Селище
Шрифт:
— Так, звичайно, треба враховувати часовий діапазон. Діапазон — це відстань. Запам’ятав?
Старий завжди пояснював слова, незрозумілі учням.
— Одній людині для деградації достатньо декількох років. При умові, що вона — чистий аркуш паперу. Відомо, що діти, які немовлятами потрапили до вовків або тигрів, а саме такі випадки спостерігали в Індії й Африці, через декілька років безнадійно відставали від своїх однолітків. Вони ставали дебілами. Дебіл — це...
— Я пам’ятаю.
— Вибач. Їх не вдавалося повернути людству. Вони навіть ходили на чотирьох кінцівках.
—
— Дорослого вовки не візьмуть.
— А на безлюдному острові?
— Варіантів багато, але людина обов’язково деградує... ступінь деградації...
Старий глянув на Олега, той кивнув. Він знав це слово.
— Ступінь деградації залежить від рівня, якого людина досягла до моменту ізоляції, і від її характеру. Але ми не можемо ставити історичний експеримент на одній особистості. Ми говоримо про соціум. Чи може груда людей в умовах ізоляції триматися на рівні культури, яка була у них на момент відчуження?
— Може, — відповів Олег. — Це ми.
— Не може, — заперечив Старий. — Але для немовляти достатньо п’яти років, для групи, якщо вона навіть не вимре, потрібно два-три покоління. Для племені — декілька поколінь... Для народу, можливо, віки. Але процес необоротний. Він перевірений історією. Візьмемо австралійських аборигенів...
Увійшла мати Олега, вона була зачесана і вдягнута у випрану спідницю.
— Я посиджу з вами, — сказала вона.
— Посидь, Ірусю, — відповів Старий. — Ми говоримо про соціальний прогрес. Вірніше, регрес.
— Я вже чула, — відказала мати. — Ти роздумуєш, коли ми почнемо ходити на чотирьох кінцівках? Так я тобі відповім — скоріше ми всі поздихаємо. І слава Богу. Обридло.
— А йому не обридло, — промовив Старий. — І моїм близнюкам не обридло.
— Заради нього і живу, — сказала мати, — а ви його посилаєте на неминучу смерть.
— Якщо дотримуватися твоєї точки зору, Іро, — сказав Старий, — то смерть тут чатує на кожному кроці. Тут ліс — смерть, зима — смерть. Ріка вийде з берегів — смерть, буря — смерть. І звідки смерть прийде, яке вона матиме обличчя, ми не знаємо.
— Вона приходить, коли захоче, і забирає, кого захоче, — сказала мати. — Одного за другим.
— Нас більше, аніж п’ять років тому. Головна проблема — не фізичне виживання, а моральне.
— Нас менше! Нас з тобою менше! Ти розумієш, нас зовсім не залишилося! Що ці песенята можуть без нас?
— Можемо, — сказав Олег. — Ти в ліс одна пішла би?
— Краще повіситися. Я інколи на вулицю боюся виходити.
— А я хоч зараз піду. І повернуся. Зі здобиччю.
— Так, так, сьогодні Дік з Мар’янкою ледве врятувалися.
— Це випадковість. Ти ж знаєш, що шакали зграями не ходять.
— Нічого не знаю! Пішли все-таки зграєю, чи ні? Пішли?
— Пішли.
— Отже, ходять...
Олег більше не сперечався. Мати теж замовкла. Старий зітхнув, дочекався паузи і продовжив свій монолог:
— Я чомусь згадав сьогодні одну історію. Тисячу років не згадував, а сьогодні пригадав. Може, просто до слова прийшлося? Трапилося це у 1530 році, відразу після відкриття Америки. Німецьке китобійне судно, яке промишляло на південь від Ісландії, потрапило у шторм,
— Льодяна гора, я знаю, — сказав Олег.
— Правильно. Через декілька днів з’явилася засніжена гірська невідома земля, яка тепер називається Гренландією. Корабель кинув якір, і моряки зійшли на берег. І уявіть собі їхнє здивування, коли вони раптом побачили напівзруйновану церкву, потім — залишки кам’яних осель. В одній із хатинок вони знайшли труп рудого чоловіка в одязі, абияк зшитому зі шкіри тюленя, а поруч — тупий заіржавілий ніж. А довкола — пустка. Холод, сніг...
— Не лякай, Борисе, — сказала мати. Її пальці нервово стукали по столу. — Псевдоісторичні казочки...
— Зачекай. Це не казка. Це точно задокументовано. Ця людина була останнім вікінгом. Ти пам’ятаєш, Олеже, хто такі вікінги?
— Ви розповідали про вікінгів.
— Вікінги долали моря, завойовували цілі країни, вони заселили Ісландію, висаджувалися на берегах Америки, яку назвали Вінланд, навіть заснували своє царство в Сицилії. У них була велика колонія в Гренландії. Там уже було декілька селищ, стояли кам’яниці та церкви. Та якось кораблі вікінгів перестали виходити в море. Їхні колонії перейшли у власність інших народів або були покинуті. Розірвався зв’язок із Гренландією. А тим часом тамтешній клімат усе суворішав, худоба вимирала, і гренландські поселення занепадали. Перш за все тому, що втратили зв’язок зі світом. Гренладці, колись сміливі моряки, розівчилися будувати морські кораблі, їх ставало все менше і менше. Відомо, що в середині п’ятнадцятого століття у Гренландії було останнє весілля. Нащадки вікінгів дичавіли, їх було надто мало, аби змагатися з долею, досягти прогресу, або хоча би зберегти старе. Уяви трагедію — останнє весілля у цілій країні! — Старий звертався до матері.
— Твої аналогії мене не переконують, — заперечила мати. — Багато було тих вікінгів, чи мало — ніщо би їх не врятувало.
— Альтернатива ж була! Прийшов би той німецький корабель років на тридцять раніше, і все склалося б інакше. Вікінги могли перебратися на континент і повернутися в людську сім’ю. Або інакше — налагодився би зв’язок з іншими країнами. З’явилися б купці, нові поселенці, хоча б нові знаряддя праці, знання... І все було б інакше.
— До нас ніхто не припливе, — сказала мати.
— Наш порятунок не у вживанні в природу, — пояснив Старий впевнено. Цього разу він звернувся до Олега. — Нам потрібна допомога. Допомога людства. І тому я вимагаю, щоби твій син пішов за перевал. Ми ще пам’ятаємо. І наш обов’язок — не розірвати часи.
— Пустопорожні балачки, — втомлено мовила мати. — Водички підігріти?
— Підігрій, — погодився Старий. — Поп’ємо окропу. Нам загрожує втрата пам’яті. Вже зараз носіїв хоча би крихти людських знань, мудрості стає все менше. Одні гинуть, вмирають, інші надто захоплені боротьбою за виживання... І ось з’являється нове покоління. Ви з Мар’яною ще перехідний етап. Ви наче кільце, що з’єднує нас з майбутнім. Яким воно буде, ти уявляєш собі?