Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Жодної; він сам, а то вона не поїхала б.
– О, прокляття! Це нестерпно!
– Що саме? Що він сам?
Я не намагався нічого відповісти, бо не був упевнений, що саме ця обставина не була певною мірою причиною мого розпачу. Тож я мовчки міряв кроками стежку, а потім раптово зупинився й, обертаючись до свого співрозмовника, нетерпляче вигукнув:
– Чому вона зробила цей безглуздий крок? Який чорт підбив її на це?
– Її обов’язок.
– Дурниця!
– Спочатку я сам був наполовину схильний так гадати, Маркгаме. Запевняю тебе, я не радив їхати, бо ненавиджу того чоловіка так само палко, як і ти, – його моральне виправлення принесло б мені не набагато більше втіхи, ніж його смерть; все, що я зробив, це проінформував її про факт його хвороби (яка була наслідком його падіння з коня на полюванні), і повідомив, що його покинула та нещасна особа, котра зветься панною Маєрс.
– Це був лихий вчинок! Тепер він буде обіцяти їй, що виправиться, а вона повірить йому, а тоді її становище буде вдесятеро гіршим.
– Поки що не схоже на те, – зауважив він, виймаючи листа з кишені. – З того звіту, який я отримав сьогодні вранці, видно, що…
– Дозволь прочитати! – попросив я.
Він, вочевидь, не горів бажанням задовольнити моє прохання, та поки він вагався, я вихопив листа з його руки. Потім засоромився і сказав:
– Забери його, якщо не хочеш, аби я читав.
– Ні, – відповів він, – ти можеш прочитати його. Я прочитав його. Ось що вона пише:
Грасдейл, 4-е листопада.
Дорогий Фредеріку, я знаю, що ти з нетерпінням чекаєш звістки від мене, і я розповім
«Ти повернулася, Алісо? – прошепотів він. – Навіщо ти покинула мене?»
«Це я, Артуре, це Гелена, твоя дружина».
«Моя дружина! – повторив він, здригнувшись. – На Бога, не згадуй про неї – я не маю ніякої дружини. Чорти б її вхопили, – скрикнув він за мить, – і тебе також! Навіщо ти це кажеш?»
Я більше нічого не сказала – просто сіла на ліжку, бо думала, що він помирає, і хотіла, щоб він упізнав мене. Врешті він раптом звівся на лікті і перелякано прошепотів:
«Хто ти така?»
«Гелена Гантингтон», – сказала я.
«Я, певно, божеволію, – вигукнув він. – Хто б ти була, покинь А мене! Я не можу бачити це бліде обличчя й ці очі. Ради Бога, пришли мені когось іншого, хто не так виглядає!»
Я відразу вийшла і прислала доглядальницю, та наступного ранку ризикнула знову зайти до його покоїв, і, зайнявши місце доглядальниці поряд із його ліжком, прислуговувала йому кілька годин поспіль, якомога менше показуючись йому на очі, і розмовляючи лише тоді, коли це було необхідно. Спочатку він прийняв мене за доглядальницю, та коли я ходила кімнатою, аби розсунути штори, він сказав:
«Ні, це не доглядальниця; це – Аліса. Залишися зі мною, будь ласка! Від тієї старої відьми я скоро помру».
«Я й так планую залишитися із тобою», – мовила я.
Він називав мене Алісою, і я терпляче зносила це, побоюючись, що суперечка може його схвилювати, та коли, попросивши склянку води, він прошепотів: «Спасибі, дорогенька!» – я не могла не зауважити, і до того ж виразно: «Ти так не казав би, якби знав, хто я», але він просто щось нерозбірливо пробурмотів у відповідь. Коли я обтирала його чоло і скроні оцтом із водою, аби полегшити жар і біль у його голові, він уважно розглядав мене, а потім зауважив:
«У мене такі дивні фантазії – ніяк не можу їх позбутися, а найчудніша з них – твоє обличчя і голос, бо вони такі, як у неї. Я зміг би в цю хвилину присягнутися, що це саме вона сидить біля мене».
