматиму язика за зубами.
Вона замовкла і склала перед собою руки з виглядом ображеної смиренності.
– Якби ви хотіли не гнівити мене, то мали б тримати свого язика за зубами із самого початку або ж відверто і чесно викласти все, що знаєте.
Вона дістала носову хустинку, підійшла до вікна і зупинилася, вочевидь, потонувши в сльозах. Я був здивований, роздратований, засоромлений – не стільки від власної різкості, скільки від її дитячої слабкості. Проте ніхто, здавалось, не звернув на неї уваги, а невдовзі нас покликали до чайного столу: у нас прийнято за будь-якої нагоди сідати до столу під час вечірнього чаю і перетворювати чаювання на повноцінний прийом їжі, тому що обідаємо ми рано. Зайнявши своє місце, я побачив, що з одного боку біля мене сидить Роза, а з другого немає нікого.