Слуга з Добромиля
Шрифт:
Як нивка була засіяна, і дивний чоловік, сей янгол-хоронитель, не кажучи ні слова, пішов на межу, взув чоботи й накинув чорну кирею до п’ят, молодиця здогадалась, хто це, й перехрестилась від великого зворушення.
Потім Слуга з Добромиля сів на березі Вирви просто місця, де стояла церква, покинута через нашестя злих духів. Мала провалений дах, скошені набік стіни, а всередині щось аж двигтіло, певно, бігали куниці.Довкола зеленіла свіжа молода трава. Видно, хтось косив її, бо не стриміло поміж неї торішнє бадилля. Там же й стояла обчухрана від кори смеречина, на яку накладали сіно, щоб швидше сохло. Що ж, худобині треба їсти, хоч край геть спустів, але не так, як раніше бувало. Слуга подумав, що годилося б поїхати до Лопушанки.
Коло церкви на покручених старих липах виспівували пташки, але сама вона виглядала ще понурішою в золотому весняному сяйві.Здавалось, що від того щебету й подмуху легенького вітру гойдається дзвіниця, де повісився колись старший Миронів брат. Слуга забрав із проклятої церкви ще багато літ тому образ Діви Марії, мальований добромильським майстром, дав обновити, і подарував Спасівському монастиреві. Й подумав тепер — чи варто було се робити. Варто, зітхнув він, переводячи погляд на бистру воду, що текла поверх замуленого дна, варто. Бо робити треба те, що підказує тобі серце. Мені жаль було того образу, і я його врятував. Якби взяв собі, то чуся б недобре. Нагадував би йому про Мирона-єретика. Однак, рід не пропав, і доки сей образ існує, доти бережеться рід. Звісно, це не так, але я звик помічати знаки.І безперечно знаком було те, що я вперше через багато літ, знову став сівачем, після якого птахи не видзьобують людську кривавицю, а шукають собі поживи у природі.Я не міг його витлумачити по-іншому, тільки як те, що моє місце в Добромилі. Останні роки зневірили мене; пошуки Золотої бджоли здались не вартими уваги, бо книжки я шанував більше ніж золото. Цей привабливий сам по собі метал нагадував мені, що за все у цьому світі треба платити, попереджав про людську корисливість і скарби, які марнує в землі Дракон. Та коли вони випадково потрапляють на людські очі, мало хто витримує цю мерзенну спокусу: у легкий і короткий спосіб здобути владу і славу. Не можна спокушати малих сих.І це нас об’єднує з Драконом, доки він пильнує скарби. А книжки…Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя. Книжки мали наді мною, сином опира і відьми, незбагненну силу. Я без кінця дивувався мистецтву творення книги й цілими днями простоював за спиною переписувачів, а пізніше в друкарні Йвана Шеліги, котрий друкував книжки для пана Яна Щасного Гербурта. світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю й могла жити довго, як я чи Купець з Добромиля. Книги ставали ворогами і друзями, однак я помітив, що чим тісніше зближувались вони з людиною, тим щораз більше втрачали своє божественне призначення.
Тому я був розчарований і се мені боліло. Щоб знайти Золоту Бджолу, я, котрий так вперто намагався відмовити старосту добромильського від московської авантури, опинився у вирі того безславного походу, що знекровив Річ Посполиту й призвів до смерті багатьох людей. Ніколи я ще не був так далеко від Добромиля, як тоді коли намагався забрати оберіг назад, бо просив мене про це мій пан, Купець з Добомиля. Тільки шкодую, що того дня стратив час на бесіду з вельможним паном Гербуртом, котрий був залежний від свого стану і вірив, що Закон може змінити світ, саме тоді, як мій товариш і опікун Купець з Перемишля потребував помочі.Його заманили в пастку і вбили люди Дракона. Такого сильного, мудрого, відважного і вірного Перемиській землі й Королівству Галицькому. Тепер знак, на який я потратив стільки часу, не вартував нічого. Я носив його на шиї під сорочкою, однак жодної миті не вважав своїм.
