Серед темної ночi
Шрифт:
– По закону так: коли б син у батька що i взяв, а як батько простить, то й суду нема нiякого.
– Це правда, так!
– додав урядник.
– А коли так, дак що тут казати?
– озвався старшина.- Це не наше дiло, а батькове. Сторож, розв'яжи його!
Сторож укупi з Струком розв'язали бiдолаху. Струк тепер уже зовсiм прохолов i сам на себе гнiвний був, що в таке встряв. I Терешковi було нiяково.
– Ми всi тут дiло бачили й чули; коли що треба буде, то всi будемо свiдками, а протоколу нема на що
– рiшив старшина.- Iдiть собi з богом!
– Спасибi вам, господин старшина!
– подякував Роман i зараз вийшов з волостi.
Понурившись, вийшли за їм Струк i Терешко, а позад усiх Денис.
Денис гнiвався на волосних. Голова в його болiла, закривавлене обличчя розпухло i щохвилини нагадувало про Романа.
Як вiн увiйшов у свою хату, то там були всi дома.
Зiнько аж з мiсця зiрвався, побачивши Дениса:
– Денисе! Що це тобi?
Не вiдмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
– Ото ж ваш синочок наробив.
– Хто? Роман?
– спитав батько.- Знову билися? З чого ж це?
– Аз того, що ми - кум Терешко, Струк та я - пiймали його з салом у байрацi.
У старого Сиваша затремтiли руки.
– Та й били його?
– Або вiн нас бив, поки йому руки назад скрутили.
– Нащо ж ви йому руки крутили?
– _ Щоб у волость одвести. Шкода тiльки, що старшина не схотiв у холодну посадити.
– I ти вiв його зв'язаного… через село в волость?
– А то ж би нiс чи вiз на собi?
I вiдразу всi очi повернулися до старого батька. Вiн устав бiлий, увесь тремтячи, як лист пiд вiтром, i звiв угору проти Дениса руку.
У -хатi зробилось так тихо, мов усi перестали й дихати.
– Бодай же ти довiку був…
Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, i вiн, як стояв, упав на стiл головою i заплакав старими, тяжкими, як камiнь, як огонь, пекучими сльозами.
– Так мене зганьбив!.. Увесь рiд наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалiв!.. Хоч би мене, старого, пожалiв!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою покрив!..
I нi слова бiльше. Тiльки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку бiля дверей. По Зiньковому обличчю котилися сльози…
Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА
Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город.
Ще нiколи вiн не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.
Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цiлим селом!
I все через його, через цього клятого Дениса! Якби вiн його зараз отут, серед шляху, стрiв - задавив би його, розтоптав би, як гадину!
Та гарнi й батько з Зiньком, потураючи такому хамлетовi, як Денис. Вони могли б оддiлити його, Романа, дати йому що треба,-
А тепер!..
Та всi вони, всi йому за шкуру сала залили!..i Всi цi мужлаї клятi!
Вiн повернувся до села, що вже поринало в долинi, визираючи з-за горба солом'яними покрiвельками, з бiлими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб i темного листу садкiв. Зняв кулак угору, i крiзь затисненi зуби вилетiв якийсь пiвзвiрячий згук лютостi й зненавистi! Повернувся i пiшов швидко-швидко.
Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце i мiг думати i про щось iнше.
Що саме вiн зараз робитиме в городi?
У кишенi в його бряжчало трохи грошей,- зосталось од попереднiх крадiжок,- але їх не могло стати надовго.
Ет! Там видно буде! Стукатиме скрiзь,- десь та вiдчиниться.
Але як вiн увiйшов у город i проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкi одноповерховi будиночки, пооббиванi дошками i помазанi сiрою фарбою, то не знав, у якi саме дверi має почати стукати. Всi були однаково непривiтнi, однаково замкненi вiд кожного чужого.
I так iшов усе далi, аж поки дiйшов до невеликого базару, засмiченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакалiями та крамницями. Цi бакалiї й крамницi надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?
Недовго думав i зайшов зараз же у велику бакалiю. Там було кiлька покупцiв, i крамарчуки метушились, поспiшаючися все подати, не баривши покупця. Один пiдбiг i дуже ввiчливо озвався до Романа:
– А вам что угодно?
– Та менi хазяїна.
Обличчя в крамарчука зараз одмiнилося, скоро виявилось, що це не покупець. Вiн недбало кивнув рукою на високого худого чоловiка, що стояв за касою:
– Он!
Роман пiдiйшов до хазяїна, поздоровкався.
– А що скажете?
Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:
– Не нужно! Не нужно! У нас усi прикажчики єсть.
Роман вийшов з цiєї крамницi i подавсь у другу. В другiй хазяїн спитав:
– А рекомендацiї єсть? Цього в Романа не було.
– А по какой частi ви служили? Роман одказав, що швейцаром.
– Та нi, по торговой частi… чи в бакалейной, чи в мануфактурi?
– Та я по торговой савсьом не служил.
– Е, дак ви нам не пiдходите,- вiдказав хазяїн i одвернувся у другий бiк.
Роман вийшов знову без нiчого. Але вiн уже наважився походити сьогоднi по крамницях i почав заходити в кожну пiдхожу по черзi. Здебiльшого нiде не треба було прикажчика, а як часом i не вiдсилано його вiдразу, то зараз же виявлялося, що вiн торговлi не знає, i пiсля цього вже годi й говорити. Обiйшовши так десяткiв трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподiватися. Треба було це облишити.