Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
Відразу після сніданку я подався до Вілдфел-Холу. Тепер я набагато більше цінував Рейчел, та вона зустріла мене холодним недовірливим поглядом. Стара панна вирішила опікуватися честю своєї господині, тож бачила в мені ще одного містера Гаргрейва, от тільки небезпечнішого, бо її пані довіряла мені.
– Пані нездужає, сер! – заявила вона.
– Але я повинен бачити її, Рейчел, – сказав я, узявшись рукою за двері, щоб їх, бува, не зачинили переді мною.
– Сер, це неможливо, – рішуче відповіла вона.
– Будь ласка, скажи, що я прийшов.
– Це
Аж тут прибіг Артурчик. Він ухопив мене за руку і потяг за собою.
– Мама каже, щоб ви увійшли, пане Маркгам, – повідомив він, – а ми з Піратом підемо надвір.
Рейчел пішла собі, а я увійшов до зали і зачинив двері. Вона стояла перед коминком. Я кинув рукопис на стіл і поглянув їй в обличчя. Воно було тривожне і бліде, а її ясні, темні очі напружено дивилися на мене.
– Ви прочитали це? – прошепотіла вона.
– Від початку до кінця, – відповів я, – і хочу знати, чи пробачите ви… чи зможете ви пробачити мені?
Вона не відповіла, та її очі сяяли, а щоки зашарілися. Коли я наблизився, вона різко відвернулась і пішла до вікна. Це було зроблено не в гніві, я був цілком упевнений, а щоб приховати хвилювання. Я підійшов до неї. Вона простягла мені руку і тремтячим голосом прошепотіла:
– Ви можете мені пробачити?
Якби я підніс цю лілейну руку до своїх уст, це було б зловживання довірою, тож я ніжно потиснув її й відповів:
– Навряд чи зможу. Ви мали розповісти мені про це раніше. Це свідчить про брак довіри…
– О ні, – вигукнула вона, – це не те. Я не хотіла розповідати про все, та за інших обставин ви й не дізналися б про цю історію. Але ж ви прощаєте мені? Знаю, я вчинила неправильно, але розплачуватися буду сама.
Тепер я підніс її руку до своїх уст і почав палко цілувати, бо мене душили сльози. Вона мовчки приймала ці пестощі, а потім обернулася й відійшла. Брови її були насуплені, уста міцно стиснуті – видно було, що в ній пристрасть боролася із розсудливістю. Нарешті вона зупинилась і, обернувшись до мене, спокійно промовила – якщо це можна було назвати спокоєм, оскільки він вочевидь був результатом значного зусилля:
– А зараз, Гілберте, ви повинні покинути мене і ніколи більше не приходити.
– Не приходити? Але ж я кохаю вас!
– Тим-то й не повинні ми зустрічатися. На мою думку, ця зустріч була необхідною – принаймні я умовила себе, – щоб ми могли попросити пробачення одне в одного, але для наступної зустрічі не може бути ніякого виправдання. Я поїду звідси, як тільки в мене з’являться кошти і я зможу підшукати собі інший притулок; але наші стосунки мають скінчитися.
– Скінчитися! – повторив я.
– Ви не повинні більше приходити, – продовжувала вона. Її голос тремтів, та, на мою думку, вся її манера була зухвало спокійною. – Ви знаєте, чому я це кажу, – знову почала вона, – і повинні зрозуміти, що краще розлучитися відразу: якщо буде важко сказати «прощай», ви повинні допомогти мені, – вона зробила паузу. Я не відповів. – Ви обіцяєте
– Гелено, – мовив я, нетерпляче обертаючись до неї, – я не можу обговорювати тему довічної розлуки так спокійно, як це робите ви. Для мене це не просто питання слушності; це – питання життя чи смерті!
Вона мовчала. Її пальці тремтіли від хвилювання, коли вона смикала ними за пасочка маленького золотого годинничка – то була єдина коштовна річ, яку вона дозволила собі мати. Те, що я сказав, було несправедливим і жорстоким; але я неодмінно мав додати й щось гірше.
– Гелено! – почав я м’яким, тихим голосом, не наважуючись підвести очі і поглянути їй в обличчя. – Та людина вам не чоловік: в очах неба він уже втратив усяке право на…
Вона міцно вхопила мене за руку.
– Гілберте, не треба! – скрикнула вона тоном, який пронизав би і залізне серце. – Заради Бога, не вдавайтеся до цих аргументів! Навіть диявол не зміг би так мене катувати!
– Не буду, не буду! – сказав я, засоромившись од своєї поведінки.
– Замість того, щоб чинити, як справжній друг, – продовжувала вона, вириваючись від мене і кидаючись у старе крісло, – допомагати мені з усіх сил – чи, краще сказати, брати зі свого боку участь у боротьбі справедливості проти пристрасті – ви залишаєте весь тягар мені й, не задовольнившись цим, докладаєте всіх зусиль, аби боротися проти мене, – і робите це свідомо! – вона зупинилася і закрила обличчя носовою хусточкою.
– Пробачте мені, Гелено! – виправдовувався я. – Я більше й слова не скажу на цю тему. Але хіба ми не можемо зустрічатись як друзі?
– Так не вийде, – відповіла вона, тужливо хитаючи головою, а потім глянула на мене м’яким докірливим поглядом, який, здається, промовляв: «Таж ви знаєте це так само добре, як і я».
– То що ж нам робити? – пристрасно вигукнув я. Але негайно ж додав: – Я зроблю все, що захочете; лише не кажіть, що ця зустріч має бути останньою.
– А чому ні? Хіба ви не знаєте, що кожного разу, як ми будемо зустрічатись, думки про остаточну розлуку ставатимуть дедалі боліснішими? Хіба ж не відчуваєте, що кожна нова зустріч робить нас дорожчими одне для одного, ніж під час попередньої зустрічі?
Це останнє питання було сказане поспіхом і тихо, а опущені очі та яскравий рум’янець дуже відверто свідчили про те, що принаймні вона сама відчувала це. А потім вона сказала:
– Зараз я можу просити вас, щоб ви пішли; боюся, наступного разу вже не зможу.
– Але ж ми можемо листуватися, – боязко запропонував я. – Ви ж не відмовите мені у такому задоволенні?
– Ми можемо чути одне про одного через мого брата.
– Вашого брата! – мене пронизав сором. Вона ще не чула про шкоду, якої він зазнав від моїх рук, а мені не вистачало хоробрості розповісти їй про це. – Ваш брат не допомагатиме нам, – зауважив я, – він би хотів, щоб усякі стосунки між нами добігли кінця.