«Це таки вона», – сказала я.
«Це приємно, – вів далі він, не звернувши уваги на мої слова, – і поки ти обтираєш мені чоло, інші фантазії згасають, а та посилюється. Я не можу терпіти її, вона мене вбиває!»
«Вона ніколи не зникне, – виразно сказала я, – бо це – правда!»
«Правда! – скрикнув він. – Ти ж не хочеш сказати, що ти насправді є нею?»
«Хочу, але тобі не треба сахатися, ніби я твій найбільший ворог: я приїхала доглядати тебе і робити те, чого ніхто з них не робив би».
«Ради Бога, не муч мене!» – стривожено вигукнув він, а потім почав бурмотіти прокльони на мою адресу чи на адресу тієї недолі, яка принесла мене сюди.
Я поклала губку з мискою і знову зайняла своє місце біля ліжка.
«Де вони? – запитав він. – Невже всі мене покинули?»
«Поблизу є слуги, якщо вони тобі потрібні, але краще ляж і заспокойся: ніхто з них не доглядав би тебе так дбайливо, як я».
«Я взагалі не можу цього зрозуміти, – збентежено мовив він. – Невже мені просто наснилось, що…» – і він затулив очі руками, ніби намагаючись розплутати цю загадку.
«Ні, Артуре, твоя поведінка була такою, що змусила мене покинути тебе, та я почула, що ти хворий і самотній, і повернулася доглядати тебе. Тобі не слід боятися звіряти мені всі свої бажання, а я спробую задовольнити їх. Більше немає нікого, хто подбав би про тебе; і я тобі зараз не дорікатиму».
«О, розумію, – сказав він із гіркою посмішкою, – це – акт християнської добродійності, завдяки якому ти сподіваєшся отримати місце на небі і викопати ще глибшу яму в пеклі для мене».
«Ні; я прийшла запропонувати допомогу, яка тобі потрібна, і якщо я зможу зарадити твоїй душі і збудити в ній каяття…»
«Авжеж, якраз пора для каяття! Що ти зробила з моїм сином?»
«Він добре почувається, і ти можеш його побачити, якщо заспокоїшся».
«Де він?»
«У безпеці».
«Він тут?»
«Хоч де б він був, ти не побачиш його, аж поки не пообіцяєш залишити його під моєю опікою й не дозволиш мені забрати його з собою, якщо я вважатиму це за необхідне. Але ми поговоримо про це завтра: зараз тобі слід зберігати спокій».
«Ні, дозволь мені побачити його зараз, я обіцяю, якщо вже так має бути».
«Ні…»
«Господом Богом присягаюся!»
«Я не можу довіряти твоїм клятвам і обіцянкам: ми складемо угоду, і ти повинен будеш підписати її при свідкові: але не сьогодні, а завтра».
«Ні, зараз… зараз!»
Він був так збуджений і так наполягав, що я вирішила вволити його прохання, та поклала собі не поступатися інтересами мого сина, тож написала на папері те зобов’язання, повільно прочитала йому і змусила підписати у присутності Рейчел.
Він просив, щоб Рейчел не було, коли він підписуватиме, та я сказала, що шкодую, але оскільки він уже втратив мою довіру, то має змиритися і з наслідком. Наступним його аргументом була нездатність тримати ручку. «Тоді нам слід зачекати, поки ти не зможеш тримати її», – зауважила я. Він сказав, що спробує, та виявилось, що він не бачить, де підписати. Я показала пальцем те місце, де мав бути підпис, і сказала йому, що він цілком міг би написати своє ім’я і в темряві, потрібно було лише знати, де його ставити. Але у нього не було сили виводити літери. «Ти надто хворий, аби бачити дитину», – сказала я, і він врешті спромігся скріпити угоду своїм підписом, а потім я попросила Рейчел прислати хлопчика.
