Смерть Верґілія

Брох Герман

— Ти — рідний край мій, домівка моя — твій затінок, що мене сповиває спокоєм.

— Плотіє, ти — рідний край мій, домівка моя, і я, спокій твій у собі відчуваючи, навіки в тобі спочиваю.

Вона сіла на скриньку, і, попри трепетну легкість її, під якою ані на йоту не прогнулася шкіряна накривка, руки її так міцно, так нерозривно сплелися з руками його, що він, ощасливлений, відчув під своїми пучками м’які її риси, коли вона, як доти хлопчик, сховала обличчя в його і своїх долонях. Вона так і сиділа — сиділа під склепінням тінистої крони, і обоє проймалися єдністю цього буття, що виростала із сплетених рук і повнилась чимось глибоким, незмінним, хоч поки що був це лиш подих

передчуття й відчуття чогось багатого й вічного. Та хоч яке нерозривне було це сплетіння, в якому зливалися подих і кров, зливалися їхні буття, раб безперешкодно ступив поміж них, перетнув їхню єдність, так ніби й сам він, і їхні руки були просто безплотним етером. Чи не надумав він їх розлучити? Марна праця! Їхні руки і далі були одна в одній, вони вже злилися, зрослися, вони злютувались водно, злютувались навіки, і навіть той перстень на пальці у Плотії став уже спільним пожитком їхніх поєднаних рук, що втратили власні обриси. Отже, раба пора вже приструнчити, він і Плотію он заслонив уже вкотре, і вона йому так і сказала:

— Іди собі, йди і залиш нас самих; нас уже й смерть не розлучить.

Але раб не послухався й так і стояв поміж ними; ба більше, він нахилився до нього й сказав у його нашорошене вухо:

— Немає тобі вороття; й остерігайся тварин!

Яких тварин? Чи не худоби на водопої? А може, отого бика білосніжного нещасної Пасіфаї, що блукав серед корів? Чи пустотливих цапів, які своїх кіз покривали? Полудній спокій, час Пана, опустився нечутно на розквітлі гаї, але був то і вечір, бо сатири водили уже хоровод і копитами тупали, повиставлявши важкі і цупкі свої здиблені фалоси. Над усім цим гармидером по-вечірньому лунко співала небесна далекість, по-вечірньому лунко вітрець повівав, у ґротах по моховитім камінню дзюрчала прохолодна волога, у темних кущах там при входах по-вечірньому самозабутньо голуби туркотіли, і нависали над ними тіні від бескидів, ще темніші й ще важчі; вечір, жаданий і болісний, чарівно-п’янкий і безглуздо-п’янкий у своїй простоті. Може, це вже і є поворот? Може, це вже і є повернення?

І знову озвалася Плотія:

— О мій Верґілію, я приходжу до тебе не з пам’яті, і навіть коли ти мене впізнаєш, все’дно щораз бачиш уперше.

— О, ти — мій дім і моє вороття, дім, до якого нема вороття…

— Дім свій, своє вороття ти знайдеш тоді, о Верґілію, як досягнеш мети, а до неї тобі ще потрібно дійти, — урвав його раб і подав кострубатого, окутого міддю ціпка. — Не гоже тобі тут сидіти на місці і впадати у спогади — теж уже зась. Бери ось ціпка, та міцніше тримай його, і — в дорогу!

Це була владна вимога, і якби він її виконав, то з ціпком у руках дійшов би до тієї долини похмурої, де в глухих заростях із землі вибиваються золоті парості; то був, далебі, мов суворий наказ, і його б довелося беззастережно послухатись, але той ціпок якимсь дивовижним чином нараз опинився у легких руках Плотії, недоступних для раба, й це було також неначе той перший нестямний захват, коли вперше пізнаєш жінку й коли тебе вперше пізнає жінка.

— О Плотіє, доля твоя — це доля моя, бо в ній ти мене пізнаєш!

— Ілюзія! — кинув стурбовано раб, зробивши непевний порух — так наче із наміром відняти ціпка у Плотії. — Усе це ілюзія. Бо доля цієї жінки — минуле, а твоя доля, Верґілію, — майбутнє, і той, хто минулим обтяжений, долі твоєї аж ніяк не полегшить.

