Останній заколот

Самбук Ростислав Феодосьевич

До речі, де Ліда бере гроші на фельдиперсові? А якщо має залицяльника, котрий обдаровує її?

Думка про це була нестерпною, і Мальцев давав собі урочисту обіцянку покінчити із старорежимським пережитком — любов’ю, категорично забути Ліду у фельдиперсових панчішках, та надходив черговий ранок, і він з тривогою в серці прислухався до дріботіння закаблуків на сходах.

Мальцев постояв у рядах, де торгували з величезних каструль гарячим борщем і печенею, пахло неймовірно смачно, і Мальцев уже зовсім вирішив зменшити свій бюджет, але вчасно згадав Лідині ніжки й, проковтнувши слину, попрошкував до виходу з базару. Тут торгували просто з землі всіляким мотлохом — мідними водопровідними

кранами, унітазами, дротом та інструментом, навіть картинами та фарфоровими статуетками, але покупців було мало, та й кому потрібна зараз картина навіть самого Ярошенка чи статуетка справжнього севрського фарфору, коли голод тільки-тільки почав відходити, відпустив свої залізні обійми, як вичитав Мальцев в одному з останніх номерів газети. І все ж, люди сподівалися на удачу, вперто демонструючи навіть купецьку шубу на єнотовій підкладці чи кришталеву люстру — вона лежала біля ніг древнього дідугана в пошарпаному, проте ще пристойному костюмі, і Мальцев подумав не без злостивості: колишній буржуй чи з царських чиновників, притиснули його й квартиру в Липках відібрали, от і продає лишки своїх розкошів. Ллє чи знайдеться на весь Київ хоч один бовдур, який придбає в нього старорежимський кришталь? Тепер всюди економія, на кімнату — одна лампочка в абажурі з газетного паперу…

Мальцев постояв трохи навпроти дідугана, спостерігаючи за його марними спробами привернути до люстри увагу покупців, хотів розпитати, хто й звідки, але старий був такий сумний і занудливий — чисто тобі облізлий і голодний кіт з підворітні, що плюнув і відійшов, радіючи, що Радянська влада притиснула й позбавила прав таких мерзенних типів.

За дідком притулився ще один суб’єкт — явно з колишніх: у темному костюмі й котелці. До того ж з вузенькими, нахабно закрученими вусиками. Типовий контрик, можливо, з офіцерів чи петлюрівців, певно, все ж з білогвардійців, бо петлюрівці носили вуса солідніші, під запорожців, а цей дженджик закрутив їх у офіцерському стилі.

Мальцев уже зовсім вирішив підійти до суб’єкта й перевірити в нього документи, однак вчасно помітив, що той не має руки: з-під піджака стирчала дерев’янка в чорній шкіряній рукавичці, а на ній, від рукавички аж до ліктя, висіли краватки. Десяток чи навіть більше краваток — смугастих, у горошок, картатих…

Погляд Мальцева затримався на смугастій, червоно-синій, вона переливалася перламутром — либонь, перед нею не встояли б і кілька Лід. Але Мальцев уявив зневажливу посмішку на конопатому обличчі оперуповноваженого ДПУ Сашка Земського і категорично відмовився від краватки. Справді, він, чекіст, помічник оперуповповаженого, а в краватці, точно як буржуй…

Мальцев спересердя плюнув, упіймав здивований погляд торгівця краватками і, одвернувшись, почав проштовхуватися з базару. Він вийшов на Сінну площу й всівся на лавці, підставивши обличчя сонцю. Якесь дивне почуття спокою опанувало ним. Але до кіпця розслабитися не міг. Наче цей спокій лише наснився йому. Увесь цей недільний день міг просидіти тут, на Сінній, читаючи газету, чи податися на Дніпро, перейти по Ланцюговому мосту на Слобідку, викупатися і позагорати. 1 не буде кур’єра від Колесникова з наказом негайно з’явитися до ВДПУ чи вирушити в складі оперативної групи кудись у Радомишль чи Козятин для ліквідації банди…

Сонце пестило обличчя, і дихалося легко, та все ж якийсь хробачок зачаївся під серцем, хробачок ще не з’ясованої тривоги, а може, просто він не звик байдикувати, й сонце, лавиця у сквері й дитяче галасування довкруж протипоказані йому? Певно, протипоказані, вирішив Мальцев через кілька хвилин і рішуче підвівся. Але куди йти і що робити? У гості не звик, та й нема до кого, а в кіно не було грошей. Може, справді, кудись на

