Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– І має рацію. Він зичить нам обом добра. Та не бійтеся, Гілберте, – додала вона, сумно посміхаючись, – я не забуду вас. Та Фредерік не буде посередником для обміну повідомленнями між нами – ми зможемо лише довідуватися одне про одного, а нічого більшого і не треба: ви молодий, Гілберте, маєте одружитися й таки одружитеся, хоч зараз ви можете вважати це неможливим: не скажу, що хотіла б, аби ви забули мене, та знаю, що буде правильно, як ви так зробите – і заради вашого щастя, й задля щастя вашої майбутньої дружини! – рішуче додала вона.
– Ви теж молода, Гелено, – сміливо
Проте вона не збиралася залишати мені й цю надію.
– Звісно, я молода, та змарніла й постаріла з журби, – сказала вона. – Навіть якщо журба не спровадить мене в могилу, то хіба станете ви чекати його смерті? Зараз ви в розквіті сил, та уявіть, що буде за двадцять років, коли вам доведеться одружитися з літньою жінкою, – та й чи ж будете ви чекати мене? Ні, не чекатимете, – продовжувала вона, уриваючи мої палкі запевнення, – а якщо й чекатимете, то це буде нерозумно. Повірте мені, Гілберте, на таких речах я розуміюся краще за вас. Ви вважаєте мене холодною і жорстокою, але…
– Я так не вважаю, Гелено.
– Гаразд, нехай буде так, але те, що я кажу зараз, є наслідком довгих роздумів. Я довго думала, сперечалася з собою і добре зважила все; повірте, я дійшла правильного висновку. Вам краще зараз прийняти на віру мої слова, а не довіряти власним почуттям, і за декілька років ви побачите, що я мала рацію – хоча зараз мені і самій важко в це повірити!.. – зітхнувши, прошепотіла вона. – І не сперечайтеся більше зі мною: все, що ви можете сказати, вже сказало моє власне серце і спростував мій розум. Мені було досить важко боротися з цими міркуваннями, а чути їх із ваших уст удесятеро тяжче, і якби ви знали, якого болю вони мені завдають, то відразу припинили б цю розмову, я знаю.
– Якщо це принесе вам полегшення, то я піду цієї ж миті – й НІКОЛИ не повернуся! – гірко сказав я. – Та якщо вже нам не можна зустрічатися, то хіба не зможемо ми листуватися? Хіба споріднені душі не можуть єднатися у спілкуванні?
– Можуть, можуть! – вигукнула вона. – Я теж про це думала, Гілберте, та боялась згадувати, бо не була впевнена, що ви зрозумієте мене. Я й зараз боюся цього… боюся, що хтось із друзів скаже нам, що ми обоє вводимо себе в оману думкою про духовного спілкування, що не має подальшої перспективи!
– Не звертайте уваги на наших друзів: досить вже того, що вони можуть розлучити наші тіла; ради Бога, не дозволяйте їм роз’єднати наші душі! – закричав я, злякавшись, що вона подумає, ніби її обов’язок – позбавити нас цієї останньої втіхи.
– Не може бути й мови про листування, – сказала вона, – бо воно лише дасть поживу для скандалу; крім того, я переїду і про моє нове житло не знатиме ніхто, зокрема й ви, – не тому що я боюся, ніби ви мене будете відвідувати, а просто вам легше буде відвикнути від мене. За шість місяців ви дізнаєтеся від Фредеріка, де я перебуваю, і якщо хотітимете листуватися зі мною, то напишіть, і я вам відповім.
– Шість місяців!
– Так, аби випробувати кохання, котре ви почуваєте до мене. Гадаю, ми вже про все поговорили. Чому б нам не попрощатися?
Я
– Невже потрібно, аби ми більше ніколи не зустрічались? – прошепотів я.
– Ми зустрінемося на небесах. Давайте думати про це! – з відчайдушним спокоєм сказала вона.
– Але ми вже будемо не такими, як зараз! – не міг не зауважити я у відповідь. – Це слабка втіха – думати, що наступного разу, коли я вас побачу, ви будете безтілесним духом чи істотою з іншим тілом – і, можливо, серце ваше не прихилиться до мене.
– Ні, Гілберте, такого не буде – на небесах досконале кохання!
– Таке досконале, що, мабуть, не зважає ні на які відмінності, тож ви до мене почуватимете таку саму симпатію, як і до будь-кого з янголів, яким немає ліку.
– Хоч якою б я була, та ви залишитеся таким самим, тож не будете шкодувати за цим; і хоч як ми змінимося, та зміна ця буде на краще.
– Але якщо я так змінюся, що перестану обожнювати вас усім своїм серцем і душею, якщо перестану кохати вас, то вже не буду собою; якщо я потраплю на небо, то буду щасливішим, ніж є зараз, а моя земна природа не може тішитися очікуванням такого блаженства, бо з нього вилучена буде і вона, і її найбільша втіха.
– То що, ваше кохання повністю земне?
– Ні, але, гадаю, ми ставитимемося одне до одного так само, як до інших духів чи небесних істот.
– Якщо таке і станеться, то через те, що ми будемо більше любити їх, а не менше любити одне одного. Чим більше кохання, тим більше щастя, якщо це кохання взаємне і чисте, яким воно і буде.
– Невже ви можете із захватом думати про те, що я загублюся серед інших небесних істот?
– Не можу, це правда; але ми не знаємо, чи буде воно саме так, та достеменно відомо, що не варто шкодувати про заміну земних утіх небесними радощами. Уявіть собі, що гусінь шкодує за тим, що їй треба обернутися на метелика, покинути свого обгризеного листка і пурхати в повітрі, спиваючи нектар із квіткових чашечок чи грітися на їхніх пелюстках. Хіба не буде уся ця печаль недоречною? Гілберте, невже вас не втішає та думка, що ми можемо зустрітися там, де немає ніякого болю і горя, ніякої боротьби з гріхом чи з тілом, де ми обоє споглядатимемо Бога та питимемо безмежне щастя із того ж самого джерела світла й доброти, де чисті й щасливі істоти почуватимуть одне до одного божисту любов? Якщо вас це не втішає, то ніколи не пишіть мені!
– Гелено, мене це втішає! якщо не забракне віри.
– Ну, тоді, – вигукнула вона, – якщо ця надія живе в нас…
– …ми розлучимося, – скінчив я. – Що ж, я не завдаватиму вам болю! Вже іду, але…
Я не висловлював своє прохання уголос: вона зрозуміла його інстинктивно і поступилася чи радше піддалася раптовому імпульсові. Ми так міцно обнялися, що, здавалося, стали одним цілим і ніяка сила не могла розлучити нас. «Благослови вас, Боже! Ідіть… ідіть!» – шепотіла вона, та водночас так міцно обіймала мене, що я майже силоміць вивільнився з її обіймів і вибіг із кімнати.