Шабля і стріла
Шрифт:
Раптом погляд його впав на зелень, що росла біля мазара. Напевне, через
затінок, а може, й вода тут була не так глибоко, але трава і кущики
вирізнялись своїм яскравим зеленим кольором на тлі жовто-сірого степу, всіяного різними колючками, колір і стеблин, і вбогого листячка яких
немовби розчинявся серед жовто-бурої палітри степового обширу.
Серед колючок і трави Данило побачив раптом щось знайоме, розгріб
руками і торкнувся невисокого, благенького як на те, яким би повинно бути, але
Як занесло її сюди, в такі далекі місця, як може бути, що і вона росте тут
у кипчацькому степу, оця рідна йому з дитинства бадилинка, якої ніби й не
помічав усе життя, доки жив на батьківщині. Все, що значне, позбавлене в
людській свідомості свого значення, навіть коли воно й велике насправді. А
тут звичайна лобода. В уяві постало українське село, і підпасич Данилко
роззирає, як повзає по лободі жучок, роззирає уважно і зосереджено, вдивляється, вивчає цей маленький світ, у якому для лугового жучка
стеблина — велике дерево, одна з основ всього, що його оточує за його
коротке однолітнє буття.
Данило давно намагався не згадувати домівку, не згадувати того, що
згоріло разом із спаленою ним панською садибою в ньому, не хотів вертати
туди навіть спогадами. Бо ще ж була й Зейнеб у його житті, був дім Хаміда.
Так, тепер можна тільки й сказати — дім Хаміда, бо немає там Зейнеб, помер їхній батько, і чи й досі там Хамід, чи вже в Бухарі?..
То все було потім, і вертався він до цього подумки. Як вертався і до свою
волинського села, до садиби пана Голембовського, до всього, що пережив, що там із ним сталося. Але не хотів вертати до туги і щему за ним, минулим, бо з тієї миті, як вирішив він дістатись на Запорожжя, то була спалена карта, забута стежка, заросла бур'яном іншого життя.
І ось уперше за всі ці роки проста лободинка, благенька і низькоросла, як
для тої, справжньої, своєї, пробила в ньому спогад, як азійська стріла, і
вирвався назовні притлумлений щем за рідною
стороною, за своїм краєм, за всім тим, що нині уособлювала оця маленька
рослинка, за собою в своєму світі.
Спливло в пам'яті вечірнє село, Данило із Свиридом кінчають поратися
на конюшні, а десь у селі парубоцька компанія завела пісні, як і щовечора, коли настає тепло і збираються парубки залицятися до дівчат і в своїй
парубоцькій компанії розважитися та й поспівати. Хіба він тоді тямив, що
значить пісня, яка брала його за серце, яка й тоді хвилювала і зчиняла вир у
ньому, вир, який означав, що його доля якась зовсім інша, незвичайна, не
схожа на всі поряд, і десь на споді того виру таїлась юна печаль і сум за тим, що не було в нього долі та й не буде. Не знав чому, не відав, звідки та
печаль, коли усе ніби
його нічні потьмарення, коли він сідав на ґанку і дивився на зорі, вже
панський улюбленець, вже письменний і навчений багато чому парубок.
Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я
дівчину, Де покинув карі очі, Повій,
вітре, опівночі...
Чому зараз це прийшло, чому вернулося воно завчасу? Не склалася доля
вдома, не склалася і в Ташкенті, де зблиснула невеличка надія, і зараз його
шлях був цілий і чистий, до рідного краю, тільки не до рідного села, а на
Вкраїну, в ній-бо ген на Запорожжя, про яке виспівували раз у раз на селі
мандрівні лірники. І в піснях тих і думах дзвеніли воля і правда, сила, вірність і мужність.
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ой тож-то єсть у панів що пить і їсти,
Та тільки не вол єн світ по світу походити...
Утікали три брати з турецької неволі з Азова, не здолали шляху —
загинули. Утікав разом з товаришами гетьман Самійло Кішка — переміг.
А що ж ти, Данилку? Що ж ти?
Вже котрий рік блукаєш світами, а все б'єшся об мур із законів і прав для
тих, в кого сила та влада! Чи проб'єшся крізь той мур, чи виживеш, чи
дістанешся хоч колись тої заповітної мети, чи складеш голову у цих степах, як не раз вже міг, як ледь-ледь... Якби не цей хлопчак, якого ти вже чекаєш
кілька годин: вже й вечір западає, а він все не вертає із того свого
ординського війська.
Ти колись спитав сліпого лірника, який був на Запорожжі, був у
турецькій неволі, і очі йому випекли в полоні й пустили отак світом:
— Діду, а як ви були молодий, чи ви пам'ятаєте все те, що бачили?
— Аякже, сину, аякже. Авжеж, пам'ятаю, більше того, скажу тобі, тільки, може, й не втнеш. Коли втратив зір і пережив це люте горе своє, а потім знайшов
у собі силу і за ліру узявся, то ніби інший, більший зір здобув. Коли все бачиш, то часто нічого не бачиш. А коли нічого не бачиш, то все, що бачив колись, таке перед тобою виразне і все, що діється довкола, — зрозуміле, насправді
зрозуміле...
— А скажіть, чи моя доля може бути щасливою? Чи знайду я своє щастя у
житті?
— Вже з того, як питаєш, хлопчику, скажу, що важко тобі буде. Бо питаєш, а
літ тобі ще зовсім мало. Отож живеш вже не так, як хотів би чи міг, а як
склалося. А ще питаєш так, як той, хто не вірить, а отож чує, що чекає його і
лихо, і біда, й усяка всячина. І тебе чекає. Як і всіх, але тебе таки більше, бо
голос в тебе неспокійний і вдача буйна. . Стережися життя, хлопче. . А все ж узяв