Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
В наступному листі вона сповіщала, що недуга швидко розвивається. Не всі друзі покинули хворого, бо до нього приїхав пан Гатерслі, який почув про його лихо. З ним приїхала і дружина, яка вирішила відвідати матір і сестру, а також побачитися з любою подругою
Місіс Гантингтон рада була знову побачити Мілісент. «Зараз вона у Гроуві, – писала вона, – але частенько приїздить, щоб побачити мене. Містер Гатерслі витрачає багато свого часу, сидячи біля Артурового ліжка. Він виявляє неабияке співчуття до свого нещасного друга і хоче втішити його, та це, на жаль, неможливо. Часом він намагається жартувати з хворим, часом намагається підбадьорити його розмовами про
Містер Гатерслі іноді пропонує свої послуги замість моїх, але л*. Артур не відпускає мене, і ця примха що далі, то дужчає. Я майже ніколи не покидаю його, хіба що аби піти до сусідньої кімнати, де інколи можу вилучити часину й поспати, коли він спокійний; але навіть тоді двері залишаються прочиненими, аби він міг знати, що я поряд Я і зараз із ним, коли пишу це, і, боюся, моє заняття дратує його, хоча я часто відволікаюся, щоб приділити йому увагу, та ще й містер Гатерслі сидить біля нього. Цей джентльмен прийшов для того, аби, як він висловився, випросити для мене свято й дати мені змогу погуляти парком цього прегарного морозяного ранку разом із Мілісент, Естер та маленьким Артурчиком, яких він привіз побачитися зі мною. Почувши про це, хворий почав лементувати й прозивати мене безсердечною та жорстокою, тож я сказала, що вийду лише на хвилину. Я обмінялася з ними лише кількома словами, постояла трохи, вдихаючи прохолодне свіже повітря, та повернулася до свого пацієнта. Я була відсутня насилу п’ять хвилин, а він вже гірко докоряв мені за легковажність і зневагу.
– Ні, ні, Гантингтоне, – сказав містер Гатерслі, – ти дуже суворий до неї; їй потрібні і їжа, і сон, і час від часу ковток свіжого повітря, а то вона просто не витримає, кажу тобі. Поглянь на неї, вона вже стала як тінь.
– Що таке її страждання поруч із моїми? – запитав він. – Ти ж не шкодуєш, що маєш доглядати мене, чи не так, Гелено?
– Ні, Артуре, аби лиш я могла прислужитися тобі цим. Я віддала б своє життя, аби врятувати тебе.
– Віддала б, справді? Не вірю!
– З великою радістю б віддала.
– Ох, це тому, що ти вважаєш, ніби більше готова помирати!
Настала болісна пауза. Він поринув у похмурі роздуми, та поки я міркувала, що ж йому сказати, Гатерслі, думки якого текли майже в тому ж самому руслі, порушив гнітюче мовчання:
– Кажу тобі, Гантингтоне, я гукнув би пастора: якщо тобі не сподобався сам вікарій, то можна запросити вікарія, який при ньому виконує обов’язки священика, чи ще когось.
– Ніхто з них не зможе бути мені корисним, якщо вона не може! – було його відповіддю. І сльози полились потоком у нього з очей, коли він палко вигукнув: – О Гелено, якби тільки я прислухався до тебе, до цього ніколи б не дійшло! І якби я давно послухався тебе… о Боже, все склалося б по-іншому!
– То слухайся мене зараз, Артуре, – мовила я, ніжно стискаючи його руку.
– Зараз уже пізно, – безнадійно сказав він.
Після цього почався черговий напад болю, а потім він почав марити, і ми боялися, що вже наблизився його кінець, та лікар дав йому опіуму, він заспокоївся й поринув у тяжкий сон. Відтоді він став тихим і млявим, тож Гатерслі пішов, сказавши, що заїде завтра.
– Може, я і одужаю, – відповів він. – Може, це була криза. Як ти вважаєш, Гелено?
