Шість днів на роздуми
Шрифт:
— Гертруда Веймар уже не моя дружина. Була колись, це так, але я не розумію, навіщо потрібно комусь доскіпуватися, що стало причиною нашого розлучення?
— Щодо цього, — сказав усе ще збентежений Джеллін, а проте вже збираючись до нападу, — я вам спершу задам інші питання. Чи відомо вам, що Гертруда Веймар працює у братів Чезлі і живе в тому самому будинку, що й Вейтон?
Джеллін питав, а сам нишком, але пильно спостерігав за Френзеном. Проте ніякої реакції не дочекався.
— Про це я довідався сьогодні ввечері з газет, які пишуть про справу Вейтона, — відповів Френзен.
— А раніше ви про це не знали?
— Ні,— мотнув головою Френзен. — Але якби я про це навіть знав,
Артур Джеллін якусь мить мовчки розглядав ґудзики на своєму пальті.
— І все ж чи не зводили б ви пояснити мені,— настоював він. — Чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?
І цим разом Френзен відповів не одразу. Він сперся ліктями на стіл, узяв покладену перед ним книжку й почав задумано гортати її.
— Послухайте, ви прийшли сюди, щоб на підставі сказаного мною виснувати, чи здатна Гертруда вбити Вейтона, — урвав він на хвилю гортати. — Можу вам сказати одразу, що вона убити здатна, але Філіпа Вейтона не вб'є, оскільки це їй не принесло б жодного цента. Це ясно як сонце. — Він знову спинився, потім устав, даючи Джеллінові зрозуміти, що їхня розмова вичерпана, і додав: — Я сказав вам те, чого ви хотіли довідатися в мене. Отож звільніть мене від необхідності з'ясовувати причини мого розлучення.
Джеллін устав теж. Від збудження його рука, засунута в кишеню пальта, нервово стискала коробку сірників.
— Пане Френзен, — сказав він тихим голосом. — А проте я хотів би знати саме це… Мені прикро, що доводиться наполягати… Скажіть, будь ласка, чому ви розлучилися?
Він ще не договорив, як Френзен вигукнув:
— Гаразд, тоді ви дізнаєтесь! — Він був сердитий, роздратований. — Я одружився з Гертрудою Веймар після року знайомства, підкуплений її романтичними почуттями. Не хочу описувати, яку палку любов вона виявляла до мене. Досить сказати, що в мене було таке враження, що я руки на себе накладу, якщо не оженюся з нею. Скажете, банально? Але решта куди ще банальніша. Уже через кілька днів після весілля я зрозумів, що Гертруда вийшла за мене лише через гроші і що все було вдаванням. Оце і вся правда. Чи, може, вас цікавлять також інтимні переживання, пов'язані з цим відкриттям?
Розгублений Джеллін намагався дати зрозуміти, що він цього зовсім не вимагає.
— Переконавшись у її справжніх почуттях, — вів далі Френзен, — я вирішив покарати її якнайдошкульніше. Я відписав увесь свій маєток небожеві, а потім, найнявши досвідченого адвоката, почав шлюборозлучний процес. З огляду на мою бідність, оскільки я позбувся всього, мені присудили платити аліменти у розмірі п'ятдесят доларів щомісяця. А Гертруда ж розраховувала навіть у разі розлучення дістати кругленьку суму грошей. На щастя, я розкусив її наміри. Якихось п'ятдесят доларів! Зайве додавати, що я злидень тільки позірний. Насправді маєток залишається моєю власністю, а небіж позичив мені тільки своє прізвище. — Він на хвилю умовк, поринувши в спогади. — Тепер вам зрозуміло, чому я тулюся в цьому робітничому кварталі: через розчарування сентиментального характеру і вважаючи на фінансове управління… — Він посміхнувся, підійшов до дверей і широко розчинив їх. — Сподіваюся, що ви узнали все, що вас цікавило.
— Красно вам дякую, — пробурмотів Джеллін. — Пробачте, якщо я зловживав вашим терпінням.
Френзен провів Джелліна сходами і відчинив надвірні двері. Артур переступив поріг, але як тільки рушив геть, Френзен зупинив його.
— Убити Вейтона здатна лише одна людина, — сказав він. — Але в неї не стало б терпцю писати листи. На добраніч.
Артур Джеллін вражений спинився. Простягнув руку, щоб подзвонити і побалакати ще з Френзеном, але по зрілому роздумі опустив її. Таксі чекало. Він сів і назвав водієві адресу.
— До
Вмостився зручно в сидінні й приплющив очі. Після кількох хвилин дороги розплющив їх, буркнувши собі під носа:
— Усе в житті логічне, навіть шаленство!
Розділ третій
Нічні дізнання
Пивні бари Клея у Бостоні не дуже відомі. Люди з вищих сфер, чиновники і робітники їх зовсім не знають. Зате вони у пошані серед цілого клану любителів-пиворізів, деяких акторів, зубожілих аристократів і майбутніх банкрутів.
Ці чотири бари розміщені в чотирьох «стратегічних» пунктах міста. Від центру вони не дуже близько, щоб не муляти очей вищому світу Бостона, але й не так далеко на околиці, щоб важко було до них добратися. Кожен із них мав свій номер: 1, 2, 3, 4. Найпопулярніший бар Клея 3, і то з двох причин: по-перше, відчинений цілу ніч, по-друге, його власник, ірландець Макх'ю за європейською модою порядкує в ньому сам і особисто обслуговує клієнтів, гідних цієї довіри.
Метчі з його особливим, культовим ставленням до пива не міг ігнорувати пивних барів Клея. У хвилини вимушеної бездіяльності він проводив у них чимало часу, міркуючи над повним кухлем пива. Тим-то призначаючи зустріч у барі Клей З, Джеллін зробив йому справжню дружню послугу, і рівно опівночі Метчі стояв уже біля входу до переповненого бару, видивляючись Артура.
Але опівночі Джеллін не з'явився. Уперше його підвела пунктуальність. Кілька разів Метчі заходив до закладу, щоб пивом прочистити мозок і в надії виходячи застати Джелліна біля входу. Лише без двох хвилин перша, коли, втомлений і стурбований, він збирався вже почати розшуки архіваріуса, перед баром зупинилося таксі і з нього виліз Артур. Без капелюха, з червоним обличчям він підбіг, роблячи вибачливі жести, до сержанта.
— Мені дуже прикро, дорогий Метчі,— сказав він, важко дихаючи, — але вже збираючись на побачення з вами, я передумав і поїхав ще до Вейтона…
— Знову?.. — спитав Метчі, відчиняючи двері бару. — А навіщо ж це?
Вони ввійшли до просторого, переповненого закладу, освітленого притемненими жовтими лампами. Дівчина в куценькій спідничці і з віночком на голові провела їх до вільного столика, потім прийняла замовлення. Австро-бостонський оркестр грав берлінський вальс «Над голубим Дунаєм» так, як тільки в Америці уміють грати.
Їм подали пиво. Після кількох ковтків Джеллін ніби заспокоївся і врешті відповів на питання сержанта.
— Навіщо? — перепитав він. — Щоб побалакати з панею Вейтон… — Якусь хвилину він слухав музику. — Бачте, порівнювати її спосіб мислення з якимсь класичним прикладом жіночої логіки мені б не хотілося…
Метчі вигідно розкинувся на стільці, роззирнувся довкола і здивовано спитав:
— Жіночої логіки? Збуджений Джеллін вів далі:
— Я спробую зараз вам це пояснити. Для чоловіка, дурною там чи мудрого, злого чи доброго, багатого чи бідного, два і два завжди чотири. Для жінки ж ні. Залежно від її характеру, суспільного становища і багатьох інших речей оцінка, скільки буде два і два, різна. Для багатої спадкоємиці два і два — п'ять, оскільки, на її думку, вона може дозволити собі таку розкіш, для злої — три, на злість іншим; для дурної — стільки, скільки бажає її коханий чоловік, бо математика для неї ще одна нагода, щоб довести свою любов… Але все це не означає, що жінка зовсім позбавлена логіки. Так ось: оті систематичні анонімки і є прикладом жіночої логіки. Мені здається, що чоловікові такого б не спало на думку, а тим паче він не став би робити цього… Метчі зв'язок уловив швидко.