Смерть Верґілія
Шрифт:
— Ні, нам не можна; лікар он дивиться.
Отже, ця густа крона усе ж таки їх не сховала! Як же це сталося? Невже чужі очі могли проникнути крізь таке густе листя?! Одначе проникли, проникли ж! Хоч темно-зелене шатро анітрохи не стало рідшим, їхнє ложе тепер опинилося мов на долоні, в усіх на очах; не було куди дітись від поглядів, не було куди дітись від пальців, що, рясно унизані перснями, глузливо зусібіч на їхнє ложе тицяли; не було куди дітися від розперезаних мавпочок, що, весело шкірячи зуби, жбурляли згори в них горіхами; не було куди дітись від похітливих поглядів усіх тих цапів, які витріщали баньки і захоплено бекали і над якими із реготом чорною тінню шугали цілі рої кажанів; ох, не було куди дітися від поголоски,
— Їм не можна злягатися! Ні, їм не можна, лише Цезарю можна!
Ох, не було куди дітись від цього гармидеру, від цього іскристого гуркоту, від цієї навали сліпучого світла. І не встиг він знайти цьому всьому хоч якесь пояснення, навіть не встиг іще перехопити Плотіїн погляд, не встиг відірватися від її вуст, як і сама вона вже обернулась на сміх, на скам’яніло-холодний сміх, а тоді, мов гладенька слонова кістка, зісковзнула із нього, відлетіла убік, наче підхоплений повівом світла листок, і всілася знову на скриньку. Може, вона хотіла відвести загрозу, що її провіщав цей гуркіт? Марна праця. Зречення — ще недостатня жертва; світло повстало, і вгамувати його не щастило, о ні; грім не влягавсь, навпаки, його перекоти лунали чимдалі виразніше, чимдалі гучніше й гучніше, все навкруги ними повнилось, повнились гори і води, гаї й цей покій, грім наростав так навально й нестримно, що люди одразу покинули все, що робили, й стояли тепер, мов укопані, ба навіть більше — зімкнувшись плечем до плеча, так ніби кожному треба було стушуватися до невпізнання й нічим уже не відрізнятись від решти перед цією громохкою силою, що підступала все ближче і ближче… О, як гнітило, як жахливо лякало це нестерпне очікування! Та нарешті — о, нарешті! — стулки дверей, за якими ховавсь краєвид, розчахнулися, чатові поставали обабіч, і поміж них стрімкою ходою, викликаючи святобливий захват і воднораз уражаючи своїм людинолюбством, до покою велично і воднораз ґраційно ввійшов сам імператор — богорівний Авґуст.
Богорівного тут зустрічала тиша; у природі все змовкло, лиш за вікнами десь щебетали пташки, лиш на підвіконні, розпушивши пір’я й понахилявши голівки, і далі безтурботно турчали собі голуби, а вдалині, там, де ще недавно гарцювали сатири, тепер лиш один із них усе ще дудів у дуду свою, наче йому було байдуже, що побратими його вже розбіглися; щоправда, сопілка його звучала якось надтріснуто. Гроза вже вляглася, але світ так і не набув своїх попередніх барв, бо над ним і його безгомінням у цім супокої, що втрачав свої барви, опустилась двобарвна запона сутінок, немовби навіки застиглі рештки грози. І хоча від прохолодного протягу, що повіяв у рвучко розчахнуті двері з кам’янисто-похмурого коридору, на хвилю знову гойднувся і затремтів пломінець у лампаді під стелею, невдовзі завмер і він, і тепер все застигло в чеканні: що скаже Авґуст.
— Лишіть нас самих.
