Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
Пам’ятаю, Артур біг садовою стежкою і щось гукав мені, та я переліз через мур, щоб не зустрічатися з ним, і щодуху помчав геть. Ще, пам’ятаю, йшов я через поля і сльози текли в мене по щоках, а потім сидів у долині, й у вухах моїх лунала вічна мелодія вітру, що шумів у верховітті дерев; очі мої неуважно споглядали гру тіней на зеленій траві, в яку час від часу опускався зів’ялий листок, а серце було в тій похмурій кам’яниці, де плакала та, котру я не побачу вже ніколи в житті.
Того дня я не був на фермі. Втім, треба було зробити ще одну справу – відвідати Лоренса і попросити в нього вибачення. Можна було вчинити це і
– Я довго його не потурбую, – сказав я, – просто мушу побачити його хоч на мить, бо прийшов з важливою справою.
– Я перекажу йому, сер, – повідомив слуга.
За мить він повернувся і сказав, що пан Лоренс просить залишити записку.
– Він може із таким же успіхом побачити мене, як і тебе, – сказав я і, пройшовши повз здивованого лакея, сміливо постукав у двері, а потім увійшов.
Кімната була простора і гарно вмебльована. Перед палаючим коминком лежав на килимі старий хорт, а біля дивана сидів гарний молодий спанієль. Лоренс лежав на канапі; він був у халаті, а голова була пов’язана шовковою хусточкою. Його зазвичай бліде обличчя було червоне, очі наполовину заплющені. Угледівши мене, він широко розплющив їх і здригнувся від обуреного подиву, бо я пройшов углиб кімнати і зупинився перед ним. Лоренс звівся на подушках і втупився у мене з нервовим жахом і гнівом.
– Містере Маркгам, я такого не чекав! – зауважив він і страшенно зблід.
– Знаю, що не чекав, – відповів я, – але помовч хвилинку, і я скажу тобі, навіщо прийшов.
– Тільки недовго! – сказав він, поклавши руку на маленького срібного дзвоника, що стояв на столі біля нього. – А то я покличу прислугу. Я не можу терпіти твою брутальність чи навіть присутність твою.
На чолі в нього перлистими краплями заблищав піт.
– Річ у тому, Лоренсе, – почав я, – що останнім часом не я зовсім добре поводився з тобою, надто ж під час цього останнього випадку, тож прийшов… прийшов сказати, що шкодую з приводу того, що було зроблено, і хочу попросити у тебе пробачення. Якщо ж ти не хочеш вибачити, – поспішно додав я, неприємно вражений виразом його обличчя, – то це несуттєво; я просто віддав свій борг.
– Ти не дуже й переймаєшся тим, що зробив! – насмішкувато відповів. – Спочатку образив свого друга і вдарив його по голові, а потім кажеш йому, що цей вчинок був не зовсім правильний, але не має значення, чи вибачить він тобі.
– Я забув тобі сказати, що це було непорозуміння, – пробурмотів я. – Ну гаразд, гадаю, це я винен! Я не знав, що ти брат місіс Грем, тож у мене виникли підозри, які ти міг би усунути, якби хоч трохи довіряв мені; крім того, я випадково підслухав уривок вашої розмови, і це змусило мене думати, що я
– А як ти дізнався, що я її брат? – занепокоєно запитав він.
– Вона сама сказала. Вона все мені розповіла. Вона знала, що мені можна довіряти. Але тобі не варто перейматися цим, бо то була наша остання зустріч!
– Остання! То вона поїхала?
– Ні, але сказала мені «прощай», і я обіцяв більше ніколи не проходити повз цей будинок, поки вона там мешкає. – Я мало не застогнав від усвідомлення цього факту, та лише стиснув кулаки і тупнув ногою. Проте Лоренсові одлягло від серця.
– Ти вчинив правильно, – сказав він тоном рішучого схвалення. Його обличчя прояснилося. – А щодо помилки, то й мені шкода, що так сталося. Можливо, ти зможеш пробачити мій брак щирості, та згадай, що в мене було небагато підстав довіряти тобі.
– Так, так – я все це пам’ятаю: ніхто не може засуджувати мене більше, ніж я засуджую себе у власному серці; у будь-якому разі, ніхто не може так щиро, як я, шкодувати за свою брутальність, як ти її правильно назвав.
– Дарма, – мовив він, слабко посміхаючись, – давай забудемо про всі прикрі слова та вчинки. Може, потиснім один одному руки?
Його рука була така слабка, що впала ще до того, як я встиг до неї доторкнутися, а в нього забракло сили відповісти на цей потиск.
– Яка в тебе суха й гаряча рука, Лоренсе! – зауважив я. – Ти і справді хворий, а я зробив тобі ще гірше всією цією балаканиною.
– О, це пусте! Я застудився під дощем. Не звертай уваги. Краще скажи мені, ти розповів про цей випадок моїй сестрі?
– Мені забракло хоробрості це зробити, та коли ти розповідатимеш їй усе, можеш лише сказати, що я глибоко шкоду…
– О, не бійся! Я нічого не розповідатиму їй про тебе, поки ти виконуватимеш своє добре рішення триматися подалі від неї. То вона ще не чула про мою хворобу?
– Думаю, ні.
– Я радий, бо весь цей час боявся, що хтось їй скаже, ніби я вмираю чи безнадійно хворий, і вона прийде відвідати мене. Треба якось звістити їй, – замислено продовжував він, – а то вона почує якісь плітки і стривожиться. Багато хто радо розповів би їй такі новини, аби поглянути, як вона це сприйматиме; а тоді вона могла б стати жертвою свіжого скандалу.
– Шкода, що я їй нічого не сказав, – зауважив я. – Якби не моя обіцянка, то я пішов би зараз до неї та й розповів усе.
– Ні в якому разі! Я напишу коротку записку і повідомлю, що хворий, то й не можу прийти до неї, а вона хай не слухає різних пліток про мою недугу. Ти вкинеш цього листа до скриньки? А то я не довіряю нікому, навіть слугам.
Я, звичайно ж, погодився і приніс йому письмове приладдя. Коли записку було написано, я подумав, що вже час іти і попрощався, запитавши наостанок, чи можу я щось для нього зробити, щоб полегшити його страждання і вилікувати рану, якої завдав.
– Ні, – відповів він, – ти вже й так зробив для цього багато; ти зробив для мене більше, ніж міг би зробити найкращий лікар – позбавив тривоги за сестру і глибокого жалю до тебе самого, тож я переконаний, що тепер скоро одужаю. І ще одне: приходь вряди-годи до мене в гості, бо я тут сиджу самотою й нікого не бачу.
Я пообіцяв це робити і попрощався, щиро потиснувши йому руку. Листа я вкинув до скриньки, мужньо утримуючись від спокуси самому зазирнути до неї на пару слів.