Шабля і стріла
Шрифт:
циганчуком перед себе помчали вперед.
Врешті вони зупинилися в яру перед хутором, на якому жив чоловік, що
їм часом допомагав.
Засвітло до нього вони не повинні були йти, а от як стемніє, мали з ним
справи до залагодження.
Врешті зійшли усі з коней, поставили одного на сторожі і сіли
перекусити.
Циганчук вже вбрався у свої штани, але до пояса був далі голий.
—Ну розповідай, — сказав Данило. — Хто ти і що і де взявся і
чого
Всі весело зареготали.
Циганчук встав і майже урочисто розповів, що звуть його Раду, що
ловили його, бо обкрадав час від часу панське обійстя. Обережно, але
регулярно.
Бо не мав чого їсти. Тому крав їжу.
Батька немає — вбили, коли крав коні.
У матері ще семеро дітей. Табір, мабуть, вже поїхав і вона з ними.
Врешті його вислідили панські челядники і погналися за ним і він тікав
щосили, коли доганяли, поліз на дерево, а вони за ним.
—Один майже схопив мене, — малий розійшовся, як розповідав, — і я
просто вислизнув із штанів і поліз вище, і той дебелий не міг мене схопити, бо пан велів обов'язково мене спіймати.
—Тепер ти мій батько! — сказав малий Данилові. — Ти врятував мені
життя і батька в мене нема, то ти мій батько і я поїду з тобою.
—Здається, ти приїхав, Данку, маєш сина! — засміявся Ми-хасько. — І
що далі?
—Треба подумати, — мовив замислено Данило і позирнув на малого.
—В мене нічого нема і нікого нема! — сказав Раду повільно і тихо.
Він позирнув на Данила і зітхнув.
У його зітханні був страх і біль, і Данило відчув це вмить і застановився
— справді, що з ним робити далі.
— Якщо ви не візьмете мене, — він повернувся до Данила і
дивився йому в очі. — Я напевне скоро помру. Бо я ніхто і ніщо, циган, що втратив родину і табір, якого шукають і шукатимуть че
лядники пана Голембовського...
Тут вже Данила пропекло.
— Голембовського? То ти в нього крав?
— Так. І саме він велів мене будь-що спіймати й якнайшвидше.
Циганюра проклятий — ось що я для нього і для світу!
— То це ж ще чи не за сотню кілометрів звідси...
— Я йому залив сала під шкіру і він затявся мене знайти. То ж вони мене
висліджували не один день...
Для Данила питання вже було вирішене.
Але він вдивлявся у темні циганські очі і бачив у них власний біль... Вже
півзабутий, але власний біль. «Останньому жебракові віддам, але не тобі...»
Дивно, в його свідомості все ще лишалось почуття до пана
Голембовського, кілька років вони були справді близькі, там було щось, що
в'язало їх попри всю розбіжність, ревнощі,
Так все заплуталось, і втрата Гані...
— Братове! Я вас прошу — візьмім цього хлопця до нас. Якщо щось —
заб'ємо на місці. А хто зна — може і знадобиться! Я йому вірю і вас прошу
повірити!
— Присягаюсь, — сказав малий, — я вас не зраджу до самої смерті!
Якби не ви, я би вже помер! Прошу вас, повірте мені!
Він майже плакав, і серця опришків, забиті кривавими сутичками і
роками ризику і власними невпокореними болями і сумом за дітьми, яких не
мали, на якусь мить злагідніли, і вони, персзирнувг шись, звернулись до
Данила:
— Беремо! Віримо тобі, Данку, але хай начувається! У нас все непросто!
Скажи йому! Навчи його!
— У циган все теж непросто! — сказав малий. — Отаман єдиний має
слово, яке є закон. Я змалечку Навчений — я не підведу вас!
Так малий Раду став названим сином Данила, і його з часом полюбили
всі опришки.
Він мужнішав з кожним місяцем, вправно їздив на коні, навчився
володіти шаблею і став ніби тінню Данила. Невідступно вдень і вночі, він
спав у Данила в ногах і стеріг його сон і дозвілля, і був незмінно поруч в
усіх боях.
Врешті йому всі повірили.
Вже десь третій місяць блукають вони з цим кипчаком, в боях були
разом, у біді всякій, а чи він, Данило, спромігся побачити його?
А навіщо — відразу вирвалась думка — навіщо? Чи не однаково: випадкові стрічні, мимохідці, як зійшлися, так і розійдемось. А все ж?
Колись ти прийняв і полюбив Раду. І не помилився. Він став твоїм названим
сином.
Хаміда ти теж побачив? Бо там була сталість, був час, минуло два роки. Так, так, але все ж на привітність малого відповів привітністю, і тому ти живий зараз.
Ну, цей-то вже щодо привітності аж ніяк, навпаки, дратувався, кривився, заперечував, сказати б, навіть зневажав. Спочатку, може, й так, а потім? Чому він
вернувся і врятував тобі життя? Ти ж навіть не спитав його! І так було зрозуміло.
Що?Дикий степовий воїн, юнак, для якого ти був ніхто і ніщо. Чому він вернувся?
І чому його немає зараз?
Треба було забрати того коня й вертати, самому назад. А він сам зі своїми
порозуміється, я тут ні до чого.
Але й на гадку не спадало тоді таке, коли хлопець поїхав, а ти лишився біля
цього мазара. Вже зараз думкуєш отак. А все ж ти, Данило, бачив його?
А він мене?
Якби не бачив, то не вернувся б за тобою, не рятував би тебе, не сидів би той