Не бажаючи пригнічувати його, я дала найбільш підбадьорливу відповідь,
Є певна зміна. Він раптово гукнув мене до себе із таким дивним, збудженим виглядом, що я подумала була, ніби він знову марить, але помилилася.
– Це таки була криза, Гелено! – радісно вигукнув він. – Я відчував пекельний біль, а зараз він зник… зовсім зник, присягаюся небом! – і він ухопив мою руку й почав цілувати, але побачивши, що я не поділяю його втіхи, почав гірко клясти мою байдужість і нечулість. Ставши навколішки поряд із ним, я узяла його руку і вперше відтоді, як ми посварилися, ніжно притиснула її до уст, а потім, насилу стримуючи сльози, сказала йому, що мовчала, бо це раптове припинення болю насправді було зовсім не таким сприятливим симптомом, як він гадав. Я негайно послала по лікаря, і ми почали чекати його.
Виправдались мої найгірші страхи: почалося змертвіння. Лікар сказав йому, що надії немає. Ніякими словами неможливо змалювати його муки. Я більше не можу писати».
Наступний лист був ще похмуріший. Хворий швидко наближався до свого кінця – досяг майже самої межі тієї жахливої безодні, перед якою тремтів і про яку не міг навіть думати. Тепер уже ніщо не могло втішити його; грубі спроби Гатерслі розрадити його були геть безпомічні. Світ перетворився для нього на ніщо: життя і всі його інтереси, з усіма його незначними турботами і минущими втіхами, здавався йому жорстокою насмішкою. Від згадок про минуле його охоплювало каяття, від розмов про майбутнє муки його зростали, а якщо близькі мовчали, то віддавали його на поталу смуткові. Нерідко він говорив про подальшу долю свого мертвого тіла – про повільне гниття, що вже охопило його, про саван, труну і темну могилу.
«Коли я намагаюся, – писала вона, – звернути його думки до високих тем, то йому не кращає від цього.
– Гірше й гірше! – стогне він. – Якщо справді після смерті є суд, то як мені постати перед ним?
Я нічого не можу для нього зробити, бо слова мої не можуть утішити його, і все ж він горнеться до мене із неослабною впертістю і з якимось дитячим відчаєм, ніби я можу порятувати його від тієї долі, якої він так боїться. Він тримає мене біля себе і вдень, і вночі. Він і зараз тримає мене за ліву руку, коли я пишу; він тримає її вже цілі години. Варто мені забрати руку хоч на мить, як він починає непокоїтися.
– Залишися зі мною, Гелено, – просить він, – у мене таке відчуття, що ніяке лихо не зашкодить мені, доки ти тут. Але смерть все одно прийде – вже приходить – швидко, швидко! О, якби ж то я міг повірити, що після неї не буде нічого!
– Не намагайся в це повірити, Артуре; після смерті є радість і щастя!
– Для мене?! Хіба не будуть мене судити за те, що накоїв я за життя? Хіба ж можна грішити, а потім покаятися і потрапити до раю?
– Якщо ти щиро покаєшся…
– Я не можу каятися; я лише боюся.
– Ти шкодуєш про минуле лиш через наслідки для тебе?
– Авжеж. От тільки мені шкода, що я так поводився із тобою, Гелено, бо ти така добра до мене.
– Подумай про Боже милосердя.
– Що таке Бог? Я не можу ні бачити Його, ані чути. Бог – це лише ідея.
– Бог – це мудрість, і влада, і доброта, – і ЛЮБОВ; але якщо тобі важко це уявити, то подумай про Нього, про Того, Хто зглянувся і узяв нашу природу на Себе, а потім вознісся на небо.
Але він лише хитав головою і зітхав. Коли його знову охопив страх, він міцно вхопив мене за руку і горнувся до мене з тією розпачливою щирістю, від якої так ридала моя душа, бо я знала, що не можу допомогти йому.