Смерть Верґілія
Шрифт:
— І все ж таки краще не треба, Харонде.
За вікном горобці цвіркотали, а на підвіконні, настовбурчивши пір’я, киваючи головою й воркуючи, походжав сизий голуб, осяяний небом блакитним, отінений розкритою навстіж блакиттю небесною.
Харонд засміявся:
— А якби я заборонив був помаду, ти б її сам зажадав. Пацієнти такого штабу для нашого брата не дивина, треба лишень уміти із ними поводитись, і навчитися цього, по щирості кажучи, я мав можливостей досить, навіть більше, ніж досить… Як бачиш, я з тих, хто свої хитрощі аж ніяк не приховує — лише задля того, щоб гру, попри все, все ж таки виграти. А втім, цього разу ти, може, і маєш рацію, бо тебе загалом не заспокоїти треба, а скоріш навпаки, підбадьорити, розворушити життєвий твій дух, і я оце метикую собі, чи не дати тобі добрячу дозу якого-небудь чоловічого збудника. Ні, я не жартую, у твоєму випадку я б це радив тобі майже з певністю; не забуваймо, що наша життєва снага і воля, дух наш життєвий, коли й не цілком, то все ж дуже великою мірою — я б навіть сказав, більшою, ніж ми цього бажаємо й ніж нам це здається, — залежать від нижнього центру нашого організму, від цього нерідко досить-таки плотолюбного нижнього центру, тож нам, лікарям, не слід забувати, що він відіграє неабияку роль у стимулюванні у хворого волі одужати… Та, власне, про це ти, гадаю, знаєш не згірше від мене, а я — зокрема
— Воля моя до життя ніяких чоловічих збудників не потребує, вона в мене, гадаю, і так досить сильна… Я життя дуже люблю…
— На кохання твоє не відповідають взаємністю? Тоді сам ти кохаєш просто не досить глибоко!
— Я ні на що не скаржусь, Харонде.
Ні, до життя його воля не потребує ніяких збудників; хто зібрався кохати, той заплющує очі, тому їх закриває, як і тому, хто зібрався померти, невідома і рідна рука, але той, хто хоче жити, хто устає, щоб жити, — той зводить розплющені очі до неба, до навстіж розкритої блакиті небесної, з якої й народжується бажання і воля жити. О, як хочеться бачити небесну блакить — сьогодні, і завтра, й позавтра, і з року в рік, знов і знов, а не лежати, немов у труні, із погаслим поглядом, заплющивши очі, із застигло-землистим обличчям, тоді як надворі так само ясніє вже невидима оку небесна блакить, і повнить її вже нечутне для слуху голубів воркування. Такий самий був і той день, ясний і блакитний, — такий самий був день, коли батько лежав на марах. О, як же хочеться жити!
Цирульник став перед ним, тримаючи дзеркало, щоб дати йому помилуватися вдалим наслідком своїх старань.
— Чи ти задоволений, пане, своєю зачіскою?
— Гаразд, добре… Я тобі вірю, можна не перевіряти.
— Вигляд у тебе тепер чудовий! — у захваті вигукнув лікар Харонд, легенько поплескавши на знак похвали трьома пальцями правої руки по пухкенькій долоні лівої. — Просто-таки пречудовий. Сподіваюсь, і почуваєшся ти тепер краще. Адже для того, щоб у тілі запульсували всі соки і живчик, немає нічого ліпшого, ніж отакий масаж, якщо робити його спокійно, ґрунтовно, зі знанням справи. Як по правді, то ти й сам уже мав би відчути цілющу цю дію, а втім, я бачу її з твого вигляду!
За вікном усе ширше і ширше розкривалась ясна і беззоряна небесна блакить; о, як хочеться, як добре було б її бачити завжди! Навіть якби довелося за це повічно платити недугою й стомою! О, як же хочеться бачити! І як може цей лікар, оцей балакун, у нього про щось ще й питати! А втім, Харонд має рацію: адже він і направду почувається так, далебі, ніби трохи ожив, хоч у ньому, по суті, ожила тільки втома. І все ж це було своєрідне оживлення. І звільнення від гнітючого страху. Ожили, позбулися страху натомлені руки і ноги, і хоч вони, поки їх розминали, можливо, ще глибше відчули свою незалежність і власну значущість, та колишнього страху таки позбулися, немовби уже й не існували, а лише знали про своє існування, немовби уже існували не в його власному тілі, а лиш як відображення в дзеркалі. Але це віддзеркалення, знов-таки, було нічим іншим, як самим тілом, авжеж, тіло було і віддзеркаленням, і воднораз самим дзеркалом; воно, наче дзеркало, сприймало не лише існування, а й знання, тож про знання це, позбавлене страху, можна було й забути, хоч воно й стосувалося безпосередньо тіла, несхитне, тверде, як нове усвідомлення власного тіла, тверде, хоч би як невимовно далеко, хоч би як невимовно близько він, хто вже нічого не усвідомлював, хотів загубитися і загубився; тихо-тихо стало довкола; стиха світ пульсував, пульсувало усе всередині і зовні, пульсували припливи й відпливи днів і ночей, пульсував і величний, неквапно-нестримний порядок буття, на основі якого зливались водно і вгавали навіть припливи й відпливи, сплавлялись водно дзвони ночі і сонячні бурі дня; тихо-потиху пульсувало усе, що могло дихати, і дихали спокоєм тихим, здіймаючись і опускаючись, груди, що їх заспокійливо, тихо й цілюще розминала й погладжувала незрима чиясь рука. Це відродження плоті, це нове життя без страждань і стражданнями сповнене, без знань і знаннями наповнене, вплетене в це безгоміння, що, власне, й було безгомінням дзеркального відображення, німим і гладеньким, і, наче у дзеркалі, вершилась оця ділова метушня в покої, керована голосом лікаря, уже ледве чутним; до покою нечутно заходили й за поріг вислизали нечутно раби, на диво легко, неначе пушинку, внесли вони повного кошика з білизною свіжою на його ложе, на диво легко підняли його невагоме тіло, й раптово під ним опинилося свіже простирадло, свіжа туніка облягла його груди, свіжі квіти оздобили канделябр, і їхні вологі пахощі, жваво спурхнувши в повітря, змішались із запахом оцту, — дзюркотливі духмянощі, що зливалися з незмовкним вологим дзюрчанням водограю в стіні, журкітливий капіж душі. У ній розливалось незнайоме якесь відчуття супокою і затишку. Так, тіло його, хоч і оточене такою турботою, вже, певна річ, розкладалося — вочевидь і безповоротно, але усвідомлення його віддзеркалення допомагало зберегти власний образ, від плоті звільнений, образ, що незримо витав поміж минулим і майбутнім, мирно зливаючись із тим і з тим, уже й сам ставши дзеркалом, ставши миром і злагодою, неземною реальністю, що живе лише в подиху, вдивляючись у розкриту небесну блакить. І хоч усе це, все, що тут діялось, уся метушливо-безгучна опіка стосувалася тільки якоїсь прозорости, що позбулася плоті, хоч тут мовби зводилась безплотна споруда з підпор, які вигравали повітрям і світлом — каркас, що нічим, навіть геть невагомим, не обростав уже, атож, і хоч метою усіх цих надмірних і ледь не примарних зусиль було, як здавалося, приховати таке щось, чого, власне, вже й не було, бо лишилося тільки щось вельми розпливчасте і невиразне, немов віддзеркалення якоїсь ніщоти, — попри все те складалося враження, ніби вся ця дзеркальна розпливчастість і невиразність, ніби цю ледь уловиму приреченість, попри її самозречення, останньої миті, попри її ж таки прагнення остаточно розпастися, щось якимсь дивом усе ж рятувало й тримало в собі, так ніби форми і образу їй надавало певне знання, що, хоч і саме було тільки дзеркальним, мало ще досить земної сили, щоб узяти під свій надійний захисток