Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Ти гніваєшся, бо місіс Грем не дозволила тобі провести її додому? – запитав він із легкою усмішкою, яка довела мене майже до нестями.
– А яке твоє діло? – запитав я.
– Та ніякого, – відповів він, – от тільки… – Він глянув на мене й урочисто виголосив: – Тільки дозволь мені сказати тобі, Маркгаме, що, якщо ти маєш які-небудь плани стосовно тієї особи, то вони неодмінно проваляться; і мені сумно дивитись, як ти плекаєш даремні надії і витрачаєш сили, аби…
– Ти, лицеміре! – вигукнув я.
Він зблід і пішов, не сказавши більше ні слова. Я зачепив його за живе і був радий цьому.
Розділ X
Коли
– Але ж, мамо, ви сказали, що не вірите у ці байки, – зауважив Фергус.
– Та не вірю, любий мій, але ж диму без полум’я не буває. Певне, є якісь підстави для цих чуток.
– Підстави – це зло і віроломство світу, – сказав я, – а також той факт, що хтось бачив, ніби Лоренс раз чи двічі увечері йшов тією дорогою – і сільські плетухи сказали, що він ходить залицятися до цієї таємничої леді, а люди жадібно вхопились за ці чутки, аби зробити з них бозна-що.
– Добре, але ж, Гілберте, має бути щось у манері її поведінки, що підтримує такі чутки.
– Ви бачили щось таке у її поведінці?
– Ні, звичайно; але ж, ти знаєш, я завжди казала, що в ній було щось досить дивне.
Гадаю, це сталося того вечора, коли я зважився знову піти з візитом до Вілдфел-Холу. Одколи минула та вечірка, я щодня намагався зустрітися із пані Грем під час її прогулянок, та вона виходила гуляти в різний час (і, звичайно ж, робила це навмисне), тож я ночами не спав, вигадуючи привід для наступного візиту. Нарешті я вирішив, що розлука вже стала нестерпною, тож дістав із шафи стару книжку, що могла б зацікавити її, і подався до Вілдфел-Холу, не знаючи, щоправда, як вона мене прийме. Краще було б зустріти її у полі або в саду, – не подобалося мені стукати у двері, бачити похмуру Рейчел, а потім читати подив у очах пані Грем.
Проте вийшло не так, як мені хотілося. Пані Грем у саду не було, там тільки Артур грався з песиком. Я зазирнув через ворота і покликав його. Він попросив мене зайти, але я сказав йому, що не міг цього зробити без дозволу його матері.
– Я піду й попрошу її, – сказала дитина.
– Ні, Артуре, ти не повинен цього робити; але якщо вона вільна, то попроси її прийти сюди на хвильку. Скажи, що я хочу поговорити з нею.
Він побіг виконати моє прохання і швидко повернувся зі своєю матір’ю. Якою ж гарною була вона зі своїми темними пасмами кіс, які розвівав літній вітерець, із легким рум’янцем на щоках і обличчям, яке сяяло від усмішки. Любий Артуре, я в такому боргу перед тобою за всі ті зустрічі! Завдяки цій дитині я відразу позбувся ніяковості й страху. У любовних справах немає кращого посередника, ніж веселе, простодушне дитя – воно перекидає місток через непривітну безодню традицій, розтоплює кригу холодної стриманості й усуває всі формальності та погорду.
– Ну, містере Маркгам, у чому справа? – запитала молода матуся, вітаючи мене приємною усмішкою.
– Я хочу, аби ви поглянули на цю
– Чи не бажаєте зайти? – запропонувала вона.
– Та звісно, бо хотілося б побачити, як ви порядкуєте в саду.
– І як зацвіли квіти, що їх передала ваша сестра, – додала вона, відчиняючи ворота.
Ми гуляли садом, розмовляли про квіти, дерева і про багато інших речей. Вечір був добрий, привітний, і такою ж була моя супутниця. Ніжність і любов зростали у моєму серці, та я не зважувався висловити їх, аж поки ми не зупинилися перед кущем прегарних руж, які подарувала їй моя сестра. Пані Грем зірвала напіврозкритого пуп’янка і попросила передати його Розі.
– А мені не можна залишити його собі? – запитав я.
– Ні; але ось вам інша ружа.
Замість того, аби спокійно взяти квітку, я затримав її руку в своїй і глянув їй у вічі. Вона дозволила мені потримати її якусь мить, і я помітив, як радісно спалахнули її очі, а щоки зашарілися, та наступної миті хмара страждання затьмарила їй чоло, щоки й вуста зблідли, наче мармур, – здавалося, вона переживає якийсь внутрішній конфлікт, бо, висмикнувши руку, відступила на крок від мене.
– А зараз, містере Маркгаме, – сказала вона з якимось відчайдушним спокоєм, – я мушу сказати вам відверто, що я з цим не миритимусь. Мені до вподоби ваша компанія, бо я тут сама, а бесіди з вами подобаються мені більше, ніж бесіди з будь-ким іншим; але якщо ви не можете бачити в мені подругу, що ставиться до вас, як мати або сестра, то я буду змушена попросити вас зараз піти і надалі дати мені спокій.
– Я буду вашим другом, або братом, або ким захочете, та дозвольте мені бачити вас і далі; але скажіть, чому я не можу бути ким-небудь більше?
Вона збентежено мовчала.
– Чи не є це результатом якоїсь необдуманої обітниці?
– Схоже на те, – відповіла вона. – Колись я, можливо, розповім вам про це, але зараз вам краще полишити мене; і ніколи, Гілберте, не ставте мене перед необхідністю повторювати те, що я вам щойно сказала! – гаряче додала вона, подаючи мені руку.
О, як солодко і мелодійно прозвучало моє ім’я в її устах!
– Не буду, – відповів я. – Але зараз ви пробачаєте мені?
– За умови, що таке ніколи не повториться.
– І я можу час від часу бачити вас?
– Якщо тільки не зловживатимете цим привілеєм.
– Я не даю порожніх обіцянок; втім, ви й самі в цьому переконаєтеся.
– Якщо спробуєте зловживати, нашій близькості настане кінець, от і все.
– А ви будете завжди називати мене Гілбертом? Це звучить по-сестринському і буде мені нагадуванням про нашу угоду.
Вона всміхнулася і знову запропонувала мені піти. Я вирішив, що краще буде послухатися її, тож вона знову ввійшла до будинку, а я почав спускатися з пагорба. Я вже йшов через поле, аж почув тупіт кінських копит. Роззирнувшись наокіл, я побачив вершника, що їхав шляхом поміж живоплотами. Хоча вже сутеніло, я впізнав його з першого погляду: то був містер Лоренс на своєму сірому поні. Я просто-таки перелетів через поле, перестрибнув кам’яну огорожу і помчав до нього. Побачивши мене, він потягнув свого коня за вудила і, здавалося, мав намір повернути назад, але, подумавши, вочевидь вирішив, що краще таки їхати туди, куди зібрався, – але в мене було інше на думці. Схопивши його коня за вуздечку, я вигукнув: