Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
Замок не справляв гарного враження. Простора порожня кімната, з її старими меблями, вузькими ґратчастими вікнами, з яких було видно похмуре, сіре небо; темні кам’яні мури, залізні ворота і буйні зарості бур’янів були єдиними залишками того, що колись називалося садом, а пустельні лани вдалині свідчили про те, що їх давно не обробляють. Хоч як там було, зараз усе воно відбивало моє відчуття надії і свободи: на кожному кроці охоплювали мене спогади про далеке минуле та передчуття кращого майбутнього. Звичайно, мені спокійніше було б, якби між колишньою моєю домівкою і теперішнім притулком лежало безкрає море, та і в цьому відлюдному місці я могла залишатись невідомою; крім того, тут у мене був брат, який вряди-годи міг заглянути
Він прийшов того ж ранку, і відтоді я вже мала кілька зустрічей із ним; але він мусить бути дуже обережним, бо навіть його слуги чи найкращі друзі не повинні знати про ці відвідини, аби місцевий люд не запідозрив чогось незвичайного.
Я прожила тут уже тижнів зо два і зручно облаштувалася у своєму новому домі; Фредерік забезпечив мене всіма необхідними меблями та знаряддям для малювання; Рейчел поїхала до міста і продала чимало із мого вбрання, а натомість придбала одяг, що найбільше пасує до мого теперішнього становища. В мене є стареньке піаніно, а у вітальні стоїть книжкова шафа із непоганою бібліотекою. Я старанно працюю, аби розрахуватися з братом: втіху від свого становища я матиму тоді, коли знатиму, що за все своє майно заплатила чесно, що живу за рахунок своїх заробітків і ні від кого не залежу. Я взяла з собою декілька полотен, які спакувала Рейчел, – вона аж надто добре впоралася зі своїм завданням, бо забрала навіть портрет містера Гантингтона, який я намалювала в перший рік нашого шлюбу. Мене пронизав страх, коли я дістала портрет із коробки й побачила ті очі, що глузливо й насмішкувато дивилися на мене, ніби висміювали мою втечу.
Якою ж наївною та щирою була я за тої пори! Як старанно працювала, аби моя картина була гідна оригіналу! Якою задоволеною і заразом розчарованою була, скінчивши цей портрет, бо відтворила схожість, та не зробила так гарно, як мені хотілося! Зараз я не бачу в цьому портреті краси, це обличчя мені неприємне, та за тієї пори воно було не таке огидне, бо за ці шість років зазнало таких же разючих змін, як і мої почуття. Однак рама досить гарна; вона послужить для іншої картини. Саму картину я не знищила, як збиралася спочатку, а відклала набік – не з якоїсь потаємної ніжності до минулого кохання й не для того, аби вона нагадувала мені про мою колишню дурість, а щоб порівняти з цим портретом риси мого сина, коли він підросте, й оцінити, чи вдався він у свого батька.
Здається, містер Гантингтон докладає всіх зусиль, аби дізнатися про мій притулок. Він особисто приїхав з візитом до Стенінглі, щоб допитатися про мене, і облив мене там таким брудом, що дядько майже повірив йому і наполягає, щоб я повернулася. Тітка моя виявилася обережною і розважливою: вона знає характер мого чоловіка, тож йому не пощастило її обдурити. Виявилося також, що я йому не потрібна – він хоче забрати дитину: якщо я хочу жити окремо, то він навіть утримання буде мені платити, але я повинна віддати йому сина. Боже борони! Я не продам свою дитину, навіть якщо нам доведеться помирати з голоду: їй краще вмерти зі мною, ніж повернутися до батька.
Фредерік показав мені листа від містера Гантингтона. То було вкрай зухвале послання, та брат зумів дати гідну відповідь. Він не переповідав її, а просто сказав, що не підтвердив того, ніби знає, де я зараз, відписав, що моє перебування йому не відоме, й додав, що, на його думку, про це не знає ніхто з рідні, зокрема й він, а якби і знав, то містер Гантингтон був би останнім, кому він повідомив би цю новину; написав і про те, що йому не слід торгуватися за дитину, бо він, Фредерік, добре знає свою сестру і гадає, що вона нізащо не віддасть сина.
30-е число. – На жаль, мої добрі сусіди не хочуть дати мені спокій. Якимось чином вони винюхали мене, тож довелося витримати візити від трьох різних сімей, – усі намагалися з’ясувати, хто я така, звідки приїхала й чому обрала таке помешкання.
Очікується, що я маю відвідати їх, але якщо, порозпитувавши, з’ясую, що хтось із них живе надто далеко, аби можна було приїхати до них разом із Артурчиком, то їм доведеться довго чекати, бо я не можу покинути його, хіба лише для того, аби піти до церкви, та я й на це ще не зважилася, бо страшенно боюся, що дитину можуть викрасти, і весь час тримаю її біля себе. Проте я маю намір провести такий експеримент наступної неділі й залишу його з Рейчел. Це буде тяжке випробування, але вікарій вже картав мене за те, що не відвідую церкву. Я не змогла виправдатися, тож пообіцяла, що прийду наступної неділі; мені не хочеться, аби мене вважали атеїсткою, крім того, знаю, що для мене буде втіхою відвідувати відправу, якщо, звичайно, я зможу перейматися цією врочистістю і не думатиму про дитину, котру можуть украсти за моєї відсутності. Сподіваюся, Господь не допустить, аби її розлучили зі мною.
3-є листопада. – Я роззнайомилася з сусідами. Один молодий пан, жевжик і джиґун хоч куди (себто таким він себе вважає)…
Щоденник скінчився. Решту було вирвано. Як жорстоко, адже далі вона писала про мене, хоча й не дуже доброзичливо! Що ж, слід пробачити їй це упередження проти мене, надто ж якщо взяти до уваги її попередній досвід спілкування з чоловіками.
Проте надалі вона, певне, усвідомила свою помилку і вдалася до протилежних крайнощів, бо мої чесноти не такі й великі, як вона зараз вважає; якщо ті сторінки, де вона змальовує перші враження від мене, вирвані, щоб не поранити мої почуття, то решту сторінок вона усунула, щоб я не був надто високої думки про себе. Я багато віддав би, аби прочитати їх і спостерігати за зростанням її поваги до мене, побачити, як багато любові було в її ставленні до мене і як росла ця любов у її серці, та розумів, що не маю права читати це і вона добре зробила, що не дала мені прочитати ті сторінки.
Розділ XLV
Гаразд, Гелфорде, то що ж ти думаєш про все це? Чи пробував уявити, якими мали бути мої почуття під час уважного читання того щоденника? Втім, я не збираюся розводитися про свої почуття: скажу лишень, що перша половина розповіді набагато більше вразила мене, ніж друга, й не тому, що не зворушили мене її страждання, а через те, що я почував егоїстичну втіху від того, що містер Гантингтон поступово втрачав її прихильність, аж урешті згубив її до останку. Проте внаслідок цього читання я звільнився від нестерпного тягаря, серце моє переповнилося втіхою, наче я збудився з жахливого марення.
Була вже пізня пора, свічка моя стопилася, а я прочитав насилу половину щоденника; треба було або йти по свічку і розбудити весь дім, або вкладатися в ліжко. Заради матінки я вибрав останнє; а як охоче лягав я спати і скільки снів побачив, нехай тобі розповість твоя уява.
Допіру почало дніти, як я встав і спробував читати далі, та світла було ще замало. Я присвятив півгодини одяганню, а потім знову повернувся до нього і з напруженням дочитав рукопис. Покінчивши з цим, я відчинив вікно, аби вдихнути кілька ковтків чистого ранкового повітря. Такий гарний ранок був: сивий мороз лежав на траві, щебетали пташки, каркали ворони, а десь далеко мукала худоба. Втім, я не думав про це: мене переповнювали суперечливі почуття. Проте невдовзі цей хаос думок і пристрастей розвіявся, звільнивши місце двом виразним емоціям: невимовній радості від того, що моя люба Гелена виявилась такою, якою мені хотілося її вважати, і сорому за власну поведінку.