щонайпрозорішу невловимість і, сховавши її, ще раз надати їй вигляду колишньої реальности. Бо чин, який із любов’ю вершать, ще й у своєму останньому відблиску спроможний творити реальність, і навіть коли він, як оце тут, виявляється лише грайливо-оманним віддзеркаленням самого себе, грою у зцілення, яке вже нікого не зцілює, яке грайливо-оманно розігрують ще й перед брамою смерти, — чин цей навіть тоді ще лишається незримою суттю світів, яка винахідливо обертає знання на усвідомлення, а те, що саме захищає й ховає, — в те, що захищене й сховане; і, силою творення творячи зміст, чин повертає його до земного буття таким здатним до перетворень, що це світотворення — навдивовижу і вочевидь таке багате як винятковими, так і буденними рисами —
Чому так не може й лишатись, лишатись назавжди? Навіщо такому погідно-щасливому стану мінятися? І він не мінявся. Ба більше, здавалося навіть, що й ця метушня у покої, яка все тривала й тривала, не принесе жодних змін. Та довкола ставалися нові і нові події, і їм не було кінця-краю. Мирний подих буття і далі насичувавсь запахом квітів і міцним оцтовим духом, але водночас він і дужчав, і все, чим жив світ, оберталось на шепіт, сповнений теплої свіжости; тривало саме вдосконалення, й дивувало лиш те, що досі було все інакше, що досі усе могло бути інакше. І тепер ось ставало усе на своє місце — ставало, мабуть, назавжди. Бурхливо, а проте й м’яко зливались покій і краєвид за вікном, на лугах розпускалися квіти бурхливо, виганялися вище дахів, протинаючи крони дерев, потопали в обіймах віття; ніби мурахи, копошилися люди поміж рослин, спочивали під ними у затінку, прихилялись до стебел і були, як вони, невимовно прозорі, аж світились на радощах. І навіть довкола Харонда, що й досі стояв край вікна, пішли в хороводі німфи, а він заклопотано й чемно усе ще розчісував свою світло-русу бороду на гладкому обличчі, тримаючи дзеркало, в якому тепер відбивалося все: мохом порослі джерельця, що прокидалися з ніжного сну, зелені листочки суничного дерева, що скупою тремтливою тінню торкалось вологого моху, знемагаючи й в’янучи на полудневому сонці; все відбивалося в тамтому дзеркалі — відбивавсь ялівець, і каштан, кетягами колючими всипаний, і виноградна лоза відбивалася, з якої звисали дзеркально-лиснючі достиглі грона… О близькість дзеркальна, о легкість дзеркальна, о, як вони близько тепер, як легко стати, як легко бути й самому одним із тих, що вже там, і пасти із ними худобу, й чавити важкі виноградні грона під альтан кам’яними склепіннями. О, яке все прозоре і як переходить усе одне в одне, хоч буття свого власного і не втрачає; до невпізнання злилися одяг на людях і шкіра, й душа людська жила водночас і на крайній поверхні, й у зовсім невидимій і все ж таки видимій рідній глибіні-домівці сердець, де нескінченність пульсує, з якої душа прозирає. Це була нескінченна зустріч, що ніколи й не мала скінчитись, зустріч жаска і зваблива. Духмянощі лавра, духмянощі квітів пливли понад ріками, стелились від гаю до гаю, несли із собою веселі перегуки й стишений гомін, а міста, що замріяно танули в ясній далині, власні назви стирали й оберталися на ніжнотрепетне марево. Чи мав іще раб молоко напохваті, щоб наповнити чашу і, як належить, офірувати його золотій статуетці Пріапа? Червоногаряче золото, у молоко занурене, — ось що відбилось у дзеркалі, а довкола — лямівка тополь понад річкою, Гераклу присвячених, — відбилось, повите лозою вакхічною, Аполлоновим лавром уквітчане і любим Венері миртом; та ось посхилялись над водами в’язи, листочки свої оросивши, і з одного з дерев тих з’явилася Плотія; місточками, легко ступаючи, вона поспішила до нього, підходячи ближче і ближче; над нею метелики пурхали й нечутно співали пташки; вона перетнула поверхню ручного люстерка, перетнула гладінь цю, що розімкнулась попереду й зімкнулась позаду, перетнула молочно-білою стежкою слонової кости золотистогарячі аркади веселок і спинилась поодаль — перед ним, хто сидів під канделябром, ніби під кроною в’яза.
— Плотія Гієрія! — мовив він чемно, як і належиться, адже доти ніколи її ще не бачив.
Вона похилила чоло, ніби вітаючись, і коси її заіскрилися, наче всіяне зорями небо, а тоді, хоч обох відділяла чимала відстань, вони подали одне одному руки і стисли їх гаряче й щиро — так, що від нього до неї й від неї до нього заструменіли потоки його і її життів. Але це могла бути й мана, і він запитав, щоб упевнитись:
— Що тебе привело сюди — просто випадок?
— Ні, — відповіла вона, — нас доля з’єднала водно ще на самім початку.
Водно поєдналися руки, долоні його вже завмерли в її, долоні її — у його, й уже важко було розрізнити, де з них чиї, але відповідь ця — адже він, ніби й сам розгалузившись кроною в’яза, ще й обхопити спромігся грайливими пальцями квіти й плоди, що всипали все дерево, — відповідь ця його не вдовольнила, і довелося провадити далі:
— Але ж родом ти з іншого дерева і, щоб дістатись до цього, шлях подолала ти довгий.
— Пройшла я крізь дзеркало, — була йому відповідь, і нею він мусив-таки вдовольнитися.
Так, пройшла вона дзеркало, вона вийшла із дзеркала, що подвоює світло, і корені променів з подвійною силою проникали у глиб, аж до джерел неподільної долі, щоб із них знову пробитися вгору, до нового єдинобагатства, до нової багатоєдности, до нового творення. О диво чудовне земної твердіні! Водночас панував там і полуденок, і вечір, перевальцем, неквапно блукали там череди, над дзюркотливим струмком там стояли воли, понахилявши голови, і стікала вода їм із морд і язиків; о, вдвох вони, взявшись за руки, мандруватимуть там, де густі верболози, де луги соковиті, де прохолодні джерела…
— Ти повернулася, Плотіє, щоб іще раз поему послухати?
Нарешті всміхнулася Плотія — всміхнулась повільно-повільно: спершу щось промайнуло в очах, ковзнуло до трепетно-ніжних скронь — ніби щоб не забути й про ніжні прожилки, які там проступали під шкірою, — й так само повільно-повільно, сливе непомітно передалося вустам, що затремтіли, немов від цілунку, а вже потім розкрилося в усмішці, оголивши окрайок зубів, кістяка цей окрайок кольору слонової кости, цей окрайок земного кряжу в людині. Й усмішка так і зосталася, так і завмерла на лику, ніби прибившись до наземного берега, до берега вічности, і була вона мов мерехтіння сріблясто-безкрайого моря під сонцем, а тоді мерехтіння обернулось на слово:
— Я хочу з тобою лишитись — назавжди, навіки.
— Лишайся зі мною, о Плотіє, я ніколи тебе не покину, я завжди берегтиму тебе.
Так він благав її і від щирого серця заприсягався їй, і слова його враз і збувалися, бо наступної миті Плотія, не ступивши і кроку, все ж опинилася ближче до нього, і кінчики віття розлогого в’яза торкнулись її плеча.
— Зостанься й спочинь трохи, Плотіє, спочинь у моєму затінку.
Слова ці і склали, й промовили власні вуста його, а здалось, ніби їх проказав цей розгілчастий в’яз, що, жінки торкнувшись, набув дивовижного дару мови. Тож Плотія, цілком природно, припала обличчям до крони й у відповідь прошепотіла: