Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Поганий мотив для гарного рішення, – відповіла я. – Та знаю, що ти маєш кращі причини для своєї наполегливості, й раджу тобі не випускати їх із поля зору.
– Повірте мені, я так і робитиму. Я іноді погрожую мамі, що втечу і зганьблю родину, заробляючи сама собі на життя, якщо вона не припинить мучити мене, і тоді це її трохи лякає. Але я таки зроблю це, якщо вони не слідкуватимуть за собою.
– Заспокойся і потерпи трохи, – порадила я, – може, настане краща пора.
Бідолашна дівчинка! Хотіла б я, щоб узяв її заміж гідний чоловік, – ти часом не хочеш, Фредеріку?
Хоч уважне читання цього листа і наповнило мене страхом за майбутнє життя Гелени, а також за моє власне, все ж там було
Роза була в захваті; допіру я розповів їй усе, що вважав належним, вона жваво наділа свого капелюшка, накинула шаль і побігла звістити це Мілвордам і Вілсонам, хоч вони, підозрюю, не дуже зрадіють тій новині, – вона приємна тільки для Рози та ще Мері Мілворд, тієї урівноваженої чуйної дівчини, яку так цінувала Гелена.
Оскільки в мене більше не буде нагоди згадати про Мері Мілворд, хочу сказати, що вона вже заручена з Ричардом Вілсоном. Він зараз у Кембриджі, де його зразкова поведінка та старанна наполегливість у навчанні дали йому змогу досягнути академічної кар’єри. Цього закохані й очікували вже багато років, тож для них настала пора побратися, хоч усі їхні знайомі вважали, що блідий скромний книгоїд ніколи не набереться хоробрості, аби одружитися, а якщо й одружиться, то не зможе утримувати дружину, а про Мері казали, що вона негарна і ніколи не знайде собі чоловіка.
Оселилися вони у домі священика, тож коли превелебний Майкл Мілворд помер, то Ричард Вілсон став його наступником на посаді парафіяльного священика Лінден-хоупа на превелике задоволення його мешканців.
Якщо тебе цікавить, як склалася подальша доля сестри цієї пані, можу лише сказати тобі – про що ти, можливо, вже чув з іншого джерела, – що за дванадцять чи тринадцять років вона звільнила щасливу пару від своєї присутності, узявши шлюб із багатим торговцем із Л., і я не заздрю цьому його придбанню. Боюсь, вона влаштувала йому досить незатишне життя, хоча він надто вже тупий, аби осягнути весь масштаб свого нещастя. Особисто у мене немає із нею нічого спільного, й ми не зустрічалися багато років, але я переконаний, що вона ще не забула ні мене, ні Гелени й досі люта на нас.
Щодо сестри Ричарда Вілсона, то вона, не маючи ніякої змоги знову завоювати пана Лоренса чи знайти іншого чоловіка, так і не вийшла заміж. Після материної смерті вона звільнила ферму Райкот від своєї присутності, бо не могла більше терпіти грубі манери та простацькі звички свого брата Роберта і його дружини, й переїхала до міста, де живе зі скупою і холодною претензією на елегантність, збуває весь час у вишиванні та скандалах, частенько розповідаючи про свого «брата вікарія» та свою «сестру, вікарієву дружину» і повністю оминаючи увагою свого брата фермера та свою сестру, фермерову дружину, – пихата, підступна й отруйна стара панна.
Розділ XLIX
Хоча здоров’я містера Лоренса вже повністю відновилося, мої візити до Вудфорду не припинялися. Ми рідко говорили про місіс Гантингтон, та ніколи не було такого, аби ми не згадали її, бо я приходив до нього, аби дізнатися про неї. Розмову я починав про інше й завжди очікував, чи він часом сам не заговорить про неї. Якщо він цього не робив, то я недбало запитував: «Ти останнім часом нічого не чув від своєї сестри?» Якщо він казав «Ні», то я більше нічого не запитував, якщо ж казав «Так», то я наважувався запитати: «І як там вона?» – але ніколи не запитував: «Як там її чоловік?» бо всім своїм серцем бажав, щоб із волі небес він переселився до кращого світу, адже після одужання так і залишиться хтивим та підлим і що дужче звикатиме до її щедрої доброти, то черствішими ставатимуть його почуття, а серце дедалі твердішим і глухішим до її переконливих аргументів – втім, Богові
Минуло вже два тижні, а відповідь на всі мої запитання була негативна. Аж урешті Лоренс оцінив мою стриманість і передав мені до рук листа від сестри. Я мовчки прочитав його і повернув йому без коментарів чи зауважень. Така поведінка настільки припала йому до смаку, що відтоді він завжди показував мені її листи, бо то було набагато легше, ніж переказувати мені їхній зміст, а я приймав ці вияви довіри так спокійно і стримано, що в нього ніколи не виникало спокуси припинити їх.
