Остап Вишня. Невеселе життя
Шрифт:
Ця, м’яко висловлюючись, філософія одхожого місця, гумористика пісуарів і іронія ватерклозетів смакується просто таки як тонка французька кухня. Успіхом, що межує з успіхом триповерхової лайки, порнографічної листівки, похабного анекдоту, глибоким внутрішнім цинізмом і смердяковщиною, віє від чотирьох наведених дотепів.
В слідуючій категорії дотепів Вишня похваляється брутальністю в думках незвичайною.
1. «Коли спитаєш у баби про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– «Отаке стерво було, як і ти
2. «Розплоджується населення не інкубаторами. – Коли дасть бог уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть… – казав мені дядько Онисько: – з грушевого борошна не зажартуєш» (І, 32).
3. «Де в письменника талант знаходиться? Не знаю… З декотрими ж і купався навіть, і не зауважив»… (IV – 9).
Але два наведені розбори дотепів Остапа Вишні (вони називаються дотепами, скільки існувала думка про те, що все це дуже дотепно) є ніщо в порівнянні ще з двома видами гумору цього чемпіона сміху.
Од цих двох останніх видів уже остаточно погано тхне. Коли нам тепер доводиться читати про твори фашистських письменників, про все глибоке моральне падіння, і скотськість фашистської «культури», то нам стає зрозумілим, що цей із перших двох видів гумору Вишні заздалегідь змикався своєю установкою з ідеологією фашизму.
Остап Вишня послідовно знижує людину до становища тварини. Саме отим стиранням ріжниць між людиною та твариною, підкресленням скотських рис людини, куркульсьскою філософією пуза та геніталій віє від такої системи розглядати людей, як тварин:
«Двигуни, худоба тут звуться так: Оришка, Вустя, Ванько, Пилип, Кіндрат»… «Регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами» (І—57).
«Так от значить і село… Хати, комори, хліви, колодязі, льохи, школи, гамазеї, кооперативна крамниця… чоловіки, жінки, хлопці, дівчата, діти… Флора і фавна». (І – 110).
«Тільки перепел, почувши перепельчине солодке «ха-вав! ха-вав!» – спокушає стару перепелку молодецьким «жить идем»…
Тоді молодий парубок, вертаючись із тьмяної комори сумно в перепелів дзвін услухається… і говорить пошепки:
– «Пать – пать-падьомкав і я б оце, коли б не аліменти, здох би він йому» (І – 142).
«І засвітилися у вороної кобили очі, і прошепотіли радісно вуста її:
Только утро любви хорошо.Хороши только робкие, первые встречи… (II—68).Чим не зразки куркульської, антикультурної брутальності?
Куркульський ідеолог, що змушений писати в умовах диктатури пролетаріату, зрозуміло, надзвичайно цинічно ставився до своєї літературної роботи. Побільше нашкодити, по змозі без того, щоб на тому шкідництві його було викрито. Побільше урвати матеріальних благ від ненависної йому радянської влади: «Найголовніше для письменника – гонорар» (IV—9). Тут Вишня виразно показує свою психологію проститутки від літератури, психологію багатотиражного
І тепер нарешті про останній розбор дотепів.
Куркульська наволоч не вдержиться, щоб, навіть маскуючись, виразно вишкірити свої зуби на радянську владу, на той ворожий йому соціалістичний зріст, що буяє навколо нього:
«Сядеш собі (за клунею): вітер віє, сонце гріє, картопління навіває думки про всесевіт, про космос, про соціалізм» (І—11). А ось про національне питання.
«Є в селі ще одне дівчина, що її тут звуть: “Та вона руська”… Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками» (I—32).
Ось і інше: у хаті-читальні, колишньому будуарі князівському, «колись… княжата плодились, а тепер там свідомість плодиться» (I—121).
Надів Кіндрат штани, подививсь… «свобода скрізь, як після революції» (II—45).
А ось ще інше:
Архангел розповідає богові на небі, про те, що робиться на терені Радянської України:
«…На базарі чув: моляться… тільки молитви якісь нові… все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і в бога, і в христа, і в печенки, – селезьонки… Сумно, боже – розпаскудився народ… не слухає вас».
І нарешті, про останню категорію дотепів.
Досить навести їх, щоб зрозуміти всю дешевину, всю бездарність цього куркульського юмориста.
Вишня колись сам писав: «Нещасний нарід усі гумористи, бо навіть, коли зуби болять, мусиш писати веселе» (IV—8).
І, справді, хіба оцю бездарну халтуру можна назвати юмором?
«Мою потилицю поклало в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі» (I—26).
«Село думає, що за два роки можна всі місця перечухати» (I—64).
«Сорочка Одарочці підіймається вище того місця, про яке ви зараз думаєте» (I—74).
«Свинею зветься така людина (стій, стій, стій… не туди заїхав… Отак завсіди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих згадаєш)» (II—25).
«Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розуміється, в його корови, а не в його) теля» (II—156).
Дуже часто ця бездарність сполучається з поганими пасквилями на нашу дійсність.
«Хрест золотий, а по позолоті по тій купочки біленькі – то птиця господня антирелігійну пропаганду заводить» (І—109).
Про осоавіахім: «Колективного пустимо газу на вся вразі та супостати» (II—145). На тему про зв’язок між містом та селом:
«І от коли агенти у дядьків воли купують та потім за ці воли по десять кар-бованців виплачують, – то не лицем вони купують, а зовсім іншими органами» (I—115).
3. ПРО ОБРАЗИ ОСТАПА ВИШНІ
Візьмемо для прикладу таких три образи Остапа Вишні:
«Стовбова дорога покрутилася… Білим ужем попід скелями стрімчастими перекручена…» (III—9).
«Море у чадрі з туману» (III—10).