Все це, можливо, здасться тобі жорстоким, але я відчувала, що не повинна втрачати свою теперішню перевагу і жертвувати майбутнім добробутом мого сина через якусь недоречну ніжність до почуттів цього чоловіка. Маленький Артурчик не забув свого батька, але тринадцять місяців відсутності зробили його сором’язливим; тож коли його провели до затемненої кімнати, де лежав хворий, так несхожий на себе колишнього, з червоним обличчям і диким блиском в очах, він інстинктивно пригорнувся до мене й стояв, перелякано дивлячись на свого батька.
«Підійди сюди, Артуре», – попросив той, простягаючи до нього руку.
Дитя підійшло і боязко торкнулося тієї палаючої руки, але майже здригнулося від страху, коли батько раптом ухопив його за руку і підтягнув ближче до себе.
«Ти впізнаєш мене?» – запитав містер Гантингтон, пильно розглядаючи риси його обличчя.
«Так».
«І хто я?»
«Татко».
«Ти радий бачити мене?»
«Так».
«Ти не радий!» – розчаровано відповів батько.
Артурчик підійшов до мене. Хворий сказав, що я навчила дитину ненавидіти його, і почав лаятися і проклинати мене. Допіру він розтулив рота, я відправила дитину з кімнати, а коли він зробив паузу, спокійно запевнила його, що він помиляється.
«Я справді хотіла, щоб він забув тебе, – сказала я, – а передовсім забув те, чому ти його навчав, тож і не балакала з ним про тебе».
Хворий відповів стогоном, а голова почала метатися на подушці.
«Я вже в пеклі! – кричав він. – Ця триклята спрага спопеляє моє серце! Чому ніхто не?…»
Перш ніж він встиг скінчити, я налила склянку якогось кислуватого напою, який стояв на столі, і принесла йому. Він жадібно випив, але пробурмотів, як я забирала склянку:
«Тобі здається, ніби ти сиплеш мені розпечений жар на голову, правда ж?»
Я запитала, чи можу ще щось зробити для нього.
«Так, я надам тобі ще одну можливість продемонструвати християнську великодушність! – глузливо усміхнувся він. – Поправ мою подушку і цю трикляту постіль. – (Я
«Мені залишатися з тобою? – запитала я, поставивши склянку на стіл. – Чи тобі буде спокійніше, якщо я піду і пришлю доглядальницю?»
«О так, ти напрочуд ніжна та люб’язна! Та я божеволію від усього цього!» – відповів він, нетерпляче відкинувшись назад.
«Тоді я залишу тебе», – сказала я і пішла собі.
Наступного ранку лікар звелів пустити йому кров, і після цього він був спокійнішим. Моя присутність уже не дратувала його, як раніше, і він приймав мої послуги спокійно, без будь-яких гірких зауважень, та наступного дня трохи ожив, а разом з ним ожила і його лиха вдача.
«О, ця солодка помста! – кричав він. – І до того ж ти можеш тішитися цим зі спокійною совістю, адже це твій обов’язок».
«Добре, що я виконую свій обов’язок, – сказала я, – бо це єдина втіха, яку я маю; виходить, єдина винагорода, якої мені слід очікувати, – це чисте сумління!»
Він здивувався.
«А якої винагороди ти очікувала?»
«Ти не повіриш, але я сподівалася полегшити твої страждання, та, схоже, ти сам не хочеш цього. Я пожертвувала власними почуттями і всім тим незначним комфортом, який мені ще залишався, і все даремно, бо ти гадаєш, ніби я роблю це з помсти!»
«Це все дуже добре, насмілюся сказати, – мовив він, розглядаючи мене із безглуздим подивом, – і, звісно ж, я маю потонути в сльозах каяття і захоплення від такої великодушності і надлюдської доброти. Що ж, роби для мене добро, якщо ти знаходиш у цьому якесь задоволення, бо сама бачиш, що я зараз такий жалюгідний, яким тобі хотілося б мене бачити. Відтоді як ти приїхала, мене доглядають набагато краще, бо ці негідники занедбали мене, а друзі, здається, покинули назавжди. То були страшні часи, запевняю тебе: я інколи думав, що краще б я помер. Як ти гадаєш, таке можливо?»
«Можливість смерті є завжди; і завжди добре жити з такою можливістю у перспективі».
«Так, так! але як ти гадаєш, може ця недуга скінчитися смертю?»
«А ти підготувався до цього?»
«Лікар звелів мені не думати про це, бо я маю обов’язково видужати, якщо притримуватимуся режиму і розпоряджень».
«Сподіваюся, ти одужаєш, Артуре, та ні лікар, ні я не можемо говорити про це з певністю – у тебе внутрішнє пошкодження, і важко здогадатися про його масштаби».
«Отакої! ти хочеш налякати мене до смерті».
«Я не хочу даремно заспокоювати. Якщо усвідомлення непевності життя може спонукати тебе до серйозних думок, я не відволікатиму тебе від таких міркувань. Ти боїшся смерті?»
«Це єдине, про що я не можу думати, тож якщо ти маєш якісь…»
«Але ж вона колись таки прийде, причому так само неочікувано, як це було б і сьогодні. Звісно, тоді вона буде такою ж небажаною, як і зараз, якщо тільки ти не…»
«О, дідько б її вхопив! Не мордуй мене своїми проповідями, я їх терпіти не можу, кажу ж тобі. Якщо ти гадаєш, ніби є якась небезпека, то врятуй мене від неї; а потім, на знак вдячності, я вислухаю все, що тобі заманеться сказати».
Тож я облишила цю тему. А зараз, Фредеріку, я мушу завершити свого листа. Я сиджу біля хворого і в мене геть немає вільного часу, бо ще ж треба піклуватися і про сина. Якщо його батькові стане гірше, я попрошу Естер Гаргрейв узяти його до себе на якийсь час, але поки що мушу сама глядіти його.
В цікавому становищі я перебуваю: докладаю всіх зусиль, аби сприяти одужанню і моральному виправленню свого чоловіка, та що мені робити, коли він одужає? Виконувати свій обов’язок, звісно, – але як? Що ж, буду виконувати те завдання, яке стоїть переді мною зараз, а Бог дасть мені силу виконати те, чого Він вимагатиме надалі. Прощавай, дорогий Фредеріку.
– Що ти думаєш про це? – запитав Лоренс, коли я мовчки складав листа.
– На мою думку, – відповів я, – вона розсипає перли перед свиньми. Та більше нічого не казатиму: нею керують найкращі і найблагородніші мотиви, і якщо це нерозумний вчинок, то нехай небо захистить її від його наслідків! Можна мені залишити цього листа, Лоренсе? Вона жодного разу ніде не згадала про мене, тож від цього не буде шкоди.
– А чому ти хочеш залишити його собі? – Хіба ці літери писала не її рука?
– Ну, якщо так… – сказав він. І я залишив листа собі.
– А як писатимеш, – сказав я, – то запитай, чи можна мені розповісти матері та сестрі її правдиву історію, аби сусіди зрозуміли, як ганебно поставилися вони до неї? Скажи їй, що це – найбільша ласка, яку вона мені може зробити, а ще скажи… ні, більше нічого не треба. Я міг би написати їй сам, але втримаюся від цього.
– Добре, я зроблю це для тебе, Маркгаме.
– А як отримаєш відповідь, то даси мені знати?
– Якщо все буде гаразд, то я прийду і негайно сповіщу тебе.