Зміст цих послань закарбовувався у моїй пам’яті, а найвагоміші уривки я записував до щоденника.
Перший лист сповіщав про серйозний рецидив хвороби містера Гантингтона, що було результатом його звички до вживання горілчаних напоїв. Марно вона протестувала, марно змішувала вино з водою: її аргументи та благання тільки лютили його, аж виявивши, що вона потайці розвела і без того неміцний портвейн, який йому принесли, він жбурнув пляшку у вікно, присягаючись, що не дозволить дурити себе, а потім звелів дворецькому принести з льоху пляшку найміцнішого вина, стверджуючи при цьому, що він давно одужав би, якби йому дозволили робити все по-своєму, але їй подобається бачити його слабким, тоді він буде в неї під п’ятою – але, нехай йому дідько, такого більше не буде! – і, ухопивши склянку в одну руку, а пляшку в іншу, не заспокоївся, аж поки не видудлив її до дна. Тривожні симптоми були безпосереднім результатом цієї «нерозсудливості», як вона її м’яко назвала, й відтоді вони лише посилювалися. Недуга повернулася: насилу загоєна рана знову відкрилася, почалося внутрішнє запалення, і хворого насилу порятували. Звісно ж, настрій його від цього не покращав, – підозрюю, він став майже нестерпним, бо хоча його добра доглядальниця й не скаржилася, та обмовилася, що мусила довірити свого сина Естер Гаргрейв, оскільки її власна присутність була весь час потрібна в кімнаті хворого. «Він, – пише Гелена, – шкодує, що його нездержливість призвела до такого наслідку, та, як завжди, складає всю вину на мене. Якби я ставилась до нього, як до розумної істоти, каже він, то цього ніколи не сталося б, та як із чоловіком поводяться, мов із дурником, то він захищає свою незалежність навіть ціною власного здоров’я. Схоже, він усвідомлює загрозу своєму життю, та навіть зараз не хоче подивитися на це тверезо. Якось уночі я дала йому напитися, і він зауважив зі своєю саркастичною гіркотою:
– О, тепер ти уважна! Усе зробила б для мене, правда?
– Ти ж знаєш, – мовила я, трохи здивована його словами, – що я охоче зроблю все, що зможу, аби принести тобі полегшення.
– Це ти зараз так кажеш, янголе мій, та як одержиш винагороду на небесах, а я горітиму в пеклі, то шукай тебе тоді! Ти задоволено спостерігатимеш за мною і не зволиш встромити й кінчик пальця у воду, щоб охолодити мого язика!
– Якщо й так, то тільки тому, що я не зможу перестрибнути через безодню, що лежатиме поміж нами, а задоволення почуватиму лише від усвідомлення, що ти очищаєшся від гріхів. Але W невже ти справді вважаєш, що ми не зустрінемося на тому світі?
– Гм! А що мені там робити, хотів би я знати?
– Справді, робити тобі там нічого! Та невже ти хочеш пасивно зануритись у той стан муки, який собі уявив?
– О, це все байки, – зарозуміло сказав він.
– Ти певен, Артуре? ти цілком певен? Бо якщо є якийсь сумнів і врешті-решт ти зрозумієш, що помилявся, та вже буде надто пізно, щоб повернутися…
– Це буде незручно, – мовив він, – та я ще не збираюся помирати. Врятуй мене, Гелено! – вигукнув він, схопивши мене за руку, і зазирнув у моє обличчя із таким благанням, що моє серце обіллялося кров’ю, і за сльозами я не могла й слова сказати».