Вагомо лунала така засторога, вона дисонувала з цією світлою, квітково-радісною зустріччю, завдаючи його серцю глибокої рани: дві долі — чоловічу майбутню й жіночу минулу — він, попри всі свої прагнення щастя, поєднати ніколи не вмів, і ось ці дві долі знову постали як перешкода між ним і Плотією.

Де істина? У раба, у Плотії?

І промовила Плотія:

— Верґілію, я припоручу свою долю тобі, щоб творив ти минуле; нехай у тобі воно стане нашим майбутнім.

— Ілюзія! — знов кинув раб. — Ти — жінка; не за одним отаким калікою з костуром ти блукала по світу!

— Ох! — зітхнула Плотія, пригнічена таким суворим, таким жорстоким докором.

Раб скористався її короткою, ледве помітною втратою опору, заволодів ціпком і розітнув ним крону над головою навпіл; у прогалину вдарило нестерпно-різке, полуденно-яскраве сонячне світло. Щоправда, цим самим раб і сполохав мавпочок, які у тій кроні похітливо втішалися рукоблудством; з пронизливим криком вони розбігалися врозтіч, і до покою завдяки цьому знов повернувся піднесений настрій цього врочистого дня; уздрівши зненацька заскочених мавпочок, усі розсміялись, а лікар у бік перепуджених світлом тваринок повернув кишенькове люстерко, немовби бажаючи ще раз піймати у нього тих сіромах чи бодай познущатися з них, бо поки вони перелітали із гілки на гілку, він цитував:

— «Хай од вівці нині вовк утіка, золоті нехай родить Яблука дуб віковий, а вільха квітує нарцисом, Сльози янтарні нехай із кори тамариску спливають, З лебедем спір — сова хай веде, Орфеєм хай стане Тітір в лісах, Аріоном-співцем — посеред дельфінів».

Нарешті і Плотія піднеслася духом і ще ревніше притисла долоні свої до його, а погляд звела догори, звідки ринуло світло.

— Це світло… з ним я чую поему твою, Верґілію.

— Мою поему? Вона — теж минуле…

— Я чую те, що не стало ще піснею.

— Ох, Плотіє, невже до снаги тобі розпач почути? Розпач — то все, що так і не стало піснею, так і не стало дією, то — лише пошуки без мети і надії, а пісня — всього-на-всього марність тих пошуків.

— У собі ти шукаєш морок, який творить тебе своїм світлом, і в тобі житимуть вічно надії, й вони завжди збуватимуться, якщо будеш ти поруч зі мною.

Зненацька і швидкоплинно явилось непроминуще майбутнє, зненацька занурилось віддзеркалене світло у віддзеркалене світло. Поклались долоні його на її перса, і від доторку цього пипки в неї напружились (чи не сама вона ті долоні на себе й поклала?), і він, полонений ніжним теплом її тіла, наслухав її слів:

— Що не співає в тобі, те недоступне поемі; від того, що створено, величніше те, що творить, зокрема і самого тебе; недоступно далеке воно від тебе, бо воно — це ти сам; та як зі мною ти поруч, то поруч ти і з собою, і так ти всього доступиш.

О ні, творила рука його не лише її образ, не лише її перса, а й невидиме серце її, у пестощах ніжних зігріте. І він поспитав:

— То ти — це та форма, якою я став? Ти — форма мого становлення?

— Я — в тобі, але ти все одно проникаєш у мене; у мені твоя доля зростає, і тому я тебе впізнаю у майбутньому, що не стало ще піснею.

— О Плотіє, ти — мета моя, недосяжна мета!

— Я — пітьма, я — порожнина, що приймає тебе й підносить до світла.

— Ти — вітчизна моя, вітчизна, навіки втрачена.

— Я знаю усе про твоє буття; я чекаю на тебе, прийди — і ти знайдеш мене.

— У твоєму знанні затаїлося те, що навіки утрачено, — зачаїлось майбутнє.

— Я несу твою долю зачаєно; і мета твоя — у моєму знанні.

— То дай же й мені свою долю майбутню, щоб я ніс її разом з тобою.

— Не маю я долі…