Останній шаман
Шрифт:
Святослав Шапка був наївний і благородний у таборі, таким і лишився. Жодних підозр, жодних питань, пише мейли [17]щодня, радіє дослідам. Навіть не віриться, як людину абсолютно нічому не вчить життя… Написав у дисертації (Горбань на власні очі бачив!): «Для сучасної людини шаманство — це ідея заволодіння силою. Силою змінити плин життя, відвести небезпеку, вилікувати хворобу, силою приносити удачу тощо. Мій досвід спілкування з якутським шаманом засвідчив, що насправді, коли ми говоримо про шаманство, йдеться не стільки про силу, скільки про чистоту душі, служіння ближньому, здатність до самопожертви»…
Двох гевалів, яких Горбань найняв слідкувати за схибленим лікарем,
Але це не помста, вмовляв себе Горбань і згадував табірні роки. В такі дні у нього нестерпно пік горб, та нічні видіння не приходили більше.
Попросив Святослава Шапку дати йому почитати дисертацію повністю: не міг розгадати, на чому тримається система. Той не дав. Віджартувався, що в цілях конспірації усе знищив, роботу записав на диск, а диск проковтнув. Потім обмовився, що диск заповість синові…
Горбань по-дурості зірвався. Наговорив лікарю Шапці прикрих речей, нагадав йому все, як було в таборі. Затамована, схоронена під сподом образа виплюснулася назовні, мов лава з вулкану. А Шапка був такий спантеличений!.. Кричав на нього, руками махав, губи сіпалися.
Але майбутнє може належати тільки комусь одному. І це буде він, Горбань.
…Двоє довбех нічого лікарю Шапці не зробили. Просто — одненьке попередження. Щоб був обачний. Аби певен був, що диск із дисертацією все одно згодом належатиме тому, хто має на нього право. Не повірив Слава хлопцям — то й що! Ще матиме можливість перевірити. Дуже скоро матиме.
І це не помста, ні. Просто Мати-Хижа-Птиця вчора залетіла до нього в сон, черкнула крилом по голові й налякала його до півсмерті. Його, абааси ойун, — ота Мати-Хижа-Птиця — шаманська покровителька. А він не любив лякатися. Він уже раз перелякався на решту життя. Можна сказати, своє він відлякався. Нехай тепер боїться хтось інший.
Вже час, вирішив він. Сьогодні вже час.
* * *
Шістдесятирічний лікар Святослав Пилипович Шапка вперше серйозно замислився над тим, що людина є смертною. Навіть десять років мордовських таборів не зломили в ньому певності в тому, що вже з ним нічого точно не може статися. Та останній рік він дедалі частіше мав відчуття, що на нього невблаганно насувається грізне й безповоротне. Боровся з холодом, який раз у раз підступав до серця, твердо повторював собі: з ним нічого не може трапитися. Ще ні. Ще не зараз. Він ще встигне зробити, що намітив. Але сьогодні, щойно він прокинувся, ця певність остаточно випарувалася.
Не було й шостої години, коли Святослав Пилипович увімкнув комп’ютер, витягнув із шухляди письмового столу новенький лазерний диск, вставив його у дисковод. Диск він придбав учора в комп’ютерному клубі, ще навіть не знав, як ним користуватися. Знав тільки напевне, що його комп’ютер зможе на нього записати потрібну інформацію — проконсультувався з цього приводу вже давно. Більше нічого його не цікавило.
Сивий лікар розкрив потрібну папку в комп’ютері, знайшов кілька вордівських файлів. Один по одному відкривав їх і перезаписував у форматі.pdf. Він розумів, що, роздрукувавши файли з цього формату, можна їх сканувати і ще раз записати у ворді, але все-таки вважав. pdf чомусь надійнішим.
Переформатувавши необхідні файли, він перекинув їх на новий диск. Приліпив на матовий бік наклейку: «Дисертація (ост. варіант)». Поклав у конверт і заліпив.
Те, чим він зайнявся опісля, не можна назвати інакше, ніж жахливим вандалізмом. Він не надто розумівся на комп’ютерах, і тому не був певен,
Файли почали зникати, але зненацька комп’ютер завис.
Святослав Пилипович спробував його перевантажити, але той виснув у найнесподіваніших місцях. Сивий лікар плюнув на це, відімкнув машину від електрики й від’єднав системний блок. Відкрутивши всі гвинтики, які тільки можна було знайти, він розібрав системний блок на складові, розклав їх окремо на підлозі. Потім вийшов у передпокій, чимось недовго шарудів, а повернувся з молотком і дерев’яною дошкою в руках.
По одній частини системного блоку піддавалися катуванню невблаганного молотка. Понівечені деталі Святослав Пилипович скидав на розстелену на підлозі газетку.
Коли не лишилося жодної живої деталі, сивий лікар, мов такої наруги над комп’ютером йому видалося мало, скрутив газетку з розбитими мікросхемами й відніс її у лазничку, висипав у ванну. Відкрутив гарячу воду і спостерігав, як вона наповнює ванну до країв.
Нарешті задовольнившись зробленим, він виніс мокрі уламки комп’ютера на смітник. Монітор, клавіатуру, мишку й принтер обережно розставив у передпокої з явним наміром комусь подарувати.
Святославу Пилиповичу більше за все кортіло лягти й заплющити очі, але він розумів, що лягати ще зарано. Одягнув теплу куртку, сховав до кишені конверт із диском і вийшов у сльотавий зимовий ранок. Мав єдину надію, що за ним зараз ніхто не слідкує. І ще мав певність, що якби слідкували, він би це звіриним нюхом вчув миттєво.
Проїхавши кілька зупинок на автобусі, лікар спустився крутою вуличкою і опинився перед низькою хатою. Зелений дах був притрушений мокрим снігом, але сніг швидко танув і сповзав донизу, лишаючи по собі прогалини. Кілька вікон у хаті світилося.
Святослав Пилипович притулився до дерева й почав терпляче чекати. У своїй чорній куртці майже не вирізнявся на тлі стовбура у ранішній сіренькій мжичці, і поодинокі перехожі, які поспішали на роботу, зовсім не помічали його.
Хвилин за сорок усі вікна у низькій хаті під зеленим дахом згасли. Святослав Пилипович побачив, як відчинилися вхідні двері. Першим надвір вибіг чорний великий пес породи ньюфаундленд. За ним вийшов чорнявий парубок у куртці, без шапки. За кілька хвилин волосся його притрусило мокрим снігом, від чого пасма злиплися й звисли донизу. Парубок і пес вийшли з двору й почимчикували вулицею. Пес кілька разів озирнувся до дерева, де ховався сивий лікар, але зрештою захопився снігом і забув про дивного перехожого.
Святослав Пилипович провів пару сумним поглядом. Про ранкову прогулянку господаря з псом він знав добре — не раз і не два стояв так під деревом і проводжав їх очима, не наважуючись підійти. А тепер йому здалося, що він бачить сина востаннє. Але гірко було не від цього. Гірко було, що Орест так і не дізнається, хто насправді — його батько. А, може, колись?..
Святослав Пилипович завернув у двір, дійшов до дверей і відімкнув їх своїм ключем. Колись давно Мар’яна про всяк випадок віддала йому ключі від синової хати — навіть не пояснила навіщо. Він іще ні разу сюди не приходив. Тепер стояв на килимку під дверима, відчував, як налиплий сніг тане й стікає на килимок, і роззирався по хаті. Шукав надійного місця для схованки.