Розділ XLVIII
За п’ять чи шість днів містер Лоренс завітав до нас із візитом і показав мені наступного листа від сестри. Йому здавалося, що той лист піде мені на користь. Вона писала: «Містер Маркгам може розповісти про мене, якщо вважатиме за необхідне. Він знає, що мені хотілося б, аби про це якомога менше говорили. Сподіваюся, він добре почувається, та скажи йому, що він не повинен думати про мене».
Наводжу кілька уривків з цього листа.
Йому краще, але в нього сильна депресія від наслідків хвороби і суворого режиму, якого він змушений дотримуватися. Прикро бачити, що його дуже тіло змарніло й виснажилося під впливом його колишнього життя, та лікар каже, що небезпека минула і треба тільки берегтися. Деякі стимулюючі сердечні засоби він неодмінно мусить приймати, але їх слід правильно розводити і вживати дуже помірно, а його не змусиш це робити. Спочатку він так боявся смерті, що мені легко було наглядати за ним, та його страждання вщухають і він перестає слухатися. Повернувся його смак до їжі, що теж недобре. Я обмежую його, як тільки можу, а він свариться на мене за мою жорстку суворість і часом діє усупереч моїй волі. Зараз він так примирився із моєю присутністю, що нарікає, коли мене немає поруч. Крім того, мені доводиться наглядати за челяддю і займатися маленьким Артурчиком. Я не сиджу біля нього ночами, бо доглядальниця, яка зробила це своєю професією, має кращу кваліфікацію, ніж я, та і вночі не можу добре спочити, бо містер Гантингтон не соромиться гукати мене за будь-якої пори. Я можу все це пробачити, бо знаю, що це результат недуги і розладнаних нервів. Найдужче дратує мене пристрасна ніжність, яку він виявляє вряди-годи, бо я не можу ні відповідати на неї, ні вірити їй, – чим більше намагається він помиритися зі мною, тим більше я ухиляюся від нього.
– Гелено, що ти маєш намір робити, коли я одужаю? – запитав він сьогодні зранку. – Знову втечеш?
– Це повністю залежить від твоєї поведінки.
– О, я буду дуже хорошим.
– Але якщо я вважатиму за необхідне покинути тебе, Артуре, то не втікатиму: ти знаєш, що я маю твій власний дозвіл піти, коли мені тільки заманеться, і забрати сина.
– О, в тебе не буде ніяких причин! Невже ти не вибачиш мені?
– Ти помиляєшся, бо я вже пробачила тобі, але ми вже не зможемо кохатись, як було колись, і якщо ти захочеш цього, то я не зможу відповідати тобі взаємністю. Лише справи, а не слова повернуть тобі мою колишню прихильність.
Він лише стенув плечима. Нещасний чоловік! Слова у нього були дешевшими, ніж справи, то було все одно, якби я сказала: «Слід заплатити фунти, а не пенси, щоб купити ту річ, яку ти хочеш». А потім у нього вихопилось невдоволене зітхання, ніби з жалю, що він, той, за яким бігало так багато прихильниць, зараз покинутий на милість такої жорстокої, вимогливої, безсердечної жінки.
– Прикро, чи не так? – поцікавилась я.
Правильно я витлумачила його роздуми чи ні, та моє зауваження повністю збіглося з його думками, бо він відповів: «Цьому вже не зарадиш», й сумно усміхнувся.
Я вже двічі бачилась із Естер Гаргрейв. Гарна дівчина, та жорстока матінка зламала її життєрадісний дух і зіпсувала її характер, бо дочка не захотіла виходити заміж за того, кого для неї обрали. Мати її настільки бездушна, що вирішила обернути життя дочки на тягар, якщо вона не підкориться її бажанням.
– Мама робить все, що може, – розповідала вона, – аби я почувала себе клопотом для родини, найбільш невдячною, егоїстичною, та непоштивою дочкою, яка коли-небудь народжувалась, а Волтер такий суворий, холодний і пихатий, ніби відверто ненавидить мене. Я вже думаю, що мусила б поступитися, якби знала, що таке буде, але зараз не здамся з чистої упертості!