Паруси над степом
Шрифт:
Хлопчаки займали позицію поруч з дідами; прилігши на землю, слухали їх з відкритими ротами… В школярській компанії не було ватажка — Володьки Шумила, не приходив і Михайло Зінько: їх, комсомольців, мобілізували для боротьби з диверсантами; цілими днями гасали хлопці на конях в степу, охороняли колгоспний хліб. Залишились старшими серед малечі Валько й Адик Ліщинський.
У світі діялось щось незрозуміле для Льоньки. Фашисти, мов ті звірі, вдерлися в нашу країну, а Червона Армія почала відступати. Відступала армія Чапаева і Будьонного, яку гаряче любили
— Ну, то як воно там, на фронті? — кидав хтось із сивобородих.
І сипались звідусіль таємничі слова: артилерійські заслони, оборона по Бугу, Первомайський плацдарм. Коли чулось авторитетне: «Побачите — каюк германцю на Бузі! Отам і здохне», — хлопці полегшено зітхали: Буг десь на заході. Та інший голос заперечував: «У них сила — ого! До Дніпра, кажу вам, пертиме!» І знову стискалось серце: Дніпро ж на сході, за ними!
Діди неквапно згадували минуле: і хто де воював, і як німці били руських, і як руські били німців. Називали полки й своїх командирів, лаялись, гарячково смоктали цигарки, кашляли і тикали один одному зашкарублими пальцями під ніс. Від цих розмов аж макітрилось у голові!
З острахом і повагою поглядав Льонька на діда Гарбу. Він сидів на колоді поряд з ковалем Шумилом; важкий і грізний, мов кам’яна брила, він сидів мовчки, спираючись на сапу. Зрідка повертав трохи вбік ведмежу голову й опікав поглядом діда Швайку — той крутився і дзижчав, як муха. Сухоребрий гостроносий пастух Швайка, гіркий п’яничка, був знаменитий в селі тим, що умів неперевершено «божитися». Ідучи за чередою, старий загинав такі слівця, що перелякані жінки затуляли дітям вуха й тягли їх у двори — подалі від заклятого матюшника.
Дід Швайка, моргаючи маленькими очицями, торохтів без угаву:
— Да, їть, що таке германець? Кальтурний народ! Нє, послухайте сюди! Значиця, сидів я в плєну — три роки, дишло б йому в рот! Там, у Германії, що? Порядок… Нє, ви послухайте сюди! Приміром, їть, заходиш у нужник. Кругом тобі — дзеркала, щоб йому… Сядеш, значиця, — і всьо видно… Нє, там порядок!..
Швайку штурхнули під бока, а він своє:
— Нє, слухайте сюди! Прийде германець і що? Земельку нам дасть, конячку, щоб мені… І будем, значиця, хазяйнувати… як діди наші… Аякже!
Раптом ворухнулась кам’яна брила — підвівся дід Гарба й плюнув під ноги Швайці:
— Ге, земельки захотів. Гнида! В морду германців твоїх!
І Гарба, спираючись на сапу, посунув у село. За ним, обминаючи прищуленого Швайку, рушили всі діди.
Швайка здивовано кліпав рудими очицями.
— Нє, послухайте сюди!.. Тю, щоб вас холера! Я їм про порядок, а вони, їть…
Та його ніхто вже не слухав.
Адик Ліщинський повернувся до хлопців.
— Чого вони, га? — злякано зашепотів. — Всі, як собаки — на Швайку.
— Правильно! — чвиркнув крізь зуби Валько. — Бо він таки гнида. Ясно?
Кожному,
Тітка Катерина, поетична натура, намагалася прикрасити своє житло. Стіни акуратно побілені й підсинені, лобата піч помережена веселими візерунками, а на покуті — пучок безсмертників. Була б хата, як лялечка, аби Карпо Іванович не вносив безладдя. Поставив у кутку токарний верстат, накидав під лаву залізяччя, присусідив до вишиваних рушників дерев’яні полички для гвіздків, обценьок, рашпилів. Аби жінка дозволила — і ковальський міх притяг би в оселю.
Дивно було, як вони, такі різні за характерами, уживалися під однією стріхою. І не тільки уживалися, а й ладили, як ніхто у селі, між собою, пишалися одне одним.
Їхня любов особливо розквітла, коли повернувся Карпо Іванович з білофінської. Йшов коваль воювати на своїх ногах, а прибув додому…
Остання ніч у дорозі забрала останні сили. Він був такий розбитий і стомлений, наче ніс на плечах оті кошлаті хмари, що клубочилися в чорному небі. Якось боязко постукав у вікно. Жінка серцем відчула: це він! Босоніж кинулась надвір, губами припала до колючих холодних щік. Карпо Іванович похитнувся, і щось глухо стукнуло об поріг. Милиця!.. Катря одразу збагнула все і ще міцніше притисла коваля до грудей.
— Нічого, нічого, Карпусю! Добре, що вернувся. І такий — ще миліший для мене…
А через тиждень, оклигавши після дороги, Карпо Іванович закинув милицю і на дерев’яному обрубкові пошкутильгав до своєї кузні. Він так знудьгувався за молотом, за веселим вогнем у горні, що його наковальня видзвонювала від сходу до заходу сонця. Тільки в той день, коли пронеслося «війна!», прийшов додому рано, чорніший хмари.
— Куди ж я тепер… без ноги?
Та ще й Володька тьмарив душу. Уперся, як буйвол:
— На фронт піду. Не пустите, однак втечу…
Володька, як вихор, увірвався до хати, жбурнув картуза на лаву, гупнув за стіл.
— Мамо, їсти!
Сьорбав гарячий борщ, обпікаючи зашерхлі губи, і не зводив очей з вікна. Надворі, біля плоту, стояв вороний кінь. Тонконогий невтомний скакун, немов і не зміряв сьогодні вздовж та впоперек табунчанські степи, нетерпляче бив копитом землю, рвався на волю; його блискуча, як вороняче крило, спина парувала на сонці. Інший кінь давно вже звалився б з ніг, а Орлик, як і сам Володька, був наче стожилий.
— Знов на діжурство?
Мати підсіла до сина, немов у саму душу заглянула. Просто диво, як зміцнів її син за літо: шия стала міцна, плечі м’язисті, груди так і розпирали сорочку. Мати розгладила йому червоний рубець на лобі (бач, як нарізав картуз!..), пальцями розчесала змокрілий чуб. Володька аж заполум’янів од тих материнських ластощів. Схилився над мискою, буркнув:
— Мамо, поклади щось Зінькові полуднувати… Він там зостався, в степу, — підвів голову й м’якше: — Бачила німецьких шулік? І сьогодні ракети кидали… Хліб сухий же стоїть, як порох.