Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Смерть така страшна, – кричав він, – я не можу цього більше терпіти! Ти не знаєш, Гелено… не можеш навіть уявити, що це таке, бо вона не стоїть перед тобою! Коли мене поховають, ти повернешся до свого давнього життя і будеш щасливою, і весь світ буде існувати собі далі, а я…
– Незабаром і ми підемо за тобою, – сказала я.
– Якби ж то я міг узяти тебе із собою, то ти попросила б за мене! – вигукнув він.
– Жодна людина не може викупити свого брата, не може домовитися з Богом про нього, – відповіла я. – Тільки Син Божий викупив гріхи людські своєю кров’ю й визволив нас від рабства в сатани, тож дозволь Йому просити за тебе.
Але все марно. Він зараз вже не висміює із презирством, як колись, ці благословенні істини: але все одно не може ні вірити, ні осягнути їх. Він уже недовго животітиме. Страждає
Бідна, бідна Гелена! і справді жахливими мали бути її випробування! І я не міг зробити нічого, щоб полегшити їх, – більше того, все виглядало майже так, ніби я сам накликав їх на неї власними таємними бажаннями; і споглядав я страждання її чоловіка, чи її власні, все одно я сприймав це майже як кару собі за те, що виношував такі бажання.
Через день прийшов інший лист. Цього також тицьнули мені в руки без усяких зауважень, і ось його зміст:
5-е грудня. – Нарешті він відійшов. Я сиділа біля нього всю ніч, моя рука була міцно затиснута в його, очі спостерігали за змінами в його рисах, а вуха прислухались до його слабкого дихання. Він вже досить довго мовчав, і я думала, що він ніколи більше не заговорить, коли раптом він слабко, але виразно прошепотів: «Молися за мене, Гелено!»
– Я молюся за тебе щогодини і щохвилини, Артуре; але ти маєш сам молитися за себе.
Його губи поворухнулися, та я нічого не почула, а потім вираз його обличчя став неспокійним, і, подумавши, що він вже зараз нічого не усвідомлює, я обережно вивільнила свою руку і хотіла була вислизнути надвір та ковтнути свіжого повітря, бо майже втрачала свідомість; але конвульсивний порух пальців і шепіт: «Не покидай мене!» повернули мене назад: я знову взяла його за руку і тримала її, аж поки його не стало – а потім зомліла. Це було не з горя, а від виснаження, з яким я боролася до останньої хвилини. О Фредеріку, словами неможливо змалювати, яких мук зазнав він та тому смертному ліжку! Я не можу уявити собі, що цій нещасній переляканій душі судилося горіти в пекельному вогні! Слава Богу, в мене є надія, що хоч який він грішник, та все ж таки спокутує свої гріхи, й Бог, який не має ненависті до свого творіння, зрештою прийме ту душу до райських покоїв!
Його ховають у четвер. Якщо ти плануєш бути на похороні, то приїзди хутчій, бо мені потрібна допомога.
Розділ L
Прочитавши цього листа, я не мав причин приховувати свою радість і надію від Фредеріка Лоренса, бо мені не було чого соромитися. Я радів, бо його сестра нарешті звільнилася від свого сумного, гнітючого, важкого завдання, тож залишалося тільки сподіватися, що вона згодом отямиться від його наслідків.
– Ти поїдеш до неї, Лоренсе? – запитав я, поклавши листа йому в руку.
– Так.
– Правильно! Тоді я прощаюся, щоб ти мав змогу приготуватися до відїзду.
– Я приготувався, поки ти читав листа, і навіть ще до того, як ти прийшов; ось і ридван під’їжджає до дверей
Я побажав йому доброго ранку і пішов. Коли ми потискали руки на прощання, він кинув на мене допитливий погляд, та не побачив нічого, крім серйозності.
