Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
Містер Лоренс і його поні змінили своє місце. Поні відійшов на відстань восьми чи десяти ярдів, а Лоренс якось примудрився переміститися на узбіччя – він все ще виглядав дуже блідим і притискав до чола батистову носову хусточку (тепер вона була радше червоною, ніж білою). Мабуть, то був добрячий удар, та половина тієї заслуги – або ж, як хочеш, половина вини – належить батогові, бо на кінці в нього була вплетена масивна залізна коняча голова. Лоренс лежав на мокрій траві, одяг його був геть у грязюці, а капелюх валявся у багні по той бік шляху. Та його увага зосереджена
Тож я зліз із коня і, прив’язавши його до дерева, узяв капелюха і хотів був надіти Лоренсові на голову, але він вихопив його в мене і пожбурив геть.
– Він якраз був би тобі до лиця! – пробурмотів я на те.
Потім я почав ловити поні. Коник той був досить смирний і лише трохи погрався зі мною, коли я намагався вхопити його за вуздечку; привівши його до Лоренса, я сказав:
– Ну, що, собако… дай-но руку, то я посаджу тебе в сідло!
Та він одвернувся од мене. Я спробував узяти його за руку, і він відсахнувся, ніби в моєму дотику було щось заразне.
– Що, не хочеш? Гаразд, сиди, поки не набридне. Дай-но тільки я перев’яжу тебе, а геть спливеш кров’ю.
– Дай мені спокій, будь ласка.
– Що ж, з усією душею! Якщо так, то можеш іти до дідька, – і передай, що це я тебе послав.
Та перш ніж поїхати, я накинув вуздечку його поні на кілок в огорожі, а ще кинув йому свою носову хустинку, бо його власна була геть просякнута кров’ю. Він узяв її і пожбурив мені назад із відразою та презирством. Проклинаючи його півголосом, я поїхав собі, почуваючись задоволеним із того, що виконав свій обов’язок, та забувши, як ударив його батогом і як нечемно пропонував опісля свої послуги; а ще приготувавсь я до прикростей, що чекали на мене в тому разі, якщо Лоренс заявить, ніби я хотів убити його.
Од’їхавши трохи, я озирнувся і побачив, що він намагається вилізти на коня. Проте насилу він став у стремено, як його охопив напад нудоти чи запаморочення, і він хитнувся вперед, падаючи головою коневі на гриву, а потім знову повалився додолу.
Треба було б усе-таки допомогти йому, хоч він того й не хотів, та, крім його небажання, була ще одна проблема – я не знав, що казати його слугам і що казати моїй матусі та сестрі. Мені довелося б або сказати, що це зробив я і заробити славу божевільного, або розповісти, з якої причини я це зробив, що було неможливо, або вигадати якусь брехню, про що також не могло бути й мови, бо містер Лоренс розповість про все і моя ганьба зросте вдесятеро. Що ж, доведеться їхати далі, а він хай лежить – в нього лише поріз над скронею та кілька синців, то не вмре, а хтось проходитиме шляхом та й допоможе йому сісти на коня. Якщо ж для пояснення цієї пригоди він вигадає якусь брехню, то я розповідатиму правду, якщо ж розповість правду, то гідно зустріну всі наслідки. Може, він мовчатиме, адже розповідь про нашу сварку приверне увагу до його стосунків з пані Грем, які він так намагався приховати.
Міркуючи отак, я клусом дістався до міста, де належним чином уладнав свою справу і з дуже похвальною точністю, зважаючи на особливі обставини пригоди, виконав
А що, думалося мені, коли я знайду його на тому самому місці, тільки вже вмираючого або й мертвого? Та, слава Богу, там нікого вже не було, лише валявся оддалі капелюх, розпанаханий ударом батога, та просякнута кров’ю носова хустинка.
Кепські новини поширюються вмить: насилу я дістався додому, як матуся зустріла мене словами:
– О Гілберте, таке лихо! Роза робила покупки в селі й почула, що містер Лоренс упав із коня і його вмираючого принесли додому!
Це приголомшило мене, та я заспокоївся, почувши, що він пробив черепа і зламав ногу, бо, пересвідчившись у брехливості цього, повірив, що й решта історії перебільшена; а почувши, як журяться його долею мати з сестрою, насилу стримався, щоб не розповісти їм, яких ушкоджень він зазнав насправді.
– Ти маєш поїхати і провідати його завтра, – сказала матуся.
– Або сьогодні, – вкинула Роза. – Часу ще доста, й ти можеш узяти поні, оскільки твій кінь стомлений. Поїдеш, Гілберте?
– А, може, все це лише чутки?
– О, я впевнена, що не чутки, бо все село про це гомонить; і я бачила двох чоловіків, які бачили ще двох, які бачили чоловіка, що знайшов його.
– Так, але Лоренс вправний вершник і взагалі не міг впасти зі свого коня; а якщо й упав, то навряд чи дістав би таких ушкоджень. Це якесь перебільшення.
– Кажуть, його хвицьнув кінь.
– Отой маленький смирний поні?
– Звідки ти знаєш, що то був поні?
– Він рідко їздить на іншому коні.
– Хоч як там було, – сказала матінка, – ти завтра поїдеш із візитом. Чи це правда, чи брехня, чи перебільшення, а ми хочемо знати, як його здоров’я.
– Он Фергус може піти.
– А ти не хочеш?
– У нього більше часу. Я зайнятий.
– Ох, Гілберте, як ти можеш бути таким спокійним? Забудь про справи на годину, а то й на дві, адже твій друг помирає!
– Він не помирає, кажу вам.
– Ти не можеш цього стверджувати, поки не побачиш його. З ним стався нещасний випадок, і ти просто мусиш відвідати його: він вважатиме тебе дуже непорядним, якщо ти цього не зробиш.
– Прокляття! Я не можу. Останнім часом ми з ним не ладнали.
– О мій любий хлопчику! Звичайно, ти не такий лихопомний, аби роздувати ваші маленькі розбіжності, щоб…
– Еге ж, маленькі розбіжності! – пробурмотів я.
– Нехай і великі, та людина ж помирає! Подумай, як…
– Добре, добре, я подумаю, – відповів я.
І подумав: наступного ранку від імені матусі послав Фергуса, бо про мій візит і думати не було чого. Брат приніс інформацію, що Лоренс розбив собі голову і зазнав певних контузій (спричинених падінням – стосовно якого він не завдавав собі клопоту повідомляти деталі – і поганою поведінкою його коня, що мала місце після падіння), а також від серйозної застуди, бо лежав на мокрій землі під дощем; але не було ніяких зламаних кісток і життю його нічого не загрожувало.