Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
Взявшись до першого листа. Гатерслі зашарівся, але відразу ж обернувся до мене спиною і скінчив своє уважне читання біля вік на. Коли він проглядав другого листа, я побачила, як він кілька разів піднімав руку і поспішно проводив нею по обличчю. Може, для того, аби втерти сльозу? Скінчивши, він відкашлявся, глянув у вікно, а потім, просвистівши кілька тактів улюбленої мелодії, віддав мені листи і мовчки потиснув руку.
– Я був негідником, – сказав він, – але я спокутую це, нехай я буду проклятий!
– Не проклинайте себе, містере Гатерслі – ви не можете спокутувати минуле, виконуючи свій обов’язок у майбутньому, оскільки вашим обов’язком є лише те, що винні своєму Творцеві, і ви мусите лише
– Тоді нехай Господь допоможе мені, бо я потребую цього. Де Мілісент?
– Вона он там зі своєю сестрою.
Він вийшов через скляні двері і пішов їм назустріч. Я йшла слідом. Гатерслі обняв і поцілував Мілісент, що вельми її здивувало, а потім поклав їй долоні на плечі й щось довго казав. Вона раптом обняла його і розплакалася, вигукуючи:
– Зроби так, зроби, Ральфе, – ми будемо такими щасливими! Який же ти добрий, дуже добрий!
– Ні, не я, – зауважив він, повертаючи її і підштовхуючи у напрямку до мене. – Подякуй їй; це вона зробила.
Я відмовилася від усіх подяк, сказавши, що її чоловік сам хотів змінитись на краще, а я лише зробила те, що вона могла зробити сама.
– О ні, – вигукнула вона, – я певна, що не змогла б уплинути на нього словами, а лише набридала б йому!
– Ти ніколи не випробовувала мене, Міллі, – сказав він.
Незабаром після того вони поїхали. Зараз вони гостюють у батька Гатерслі. Сподіваюся, містер Гатерслі таки звернув на добру стежину і бідолашна Мілісент не буде розчарована. Її останній лист був переповнений надіями, і, гадаю, надалі вона буде не такою боязкою і стриманою, а він стане добрішим і розсудливішим. Що ж, тоді її надії мають під собою ґрунт, а для мене все це стало розрадою.
Розділ XLIII
10-е жовтня. – Містер Гантингтон повернувся тижнів зо три тому. За день після свого прибуття він здивував мене, оголосивши про намір найняти гувернантку для маленького Артура. Я сказала йому, що це і смішно, й непотрібно, бо поки що сама зможу впоратися: освіта дитини була єдиною втіхою мого життя, а оскільки малювати він мені заборонив, то бодай це міг би залишити мені.
Він сказав, що я вже й так зробила з хлопчика ледь не автомат; я зламала його чудовий дух своєю жорсткою суворістю; і витісню всі веселощі з його серця, і перетворю його на такого ж похмурого аскета, як і сама, побудь він у моєму розпорядженні ще трохи. І бідолашній Рейчел також дісталась своя порція лайки, як завжди; він не може терпіти Рейчел, тому що знає, що вона оцінює його так, як він того заслуговує.
Я опиралася, та він сказав, що уже найняв гувернантку, яка приїжджає наступного тижня. Це була вельми приголомшлива новина. Я наважилась запитати її ім’я та адресу, хто її рекомендував і що його спонукало вибрати її.
– Це панна з порядної родини, – сказав він, – тобі немає чого боятися. Її ім’я Маєрс, якщо не помиляюся, рекомендувала її набожна стара вдова. Я тої панни не бачив, тож не знаю, яка вона собою, та вдова казала мені, що вона дуже любить дітей.
Все це було сказане серйозним і спокійним тоном, та в погляді його я прочитала те, що не віщувало нічого доброго. Подумки я була вже у нашому давньому маєтку, тож не заперечувала.
Коли міс Маєрс прибула, я побачила, що зовнішність її не справляє доброго враження, а поведінка й манери не звільнили мене від упередження, яке у мене вже було до неї. Її знання були вбогі, розум посередній. У неї був прекрасний голос, і вона могла співати, як соловей, досить непогано акомпануючи собі на фортепіано, та то були і всі її чесноти. На її обличчі проглядали хитрість та підступність,
Я запитала, яке ж прізвище тих людей і де вони мешкають. Вона назвала звичайне прізвище, та сказала, що вони зараз на континенті, а їхньої адреси вона не знає. Я ніколи не бачила, щоб вона довго розмовляла з містером Гантингтоном, але він частенько зазирав до класної кімнати, коли мене там не було, аби поглянути, як маленький Артур ладнає зі своєю новою вчителькою. Вечорами вона сиділа з нами у вітальні, співала і грала, була дуже уважною до його бажань, хоча розмовляла лише зі мною; та він рідко бував у тому стані, коли з ним можна розмовляти. Якби вона була іншою, то я відчувала б, що її присутність принесла велике полегшення, хоч мені мало бути соромно перед будь-якою пристойною особою за звички свого чоловіка.
Я не казала Рейчел про свої підозри, та вона й сама вміла бути підозрілою. Вона відразу ж сказала мені, що «почуває ворожість до цієї нової гувернантки», і незабаром я побачила, що вона спостерігає за нею так само пильно, як і я. А я й рада була цьому, бо хотіла знати правду: атмосфера Грасдейлу душила мене, і я могла жити лише думками про Вілдфел-Хол.
Аж одного ранку вона ввійшла до моєї спальні з такими відомостями, що я прийняла рішення ще до того, як вона скінчила говорити. Поки вона одягала мене, я розповідала їй про свої наміри, сказала, яка допомога вимагалася від неї, а також давала вказівки, які з моїх речей вона мала спакувати, а що мала залишити собі як винагороду за це раптове звільнення після її довгої та вірної служби.
– А що ти робитимеш, Рейчел? – запитала я. – Поїдеш додому, чи шукатимеш інше місце?
– У мене немає ніякого дому, пані, крім вашого, – відповіла вона, – і якщо я покину вас, то вже не шукатиму нової служби.
– Але я вже не можу дозволити собі жити, як леді! Мені доведеться бути і прислугою, і нянькою.
– Та то пусте! – вигукнула вона. – Вам же потрібна буде прислуга, яка прибирала б, мила посуд, куховарила? Я можу робити все це. І навіть не думайте про платню: у мене є невеликі заощадження, і якщо ви не візьмете мене, то мені доведеться витрачати ці гроші на прожиток або ж працювати на чужих людей, а я до цього не звикла, тож робіть, як хочете, пані. – Її голос дрижав, поки вона говорила, а в очах стояли сльози.
– Мені цього хотілося б найбільше, Рейчел, і я платила тобі, як і будь-якій служниці, та хіба ти не бачиш, що я тягнутиму тебе вниз?
– О, дурниці! – вигукнула вона.
– Крім того, мій спосіб життя буде відрізнятися від того, до якого ти звикла…
– Наче я не зможу витримати того життя, котрим житиме моя пані! Не така я вже й пещена!
– Але ж я молода, Рейчел, та Артур ще юний – нам воно не зашкодить, а от тобі…
– І мені не зашкодить: не така я вже й стара і зможу терпіти злигодні задля тих, кого люблю; стара я тільки для того, щоб думати, що покинула їх у біді та небезпеці, а сама поневіряюся поміж чужими людьми!