Чи забув я про свої плани на майбутнє, про кохання? Повертатись до них зараз було б справжнім блюзнірством, але я таки не забув про них. Щоправда, перспективи ті здавалися не такими вже й гарними, надії облудними, а кохання марнотою. Місіс Гантингтон вже була вільна; більше не було злочином думати про неї, – та чи думала вона про мене? І чи думатиме, коли отямиться від того жаху? За весь час листування з братом (нашим спільним другом, як вона сама його назвала) вона згадала про мене один-єдиний раз, та й то з необхідності. Я відчував, що примирення із чоловіком, якого вона колись кохала, його жахливі страждання і смерть неодмінно мали стерти з її пам’яті всі сліди того кохання до мене. Ті почуття повинні були здаватися їй нездійсненною ілюзорною мрією, крім того, ніщо не нагадувало їй про моє існування, тим паче що не було нікого, хто нагадував би їй про моє існування, а делікатність
Проте я нетерпляче очікував повернення містера Лоренса з Грасдейлу. Його не було днів з десять чи й дванадцять. Добре, що він опікується своєю сестрою, та все ж таки міг би написати мені, як вона почувається, чи принаймні повідомити, коли чекати його повернення. А коли він нарешті повернувся, все, що я від нього почув про неї, це те, що вона дуже виснажена доглядом за своїм чоловіком, який був карою її життя й мало в могилу не потяг її за собою, і жодного натяку на те, що моє ім’я хоч раз зірвалося з її уст чи навіть згадувалося в її присутності.
Я бачив, що він чекав розпитувань і був задоволений тим, що запитань не прозвучало. Звичайно, я палав із гніву, але зберігав спокійний вираз обличчя чи принаймні стоїчну незворушність. І добре, що я так зробив, бо, тверезо обміркувавши цю справу, дійшов висновку, що було б верхом безглуздя і недоречності сваритися із ним з такого приводу. Маю також зізнатися, що помилявся в ньому, бо я йому дуже подобався, та він усвідомлював, що шлюб між місіс Гантингтон і мною світ назвав би мезальянсом. Якби він вважав, що цей шлюб необхідний для нашого щастя, то діяв би інакше, але, бачачи мене таким спокійним і холоднокровним, нічого не робив, аби той шлюб таки став реальністю. «І він мав на це право», – скажеш ти. Може, й мав; принаймні я не мав права гніватися на нього, але тоді я не в змозі був спокійно дивитися на все це, тож після коротенької розмови на несуттєві теми пішов геть, почуваючи гіркоту від того, що та, яку я кохав, була самотня і нещасна, а мені не можна було втішати її.
І що мені залишалося робити? Я чекатиму і подивлюсь, чи не зверне вона увагу на мене, та, звісно, вона цього не робитиме, хіба що передасть якесь люб’язне повідомлення, довіривши його своєму братові, який, скоріше за все, його не передаватиме, а вона тоді вважатиме, що я змінився, бо не відповів на те повідомлення, або, можливо, він вже дав їй зрозуміти, що я перестав думати про неї. Однак я почекаю, аж мине шість місяців (це буде наприкінці лютого), а потім пошлю їй листа, скромно нагадавши про її дозвіл написати і висловлюючи надію, що я можу цим скористатися, – принаймні щоб висловити свій щирий сум з приводу її недавніх нещасть, свою справедливу оцінку її великодушної поведінки та надію, що її здоров’я зараз вже повністю відновилося, а також додам кілька добрих слів про свого маленького приятеля Артурчика. Якщо вона не відповість на цього листа, то, звісно, я більше нічого не писатиму; якщо ж відповість (що, без сумніву, вона й повинна зробити), то мої майбутні вчинки залежатимуть від її відповіді.
Чекати десять тижнів у невизначеності задовго, та я буду часом бачитися з містером Лоренсом і запитуватиму про його сестру: чи має він звістки від неї і як вона почувається.
Я так і робив і отримував однотипні відповіді: вона почувалася, як завжди; не скаржилась, але тон її останнього листа свідчив про серйозну депресію; сказала, що їй краще; почувається добре, але займається освітою свого сина, орудує власністю покійного чоловіка і залагоджує його справи. Тепер він уже не давав читати листи від сестри, а я ніколи не натякав на своє бажання прочитати їх. А лютий знай наближався: минув грудень, майже скінчився січень – ще кілька тижнів, і все вирішиться.
Та на неї звалився ще один удар – смерть її дядька. Насмілюся сказати, що він мало чого вартий був, але завжди виявляв найбільше доброти і прихильності до неї, а не когось іншого, тож вона звикла розглядати його як власного батька. Вона була з ним, коли він помер, і допомагала тітці доглядати за ним під час хвороби. Її брат їздив до Стенінглі на похорон і, повернувшись, повідомив мені, що вона лишилася там, аби розрадити тітку своєю присутністю. Минав тиждень за тижнем, а вона знай перебувала Стенінглі.