Шабля і стріла
Шрифт:
місяць, доки ти видужав, із тобою в тому аулі.
Такі розмови самого себе з собою не раз доводили Данила до відчаю, а часом і
до розгубленості, але він вже віддавна розумів, що тільки правду слід собі казати, тільки правду, якою б нещадною і лихою вона не була для тебе.
Що ж робити зараз?
Данило зітхнув і підвівся.
Рішення зараз одне і єдине, і вже не було над чим думати.
Він роздягся, зі зброї лишив при собі на широкому поясі лише два ножі і мить
вагався,
зброя, але до чого вона зараз? Там ціле військо.
Якщо щось негаразд, то й так зрозуміло, а якщо...
Гаразд! Поживемо — побачимо!
Він йшов швидко і в певному напрямку, бо вогонь багать у військовому таборі
ще не згас і проти ночі був йому дороговказом.
За якийсь час він вже наблизився до табору кочівників чи не впритул. Ще
трохи — і його могли б помітити, а він зупинився, розгублений. Величезний
простір займав військовий табір, і що тут було шукати й де — неможливо
прибульцеві з'ясувати.
Однак юрт було небагато, воїни вкладалися спати просто неба, а юрти, очевидно, султана і його найближчих, розмістились біля озера, куди впадала
ріка.Туди й прокрався Данило, а вже наблизившись до юрт і побачивши охорону, що стояла тут на чатах, заліг, а потім поповз на-вкарачки. Підповз якомога ближче
до крайньої юрти і завмер, дослухаючись до розмови охоронців.
Говорили про різне: коли виступати в похід, що у кого в аулі діється, хто має
женитися, яку гарну нову жінку взяв собі Касим-
султан, аж доки не просковзнуло те, що цікавило зараз Данила найбільше.
— А чому цього виродка не забили відразу?
— Касим-султан хоче, щоб закидали його камінням привселюдно, усе
військо проходитиме повз, і кожен кине камінь, як у зрадника й шпигуна...
Так і поховають.
— Мало султанові, що й так усі незадоволені його жорстокістю і
свавіллям, то ще вистави влаштовувати...
— А мені шкода цього хлопця, щось тут в усьому цьому не так...
— Ти б помовчав, бо й степ вуха має, а почує Касим-султан, що ти
жалієш зрадника, — стережися...
— Та я ж тобі кажу, не комусь, а ти мені свій... Та, врешті, яка різниця, одним більше, одним менше, просто я бачив його обличчя, коли він кинувся
до Касим-султана з тим ножем... То не через зраду, ні, то, може, через
батька...
— Помовч краще, досить про це. Тебе дуже обходить, що заб'ють його?
Мав думати раніше, а тепер вже пізно.
— Ось зараз він і думає, доки лежить у тій юрті зв'язаний. Навряд чи
йому спиться...
— А чому його в юрту кинули?
— Бо там охорону поставили —
ханського майна, та й тільки. А серед степу навіть зв'язаного, навіть при
охороні лишати якось не годиться. Я б не лишив. А при юрті один
охоронець — і все. Куди той шпигун дінеться...
«Ну ось, — думав Данило, притулившись щокою до землі. — От тобі й
родичі, і землячки, і все славне кочове військо, і все тут. Від самого початку
не хотів я їхати сюди, як знав, що нема чого мені тут робити. То ні, потягло
мене! Мало мені ще було! Треба забиратися звідси якнайшвидше, бо нічого
тут не вдієш проти цілого війська! І сам голову складеш. Тут-то вже кінець
буде насправді».
Він тихенько порачкував назад, аж коли вирішив, що може звестися на
ноги. Тоді підвівся і пішов геть у ніч, кленучи і себе, і свою долю, і дурного
хлопця, що навів його у цю халепу, і 'кляте кочове військо, і зловісного
Касим-султана, жорстокість і сваволю якого вже міг бачити й на свої очі, коли його охоронці загнали на смерть Асана-жірау.
Кляв і те, що не лишив собі коня, що послухав поради юнака, що не мав
долі і не матиме, і як тепер вибиратиметься звідси до Бухари, сам дідько не
розбере.
Так він йшов деякий час, аж доки не сяйнуло йому в голові, що крайня
юрта — то має бути крайня з протилежного боку, оскільки воїни говорили, стоячи біля крайньої з цього. Бо з півкола, яке складали зараз сім
султанських юрт, крайніх було дві. Очевидно, Данилів товариш лежав
Зв'язаний у тій, що з протилежного боку.
Данило зупинився, озирнувся на військовий табір, аж моторошно йому
стало від численності воїнів і загасаючих багать, довкола яких воїни
вкладалися на ніч.
І пішов назад.
«Дурна у мене вдача, нездалий я чоловік, все собі шукаю біди, а таки
вона мене знайде, мабуть, вже знайшла. І нащо мені той чортів хлопець, оте
щеня, що як вишкіриться, ну, геть ховрах, недарма я його тушканом
прозвав, а він ще сміявся, що так його і в дитинстві прозивали товариші, що
я вгадав. Він і нічого, і добрий хлопець, але нащо мені за це чортеня зараз
гинути, ну нащо я ото таке чиню, спитай мене хтось, не відповів би нічого, а
ось лізу в саме пекло, самому дідькові на роги, так ніби й хочу, щоби мене
підняли чорти на вила, все ж дошукаюсь-таки кінця, тільки нащо, нащо?..»
Бо так треба, казав Данилові отой його другий, з яким він завжди
сперечався подумки.
«І заткни собі пельку, бо сам знаєш, що так треба, що так мусиш, і