Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Зараз, Лоренсе, ти мені розкриєш цю таємницю! Ану кажи, куди це ти вирядився!
– Покинь вуздечку, – спокійно сказав він, – ти роздереш рота моєму поні.
– Іди ти зі своїм поні!..
– Чому ти такий грубий і брутальний, Маркгаме? Мені страшенно соромно за тебе.
– Відповідай на мої запитання – перш ніж ти зрушиш із цього місця, я дізнаюсь, що ти ховаєш під цією віроломною двоєдушністю!
– Я не відповідатиму ні на які запитання, поки не відпустиш вуздечки, – навіть якщо до ранку триматимешся за неї.
Я покинув вуздечку.
– Ну? –
– Запитай мене іншим разом, коли ти зможеш говорити, як личить джентльменові! – відповів він і спробував був обминути мене, але я знову схопився за вуздечку.
– Ну, містере Маркгаме, це вже занадто! – сказав він. – Я що, не можу побалакати зі своїм орендарем про бізнес без того, аби на мене не нападали сусіди?!
– Не про бізнес ідеться! Зараз я тобі скажу, що думаю про твою поведінку.
– Краще відклади свою думку до зручнішої нагоди, – урвав він мене, – ось іде вікарій.
І справді, до нас підходив містер Мілворд – певне, він повертався з якогось віддаленого закутка своєї парафії. Я облишив вуздечку, і Лоренс рушив з місця.
– Що, сваримося, Маркгаме? – вигукнув вікарій. – І підозрюю, через цю молоду вдову? – додав він, докірливо хитаючи головою. – Але дозвольте мені сказати вам, юначе, – тут він наблизив своє обличчя до мого з поважним, конфіденційним виглядом, – вона цього не варта!
– МІСТЕРЕ МІЛВОРД! – обурено крикнув я.
Почувши це, преподобний роззирнувся довкруги, приголомшений і здивований такою нечуваною зухвалістю, а потім втупився в мене поглядом, який відверто казав: «Що, отак до мене!» Але я був надто розгніваний, щоб вибачатися чи сказати йому ще хоч слово – я обернувся і сягнистими кроками почав спускатися у діл, покинувши його на шляху.
Розділ XI
Минули три тижні. Ми з пані Грем стали справжніми друзями – чи радше братом і сестрою, як полюбляли ми казати. Вона називала мене Гілбертом, а я її Геленою, тому що бачив це ім’я на її книжках. Ми бачилися не більше, ніж двічі на тиждень, і я намагався надавати нашим зустрічам випадкового характеру, бо вважав за потрібне бути надзвичайно обережним, і загалом поводився із такою пристойністю, що в неї жодного разу не з’явилося нагоди докорити мені. Все ж таки я не міг не помічати, що вона іноді була нещасна і невдоволена собою чи своїм становищем, та й сам я був не зовсім задоволений: цю братню байдужість було дуже важко підтримувати, і я часто почувався найзапеклішим лицеміром; також я бачив або, скоріше, відчував, що, всупереч їй самій, «я не був для неї байдужим», як скромно називають це герої романів, і поки я із вдячністю тішився своїм теперішнім щастям, то не міг бажати і сподіватись чогось кращого – але, звичайно, тримав такі мрії при собі.
– Куди це ти збираєшся, Гілберте? – запитала Роза якось увечері після чаю.
– Прогулятися.
– Ти завжди чистиш свого капелюха так ретельно, і так гарно зачісуєш чуба, і одягаєш такі модні нові рукавички, коли йдеш на прогулянку?
– Не завжди.
– Ти збираєшся до Вілдфел-Холу, чи не так?
– Чому ти так думаєш?
– Тому
– Не кажи дурниць, дитино! Я не ходив туди жодного разу за шість тижнів.
– Добре, але на твоєму місці я б не мала стільки справ із місіс Грем.
– Чому, Розо? Ти що, теж піддаєшся думці більшості?
– Ні, – відповіла вона, вагаючись, – але я стільки всього чула про неї останнім часом, – і від Вілсонів, і в родині вікарія, – та й мама каже, що якби вона була пристойною особою, то не жила б сама. А хіба ти не пам’ятаєш тієї справи з вигаданим іменем на картині – вона це пояснила тим, що мала друзів чи знайомих, від яких хотіла приховати своє теперішнє місце проживання, а потім вибігла з кімнати, коли прийшла та людина, про яку Артур з таким таємничим виглядом сказав нам, що то друг його мами?
– Так, Розо, я все це пам’ятаю; і я можу пробачити твої жорстокі висновки, бо цілком можливо, що якби я сам не знав її, то повірив би у те ж саме, що й ти; але, дяка Богові, я таки знаю її, тож був би негідний називатися чоловіком, якби міг повірити в те, що не почув з її власних уст. З таким же успіхом повірив би я і в плітки про тебе, Розо.
– О Гілберте!
– Бач, ти ж не думаєш, що я міг би повірити в щось подібне!
– Хотілось би сподіватись, що таки не повіриш!
– А чому? Бо я знаю тебе, а її знаю так само добре.
– О ні! ти ж нічого не знаєш про її колишнє життя; а торік о цій порі не знав навіть, що така особа існує.
– Байдуже. Можна зазирнути людині в очі й за одну мить дізнатися про широчінь і глибину її душі, а не витрачати на це все життя, якщо та людина не хотіла відкривати тобі своєї душі або якщо у тебе просто не вистачило глузду її зрозуміти.
– Отже, ти збираєшся до неї?
– Авжеж!
– Але що скаже мама, Гілберте!
– Мамі не потрібно про це знати.
– Але колись вона все одно дізнається, якщо ти туди вчащатимеш.
– «Вчащатимеш»! Ми друзі з пані Грем, і жодна жива душа цьому не завадить, – ніхто не має права втручатися в нашу дружбу.
– Але якби ти знав, що говорять, то був би обережнішим, як заради неї, так і заради себе. Джейн Вілсон вважає твої візити до Холу ще одним доказом її розбещеності…
– Триклята Джейн Вілсон!
– А Еліза Мілворд страшенно засмучена.
– Сподіваюсь, що засмучена.
– А я на твоєму місці такого не робила б.
– Не робила б? До речі, звідки вони знають, що я туди ходжу?
– Від них ніщо не сховається: вони все вистежують.
– Ніколи про це не думав! Виходить, вони хочуть вчинити з нашої дружби привід для скандалу! Принаймні це доводить брехливість усіх інших їхніх пліток. Не забувай заперечувати їм, Розо, допіру матимеш таку нагоду.
– Але вони не кажуть мені відкрито про це: я дізнаюсь, про що вони думають, лише через натяки, а також із інших балачок.
– Ну, тоді, я не піду сьогодні, бо вже вечоріє. Чорти б їх ухопили, цих пліткарок! – гірко пробурмотів я.