Того дня єгомость Миколай умовив мене залишитись на ніч, і я дізнався від нього всі добромильські новини, і наша
— Дивіться, — сказав я, — Гербурти помагали кожній церкві, мирили між собою народи, бо сказано ще Ісусом: Бог всередині тебе і довкола тебе. Усе сотворенне Богом — се Його храм і святиня.
Однак я змусив себе замовкнути, бо часи змінились, і якби єгомость їх повторив комусь, мав би велику біду. Просто перевів розмову на інше:
— Бачив я нині стару церкву. Чом би її не розібрати, а дошки попалити?
— Та казав я вже не один раз про се владиці, але той одне каже: не руш! Він ще більше боїться за мене. Я боюсь, щоб мої діточки не лишились сиротами, а він — своїх синів…
— Чого йому боятися синів?
— Кажуть, ніби ті окрадають церковну казну, поки владика постить і молиться. Ех, прийшла наша церква в упадок! Москва з ляхами свариться, а ми мусимо терпіти.
І я розповів йому, як самозванець переходив з однієї віри в іншу: від православних до соцініан, а відтак до римокатоликів, а потім знову до православної віри повернувся. Не те, що б я вважав се гріхом, ні, я до подібних речей ставився спокійно, але ненавидів політику, бо вона звела зі світу Купця з Перемишля. Та про нього хтозна чи вже хтось тут пам’ятає.
На те єгомость зауважив, що чув, ніби самозваний царевич закладав з нечистою силою і завдяки їй рік втримався на московському престолі.І чи правда, що Мнішки, батько з синами, і донька Маринка, були опирами. Я лиш розвів руками:
– Їх уже нема на сім світі, отче.
Хоча насправді не був у цьому впевнений. Бачив хіба, як вмерла Маринка. У тюрмі.
— Що ж насправді було? — ожив, було вже заколисаний розповіддю, Олексій Іванович.
…Надворі світало і голосно щебетали птахи. До воріт підійшли Купець з Добромиля і Антось. Тільки якби нагодився хтось цієї світанкової пори, то побачив би самого Антося. Купець існував лише у свідомості добромильського жебрака.
— Сядь тутка, Антосю, й чекай. Се- твій день. Ми ще стрінемось!
Не перший раз Антосю доводилось чекати, і він покірно сів на лаву під брамою. Чорна кирея на його плечах стала галкою, крикнула щось і полетіла в Діл, де на схилі трактор тягнув за собою сівалку, і за ним волоклася ціла хмара птахів, збираючи зерно.
— Хмара, — сказав уголос жебрак й повернув голову до Сліпої гори, на якій стриміли понищені мури Високого Замку панів Гербуртів. — Як сяде чорна хмара на Сліпу гору, я мушу бігти до пана Слуги з Добромиля.
Проте ніхто йому не відізвався.
«Був би я опирем, — подумав Антось, — то теж би зміг би витерпіти біль і муки, і не мерз би так.» Він притулився до муру, що був шорсткий і, здавалось, теплий. На нього найшло якесь отупіння. Ледве пригадував собі, про що говорив з Купцем з Добромиля, а, може, й не говорив? Хіба посмів би щось розказувати Самому? Мав таке відчуття, ніби прокинувся в зовсім іншому місці.
…Слуга з Добромиля замовк, прислухаючись до чогось, ак тоді зітхнув:
— Не думав, що так боляче переживатиму цю втрату. Усе в Добромилі нагадувало мені про Купця з Перемишля…
Добромиль, 1604 рік
— Не пам’ятаю, як скотився я у Діл, навіть для мене се було незвично. У задній кімнаті корчми лежало обезглавлене тіло купця. А в грудях стримів свіжотесаний кіл. Був із правого, а не лівого боку, де серце, з чого я зрозумів, що Купця з Перемишля вбив дхампір. Але котрий з них? Маю на увазі трьох Мнішків і самозваного царевича. Жодної хвилини я не вірив, що він справжній. Я гукнув корчмаря і вхопив його за комір: