Останній заколот
Шрифт:
— Штани, мабуть, завеликі, та мотузком підпережешся.
Штани й справді були розраховані принаймні на двох Яновських, залатані й цупкі від мастила, вони спочатку викликали в Олега Даниловича відразу, та він подолав її й таки натягнув штани, присівши на автомобільну приступку. На сорочку надів якусь кацавейку, підперезався пеньковим мотузком і подумав — що б сталося, якби його зараз побачила Наталка?
Ні, Наталка, певно, нічим би не виказала свого ставлення до брудного й смердючого одягу, навіть не наморщила б свого гарного носика, а от рідна
— Тебе як?.. — запитав Шубравский. — Як звешся?
— Олегом Даниловичем.
— Ну й ну… — покрутив завгар головою. — Ти не з буржуїв?
— Про князя Олега чув?
Шубравський іронічно примружився.
— Ну, не трави, — мовив розважливо, — з князями ми назавжди покінчили.
— Той Олег княжив у Києві тисячу років тому.
— Ну й біс із ним, — полегшено зітхнув Шубравський. — А я думав, якась контра… — Раптом побачив чисті білі пальці Яновського, очі в нього зробилися підозрілими й пронизливими. — Звідки мотори знаєш? — запитав.
— Броньовик водив, — збрехав Олег Данилович.
— Отже, шофер?
— Виходить, так.
— А руки чому не робочі?
— Через півгодини не відрізните від своїх.
— Маєш рацію, — пом’якшав Шубравський. — І от що: ти кинь… Ну, на “ви”… Я, хоч і завгар, але ж, сам розумієш, однакові ми, братва — й точка.
— Точно, — погодився Яновський.
Олег Данилович підкачав бензин, насос діяв справно, тоді перевірив запалення. Іскри не було, магнето явно не працювало, і Яновський поцікавився, чи є запасне.
Шубравський сумно похитав головою:
— У запасі взагалі нічого не маємо. Там, — кивнув на сарай, — три “драймлери” стоять. Може, магнето з них підійде?
— Усе підійде, аби з головою. — Олег Данилович уже відчув себе в рідній стихії. Він швидко й вправно зняв магнето зі старого, пошарпаного й розбитого “драймлера”, й через годину вантажівка випустила хмару бензинового диму й завелася.
— Ну, ти й даєш! — не повірив спочатку Шубравський. — Ми з Грицьком над цим залізом дві доби чаклували, а ти за годину. Грицько! — загорлав щасливо. — Чуєш, Грицю, працює твій драндулет, три чорти йому в печінку, завівся, душа собача, хіба тобі позакладало?
З дверей дерев’яної прибудови до сарая висунулося заспане обличчя хлопця з розкуйовдженим волоссям, він, кліпаючи очима, недовірливо витріщився на бензинову хмару.
— А й справді, виходить, завівся, — мовив зачудовано, — чого ж раніше не хотів?
— О-о! — тицьнув Шубравський пальцем у Яновського. — Данилович дав йому лад.
Хлопець наче вистрибнув із дверей. Сонне обличчя його загострилося, навіть, здається, щось хиже з’явилося в ньому.
—
— Еге ж, привіз би, якби не Данилович!
Грицько зупинився перед Яновським, жартівливо штовхнув його в груди.
— Виходить, Данилович? — запитав. — І механік, виходить? Нарешті дочекалися…
— Розбазікався! — сердито перебив його завгар.
Шофер махнув рукою. Дивився тільки на Яновського, і якісь запобігливі нотки з’явилися в його голосі:
— Я зараз до Василькова змотаюся, — пояснив, начебто це ще не було зрозуміло, — а потім ми з тобою її, — кивнув на вантажівку, — передивимось. Тягне, бува, погано, це чого б?
— Карбюратор не відрегульований.
— Вмієш, значить? — зрадів Гриць: — А я його як не кручу — чхає…
Яновський взяв викрутку.
— Ану, прогазуй, — наказав. Підкрутив кілька гвинтиків, махнув рукою, щоб їхав.
— Сьогодні не чхатиме, — пообіцяв.
Грицько сів за кермо автомобіля, дав газ, рушив, проте одразу ж зупинився.
— Тягне! — сказав здивовано. — Це ж треба, зранку стояла, а тепер їхати можна!
— Жени, — махнув рукою завгар, — пошта зачекалася.
Олег Данилович з Шубравським працювали мало не до вечора. Обдивилися три легкових “драймлери” й визначили, що дві машини можна сяк-так відремонтувати. Схаменулися, коли сонце сховалося за будинками й тіні видовжилися мало не втричі. Яновський дістав кишенькового годинника, захвилювався — за роботою не помічав часу, а Наталя чекає на нього вже півгодини. Переодягнувся і спробував відмити руки, але мило бути нікудишнє, й фактично розвіз бруд.
Шубравський дивився на нього з неприхованою іронією, нарешті порадив:
— А ти пісочком, — вказав на купу під сараєм.
Правда, й пісок не зовсім допоміг, і Олег Данилович, засунувши руки в кишені, просто через пасаж попрямував до Хрещатика. Здалеку побачив знайому постать у зеленій сукні на розі Миколаївської, перетнув Хрещатик швидко, мало не біг — Наталя кинулася йому назустріч. Дивилася тривожно й очікувально.
— Ну як? — тільки й запитала.
— По-моєму, все гаразд. Краще, ніж я гадав. — Олег Данилович потягнувся до Наталиної руки, щоб поцілувати за звичкою, та одразу згадав свої чорні від мастила нігті й тільки потиснув заспокійливо її лікоть.
Наталя сама взяла Олега Даниловича під руку, йшла, зазираючи йому збоку у вічі — хотіла, щоб він розповів Усе, про весь день з початку й до кінця, розклавши його На хвилини, вона б тоді пережила його знову разом із ним, Це було їй просто необхідно — бути завжди разом, а він Рантом розгубив усі слова, тільки дивився в її зелені очікувальні очі й думав: яка вона гарна — вродлива й розумна, а головне — вся його, це ж треба — така жінка й належить тільки йому, певно, подібне щастя випадає дуже рідко, он скільки дівчат і жінок на Хрещатику та Миколаївській, у модних сукнях і вродливих, та нема кращої за Наталю.