дніпрові схили? Однак там не краще, ніж тут, у сквері. Ну, птахів більше, цвірінькають і тріскочуть, тепер ще солов’ї співають, то й що? Он у них в особливому відділі помічник оперуповноваженого Брунько краще за солов’я заливається, його навіть на сцену запрошують — художній свист… То Брунька попросиш, і він пошанує тебе, посвистить, а солов’я спробуй дочекатися…

Мальцев заклав руки за спішу й непоспішливо рушив до Бульварно-Кудрявської. Зупинився біля стовпа, заклеєного клаптиками паперу. Яких тільки оголошень не було на ньому, і переважно — продаж. Продавалося, здасться, все, починаючи від будинку на Солом’янці й кінчаючи папугою, що вміє балакати. Мальцеву чомусь мало не до смерті схотілося мати папугу. Колись бачив у зоосаді — великого, червоно-зелено-синього, я розумними, проникливими очима. Папуга хитро подивився на Мальцева й раптом облаяв його:

“Дур-рак!”

Але Мальцев не образився. Хіба можна ображатися на нерозумного птаха, якого вчили розмовляти ще за проклятого царського режиму? Він підморгнув папузі, немов викликаючи на довірливу розмову, й птах справді відгукнувся на його бажання, сердито покопирсався дзьобом у пухнастому пір’ячку на грудях, настовбурчився і раптом загорлав:

“Ур-ра! Его императорскому величеству ур-ра!”

“У-у, контрик!” — замахнувся на нього Мальцев, хотів податися до завідуючого зоосадом, щоб той перевчив папугу чи ізолював від пролетарів, та по роздумі не пішов: на весь сад тільки двоє папуг, до африканських країн світова революція ще не докотилася і невідомо, коли ще трудящі Гани чи Конго зможуть відловити й надіслати їм вільних від класових пережитків папуг.

Мальцев згадав: хтось розповідав, що бачив у якогось відставного боцмана папугу з самої Південної Америки і що старий морський вовк навчив його матроської мови — особливо смачно той папуга матюкався і посилав гостей боцмана кудись подалі… Оце, подумав тоді Мальцев, ближче до пас, принаймні зрозуміліше й без усілякої контрреволюції…

А то: “Ура его императорскому величеству!” Поставити б до стінки, що б загорлав?

Згадка про папугу розсердила Мальцева, потім майнула думка: а може, це саме той боцман продає птаха и чи не піти подивитися? Про всяк випадок запам’ятав адресу. Певно, боцман, бо мешкає на Подолі, біля Поштової площі, за два кроки від річкового вокзалу.

Поруч з об’явою про папугу на аркуші білого, ще дореволюційного паперу було виведено каліграфічним почерком:

“Даю уроки латинської мови й гімнастики. Михайло Олексійович Павлюк. Гоголівська, 21, кв. 3”.

Мальцев подумав: ну й дивак, дав уроки латинської і гімнастики одночасно. На його глибоке переконання, латині могли вчити лише старі дурні, які звихнулися на Римі чи Греції, а для чого? Пролетарська влада відмінила латинь і правильно вчинила. Навіщо робітникам та селянам засмічувати голови різними цезарями та брутами, більше, правда, Мальцев нікого не знав, та про Цезаря чув: був той чимось на зразок царя, тобто їхнього Миколашки, й правильно, по-пролетарському вчинив Брут, прикінчивши його.

Однак чому цей вчитель-стариган навчає одночасно й гімнастики?

Мальцев знизав плечима й відійшов од стовпа. Попрошкував Бульварно-Кудрявською вниз до Євбазу. Там розраховував дочекатися трамвая й дістатися халупи на Брест-Литовському проспекті, де мешкала тітка Захарія. Либонь, наварила картоплі в мундирах, а він купить на Євбазі оселедця, можна смачно пообідати.

Проминувши наступний квартал, Мальцев помітив на стовпі знайомий вже аркуш паперу, списаний каліграфічним почерком: отже, невідомий стариган все ще енергійно закликав до фізичних вправ та до вивчення латині.