Шабля і стріла
Шрифт:
колі кількох людей Данило посувався чимдалі із жіночою хусткою над
голові, і ще пару кроків — хтось накинув на нього жіночу свитку, і вони
пірнули в якийсь двір, а з того двору ще в інший, і далі, де стояв віз із сіном, в який його сунули дружні руки, і ще трохи і він, задихаючись у пахучому
сіні, почув слова Раду: — Ти з нами, батьку, ми тебе не забули!
Це я вас забув, брати мої, і тебе, мій названий сину, це я вас забув на
якісь години чи ночі, не
розкішної Мотрі, ґаздині на всі довколишні хутори. Це я рухався в її
любощах і в духмяній правді її тіла, я потребував забуття, бо ж Ганя
Лишилась для мене за обрієм мого нинішнього Пуття, і ви всі мовчки і
вірно чекали, поки ваш отаман повернеться з пристрасного свого походу і
буде знову з вами.
Жоден з вас не промовив ні слова, не дивились мені в очі, лиш мовчали, і
я знав, я знав усе, я знав, що мені, отаману, гейби можна, а вам зась, і я
зрадив вас тільки на коротко, тільки на кілька нічних годин...
Ви вірили мені, а я вам, і всі таки мовчали, тільки в очах Раду ковзав
гейби затаєний біль, німе питання — ти, Данку, з нами завжди, як ми всі
присягали, чи також без нас...
Я тоді був без вас!
Ні, я ніколи не був без вас, я віддав би своє життя бездумно, бо я вам
вірив, а ви мені. Але то все було окремо. А це було поряд. Це було зі мною.
Вона вибрала мене, а я її.
А хто ще знав, хто ще знав чи міг знати, коли серед ночі увірвалися в
хату жовніри і мене голого стягли з ліжка, і я прокляв годину і хвилину, коли пізнав цю жінку.
Але мене пов'язали, як щеня, і вона плакала в кутку, я поглянув у її очі, вглиб і збагнув, що вона знала.
Старий Карпюк, у якого ми віддавна не раз домували і таборились, не
знав нічого, і вона його не видала, бо його не зачепили.
Я полюбив діда, який урятував нас, приховавши одного разу, коли за
нами гнались, і, діставшись його хутора, ми могли або битись до останнього
і вбити й його, або ж...
І тоді він сказав — я був з Наливайком ще хлопчаком, я вам вірю. І ми
четверо заткались у глибокий льох разом із конями і всім, і ми.всі знали, що
як нас виловлять, то вже й нам кінець і дідові.
Де у світі беруться люди, спроможні комусь отак повірити, та ще й і з
першого погляду. Ті, хто спроможний життя своє поставити під загрозу
заради тебе — чужинця, не знати кого, — і все-таки мірять і ризикують.
Свічку ставитиму ціле життя за Карпюка, як за старого Свири-да — віра
у щось вище за життя, за сьогодні — просто віра в людину...
Я не зрадив Свирида — земля йому пухом — я продовжую його справу!
Я
таку вірну подругу життя!
Вона чекала мене довго, казав Карпюк, вона чекала мене півжиття, поки я
вернувся — вона була для мене єдиною, яку я любив, і виявилось, що я теж
був для неї єдиним.
Я вернувся тільки для неї, і ми зажили — просто, повільно, але зажили
удвоє.
Вона вже мала за батьків той хутір, в який і я вклав, що надбав за свої
мандри. І нам вдалося.
Дітей не надбали — не встигли, але, Данку, ви наші діти, бо ви — це я
змолоду. Ви — це я!
З Мотрею запізнав мене Карпюк.
Час минав, і Карпюк бачив мої нелегкі роздуми, і якогось вечора я
розповів йому про Ганю, і він сказав — ти такий гарний, тебе повинні
любити усі дівчата на світі — я знаю, що робити. Ти лиш зачекай трохи.
Йому всі вірили в довколишніх селах, його слово було законом, або ж
просто правилом — він був мудрий, він знав і до нього за порадами
приходили з кількох сіл люди.
Мотря, молода вдова, господиня заможна, в неї працювало кілька
наймитів, але ж і сама вона з ранку до ночі була на господарстві і їй велося
добре.
Але ж порядного хлопа доля їй не давала, а будь-хто був не для неї.
Минали роки, і жінка нудилась і мучилась сама. Були залицяльники і
немало... Але ж... вони зустрілись один раз — і все було зрозуміло.
Данило пішов її провести на сусідній хутір і прийшов під ранок, хлопці
були сполошені, але, побачивши його, зраділи спершу, а потім враз
спохмурніли.
Я знаю, я тоді вперше прийшов до них інший, все було добре, але я був
інший, і вони вчували це, особливо Раду, який жартував, сміявся, удавав
веселуна і паливоду, але в його очах, в глибині його чорних зіниць був
непояснений сум.
Я все розумів, або не все, але так було, так сталося, я не міг їм дати все, а
вони мені мали пробачити все і пробачили.
Але пробачили сумно.
Ми понадились до Карпюка, ми йому добре відшкодували збитки з його
тривог і небезпеки, яка через нас чигала над ним час від часу, ми всі любили
його і його тиху, покірну, глибоку Ганну.
Але ночами я тікав у сусідній хутір і появлявся під ранок.
Врешті вони звикли, як звикають до ґанджа чи хвороби когось із друзів: що робити — так сталося.
А я, розпружуючись від минулого в обіймах розкішної Мотрі, знав, що в
чомусь їх зраджую, але готовий був кожну мить свого раювання