Задкуючи, як і належиться перед величчю владаря, але воднораз і смерти, всі, хто був у покої, один за одним, поштиво вклоняючись, повиходили, і краєвид за вікном, немовби й собі прилучаючись до цієї поштивости, відпустив зі своїх володінь усе живе й сам одразу так збляк, що, навіть зберігши колишні свої головні обриси, дедалі більшою мірою втрачав свою сталість, і врешті від нього зостався лиш натяк, невиразний малюнок пером у просторі; дерева були і гаї, квіти і ґроти, але все обернулось на звичайні, простенькі штрихи, поміж ледве помітними вже берегами тоненькими лініями перебігли мости, розтанули барви, розтанули тіні, розтануло світло, бо навіть захмарена мла обернулась на ледве виразну, паперово-зотлілу білясту кулісу, а розплющене навшир безбарвне око небесне порожнечею зяяло, і в ньому не було геть нічого, крім порожньої мрії-журби. А ось у покої тепер, навпаки, усе проступало виразніше, бо стіни й начиння
Зате було видно Авґуста, поза будь-яким сумнівом; той виразно стояв перед ним у своїй добре відомій подобі: не дуже висока, досить тендітна, а проте вельми велична постать, обличчя усе ще майже юначе, а вгорі — коротко стрижений чуб, у який уже вкралася сивина. Авґуст стояв перед ним і казав:
— Ти не завдав собі клопоту завітати до мене, тож мені довелося самому прийти сюди, щоб привітати тебе на італійській землі.
Схоже, починалася довга балачка — запитання, відповіді, але в цій виразній тепер обстановці, хоч знову й гостріше нагадала про себе недуга, розмовляти йому стало легше:
— Це ти, Октавіане Авґусте, через своїх лікарів змусив мене так негоже повестися, але ти ж таки своїм візитом за це мене й винагородив.
— Відколи зійшов я на берег, це мені вперше трапилась вільна хвилинка, і я радий, що можу присвятити її тобі. У Брундизію завше таланило й самому мені, і близьким моїм.
— У Брундизію ти, дев’ятнадцятирічний юнак, як прибув з Аполлонії, став спадкоємцем свого богорівного батька; у Брундизію ти склав угоду із супротивниками, яка і відкрила дорогу тобі до твого благословенного владарювання. Ті події відділяли якихось п’ять років, я пам’ятаю.
— Це ті самі п’ять років, що відділяли твого «Комара» від твоїх «Буколік». «Комара» ти присвятив мені, «Буколіки» — Азінію Полліону. Виходить, йому поталанило більше, щоправда, він цього і заслужив, так само, як і Меценат заслужив, щоб «Георгіки» ти присвятив йому, адже без обох них Брундизійську угоду навряд чи пощастило б укласти так вигідно.
Що означала ота ледь помітна усмішка, з якою до нього звертався Цезар? Чому він згадав про посвяти? Цезар ніколи не кидав слова просто так, без наміру й значення; тож краще увагу його відвернути од віршів.
— Із Брундизія вирушив ти до Греції, у похід на Антонія; якби ми повернулись були всього-на-всього тижнів на два раніше, то річницю своєї звитяги при Актії ти святкував би вже тут, де вона починалася.
— «На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські…» Адже десь так ти написав про це у своїй «Енеїді»? Я правильно процитував?
— Цілком. Пам’ять твоя гідна подиву.
Ні, не щастило відвернути увагу Цезаря від «Енеїди».
— Не багато на світі речей, таких дорогих моїй пам’яті. До речі, коли ж це ти дав прочитати мені перший начерк свого знаменитого епосу — чи не відразу по тому, як я повернувся з Єгипту?
— Так, саме тоді.
— І в центрі поеми, далебі у її серцевині, на вершині її — в центрі щита, цього творіння богів, яке ти подарував Енеєві, ти змалював битву при Актії.
— Авжеж, саме так я й зробив. Бо день тої битви при Актії приніс перемогу римському духу й моралі його над темними силами Сходу, перемогу над темною відхланню, в полоні якої ледь не опинився був Рим. То була твоя перемога, Авґусте.
— Ти пам’ятаєш те місце дослівно?
— Де там! Пам’ять моя — не рівня твоїй.
Ох, шкода було й сумніватися: Авґустів погляд вочевидь був прикутий до скриньки із манускриптом, імператор не зводив із неї очей; ні, сумніватися годі: він прийшов, щоб відібрати у нього поему!
А Цезар усе усміхався і тішивсь його переляком:
— Як, невже так погано ти знаєш своє ж таки, власне творіння?!
— Того місця я не пригадую.
— То мені доведеться іще раз напружити пам’ять; сподіваюсь, мені пощастить пригадати.
— Я цього певний.
— Ану ж бо, погляньмо… «Було Авґуста видно всередині на чолі італійців у морському бою, що…»