Селище

Буличов Кір

У Мар'яни трикутне обличчя, чоло широке, підборіддя гостре, так що очам на обличчі місця багато, і вони зайняли весь вільний простір. І дуже довга шия, зліва шрам з дитинства. До нього Мар’яна звикла давно, а от через перекотиполе хвилюється. Не варто, адже у всіх мешканців селища є такі цяточки на обличчі, і всі носять на шиї дерев’яні пляшечки з протиотрутою.

— Уяви собі, що похід завершиться трагічно, — сказав Сергіїв.

— Не бажано, — відповів Томас. — Я в ньому беру участь.

Вайткус

знову засміявся, аж під бородою щось забулькало.

— Хлопці, Дік з Олегом — надія нашого селища, його майбутнє. Ти один з чотирьох останніх чоловіків.

— Доплюсуйте мене, — пробасила тітка Луїза і почала щосили дмухати в чашку, вистуджуючи окріп.

— Мене ти не переконаєш, — сказав Томас. — Коли ти боїшся, давай залишимо Мар’яну тут.

— Я боюся за дочку, так. Але зараз йдеться про принциповіші речі.

— Я піду гриби намочу, — сказала Мар’яна і легко звелася.

— Тільки шкіра і кістки, — жалісливо мовила тітка Луїза, дивлячись на неї.

Проходячи біля батька, Мар’яна доторкнулася кінчиками пальців до його плеча. Той підняв долоню без двох пальців, щоб накрити нею руку Мар’яни, але вона швидко вийшла. Двері відчинилися, пропустивши розмірений шум дощу, і, зачиняючись, бухнули. Олег ледве втримався, аби не побігти за Мар’яною: незручно якось.

З іншої кімнати нетвердо ступив один із синів Вайткуса. Скільки йому? Перший народився позаторік, навесні, а другий нещодавно, коли випав сніг. Отже, зараз йому півтора року. А всього у Вайткусів шестеро дітей. Світовий рекорд.

— Цукру, — сказала сердито дитина.

— Я дам тобі — цукру! — крикнула Еглі. — Зуби у кого болять? У мене? А босий хто ходить? Я?

Вона підхопила хлопчину і винесла з кімнати.

Олег побачив, що його рука мимоволі знову зачерпнула цукру з миски. Він розсердився на себе і вилив цукор назад. Підніс порожню ложку до рота і облизав.

— Давай я тобі ще окропу наллю, — сказала тітка Луїза. — Шкода мені наших хлопців. Завжди якісь голодні ходять.

— Зараз ще нічого, — обізвалась Еглі, повертаючись у кімнату. За нею долинав басовитий плач Вайткуса-молодшого. — Зараз гриби пішли. І вітаміни є. Гірше з жирами...

— Ми зараз підемо, — сказала тітка Луїза. — Ти бліда зовсім.

— Ти ж знаєш чому. — Еглі спробувала всміхнутися, але усмішка була гіркою, ніби їй було боляче.

Еглі місяць тому народила дитину, дівчинку, мертву. Старий сказав, що їй вже пізно народжувати. І організм виснажений. Але вона — жінка обов’язку. Рід повинен продовжуватися. “Розумієш?” Олег розумів, хоча розмови про це неприємні, ніби не варто й починати.

— Дякуємо за гостину, — промовила тітка Луїза.

— Як тобі вдалося отак роздобріти, незрозуміло, — сказав Томас, дивлячись, як опасисте тіло тітки Луїзи пливе до дверей.

— Це я не від доброго життя розпухла, —

сказала тітка Луїза, неозираючись. У дверях вона зупинилась і нагадала Олегу: — Ти після всього пережитого забув зайти до Христини. Вони тебе чекають. Негарно.

Звичайно. Як негарно! Він мав би зайти ще годину тому.

Олег рвучко звівся.

— Я зараз.

— Та пусте. Я так, для дисципліни, — сказала тітка Луїза. — Я сама загляну. Своїх сиріт нагодую і зайду.

— Не треба.

Олег вискочив на вулицю за тіткою Луїзою. І раптом згадав, що забув подякувати Еглі за окріп із цукром; стало ніяково.

Вони пішли поруч, йти було недалеко. Усе селище, при потребі, можна було оббігти за п’ять хвилин, по периметру частоколу.

Будиночки зі скісними зігнилими дахами густо тулилися один до одного уздовж тісної вулиці, яка розрізала селище навпіл: від воріт у частоколі до загального сараю і складу. Покриті пласкими довгими рожевими листками водяних тюльпанів дахи виблискували під дощем, відображаючи вічно сіре, вічно захмарене небо. Чотири будиночки ліворуч, шість будинків праворуч. Щоправда, три — порожні. Це після торішньої епідемії.

Дім Христини передостанній, за ним тільки дім Діка. Тітка Луїза мешкала навпроти.

— Не страшно йти з селища? — запитала тітка Луїза.

— Треба, — відповів Олег.

— Слово не підлітка, а мужчини. — Тітка Луїза чомусь усміхнулася.

— А Сергіїв Мар’яну відпустить? — запитав Олег.

— Піде твоя Мар’яна, піде.

— Нічого з нами не трапиться, — заспокоїв Олег. — Нас буде четверо. Усі озброєні. Не вперше в лісі.

— У лісі не вперше, — погодилася тітка Луїза, — але в горах усе інакше.

Вони зупинилися на дорозі поміж будинками Христини і Луїзи. Двері до тітки Луїзи були привідчинені, там блищали очі — приймак Казик чекав тітку.

— У горах страшно, — додала тітка. — Я на все життя запам’ятала, як ми йшли горами. Люди на очах замерзали. Удосвіта встаємо, а декого вже не добудишся.

— Зараз літо, — сказав Олег, — снігу немає.

— Приймаєш бажане, а дійсність завжди інша. У горах завжди сніг.

— Коли не зможемо пройти, повернемося, — сказав Олег.

— Повертайтеся. Краще повертайтеся.

Тітка Луїза пішла до своїх дверей. Казик вибіг назустріч. Олег відчинив двері до Христини.

У Христини задушливо, пахне чимось кислим, цвіль вже вкрила стіни, наче шпалери, і хоча пліснява жовта, помаранчева, яскрава, але від цього у кімнаті не світліше. І каганець не горить.

— Привіт, — сказав Олег, притримуючи двері, аби роздивитися, хто де в темній кімнаті. — Ви не спите?

— Ох, — відповіла Христина, — прийшов таки, я гадала, що не прийдеш, я думала, що забудеш. Якщо вже в гори зібралися, навіщо про мене пам’ятати?