Смерть Верґілія

Брох Герман

— Ти вже даруй, о Цезарю, але там не зовсім так; вірш починається з мідного флоту.

— З мідного флоту Агріппи? — Цезар стояв вочевидь невдоволений. — Що ж, Агріппі прийшла тоді в голову непогана ідея: судна обшити міддю! Певною мірою це навіть було його видатне досягнення, і він завдяки цьому досягненню вирішив долю битви… Отже, підвела мене все ж таки пам’ять, тепер я пригадую…

— Ти — постать центральна і битви самої, й щита, тож і твій образ стоїть, як і годиться, у самому центрі вірша.

— Прочитай його.

Читати? Подіставати всі згортки й порозгортати їх? О, якраз манускрипт і цікавить Цезаря, що завів оце з ним просто безжалісну гру. Як уберегти манускрипт від цього захланного натиску? Може, стане у поміч

Плотія? Тільки не відкривати скриньки, у жодному разі!

— Я спробую процитувати те місце напам’ять.

Цезар немовби читав його роздуми, бо на вродливім обличчі у нього грала та сама усмішка, навіть не усмішка, а щось лихе, щось жорстоке. Він не сідав, він і далі стояв перед ложем у звичній своїй ґраційно-природній позі, і важко було здогадатися, чого, власне, чекати від нього наступної миті, тож зненацька майнула підозра: він хоче сполохати Плотію, щоб вона підхопилась зі скриньки із манускриптом. А може, це просто розгулялась уява, та, що її інколи лихоманка породжує? Авжеж, це, безперечно, таки хвороблива уява, адже довкола усе досить певне й реальне, насичене досить виразними барвами, і можна, либонь, узагалі не звертати уваги на краєвид за вікном, що був немов намальований; щоправда, як придивитися трохи пильніше, то виявлялося, що оте паперово-білясте світло, хоч і притінене сірою сутінню, додавало покою виразности й, проникаючи в усі куточки, покладало на речі навдивовижу оманний відбиток чогось нереального; тоненькими, звабливо-чарівними рисами зла було позначене все навкруги, вони проступали й у барвах квіток на вінках і полишали тонесенький слід навіть у складці поміж бровами у Цезаря. І цей знову промовив:

— Починай, я тебе слухаю, любий Верґілію.

— Чи не зволиш ти сісти до мене ближче? Бо я мушу читати навлежачки, твої лікарі наказали мені не вставати.

Авґуст, на щастя, зволив пристати на це запрошення; він сів не на скриньку, а на стілець поряд із ложем, і склалося враження, ніби він лиш на це і очікував: розставивши ноги, руками сягнув поміж них геть нецезарським жестом, підсунув стільця під сідницю, задоволено, з полегкістю крекнув і всівся, забувши, що предком його був великий Еней і що сідав той із більшою гідністю. Отак і сидів цей Енеїв онук, і в тому, як він розслаблявся, в його ледь помітній утомі, цій першій ознаці немолодих уже літ, було щось зворушливе і миролюбне; миролюбна була тепер вся його поза; згорнувши на грудях руки, відкинувши назад голову, він наготувався слухати.

— Що ж, починай.

І залунали рядки:

«Мідний флот було видно всередині, — битва актійська: Берег Левкада, усіяний весь вояками, а хвилі Золотом сяють. Сам Авґуст Цезар веде італійців, З ним і сенат, і народ, і пенати, й великі богове. Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя Радісна ясність палає і батьківська зірка над тім’ям. Далі за ним — Агріппа величний веде своє військо, Вітром попутним боги йому з неба сприяють. На ньому Славна відзнака воєнна — з носів корабельних корона Скроні йому осявала. А далі — озброєні різно Варварські сили Антоній веде. Народів Аврори Й берега він переможець червоного. Тягне з собою Сходу він сили, й Єгипет, і Бактру далеку; при ньому Жінка з Єгипту, нечестя для нього. Всі разом рушають У бій…»

Цезар, ніби все ще чекаючи нових рядків, мовчав. По хвилі промовив:

— Завтра мій день народження.

— День благодатний для світу, день благодатний

для Риму; хай боги подарують і збережуть тобі вічну молодість.

— Нехай так воно й буде, мій друже. А позаяк за три тижні в нас ще одне свято — твій день народження, то я зичу й тобі того самого. Хай доля пошле нам обом вічну молодість! До речі, у твій п’ятдесят один рік вигляд у тебе і так молодий, і ніхто й не повірить, що ти на сім років за мене старший. Щоправда, дорога тепер не до снаги тобі, і цим ти сьогодні утнув мені ой яку штуку; вже скоро я маю рушати до Рима, щоб хоч би завтра на вечір, якщо не раніше, на врочистості встигнути. І я так сподівався узяти й тебе з собою.

— Пора нам прощатися, Октавіане, і ти про це знаєш.

Цезар зробив невдоволений жест і промовив:

— Звісно, пора вже прощатись, але не надовго — на якихось три тижні, не довше; до свого дня народження ти будеш давно вже у Римі, та якби ще й на мій день народження ти почитав з «Енеїди», то це було б краще, ніж усі церемонії та офіційні вітання, які там на мене чекають. А на позавтра я знову призначив великі грища.

Цезар прийшов попрощатися, та ще важливіше було йому забрати собі «Енеїду», й обидва ці наміри він намагався сховати за пишномовністю. Невже в такий спосіб реальність прибирає до рук нереальне? Чи це, навпаки, на реальне зазіхає уже нереальність? О, Цезар так само живе в нереальному світі, і світло — невже так низенько схилилося сонце? — потьмяніло ще дужче.

— Життя твоє, Цезарю, — це служіння обов’язку, але жде тебе винагорода — любов цілого Риму.

Обличчя Цезаря, зазвичай досить замкнене, освітилось відвертою щирістю:

— На мене очікує Лівія, я вже тішусь на зустріч із друзями.

— Щасливий! Ти кохаєш дружину! — Це був Плотіїн голос, він долинув, немов подих леготу, звідкись іздалеку, із німоти.

— Нам прикро лишень, що у святкові ці дні з нами не буде тебе, Верґілію.

Хто жінку кохає по-справжньому, той уміє з людьми і дружити, й підставити їм плече; саме такий, мабуть, був і Авґуст.

— Пощастило тому, кому ти свою дружбу даруєш, о Цезарю.

— Дружба людей ощасливлює, любий Верґілію.

І знов ці слова пролунали так щиро, так тепло, зродилася навіть надія, що зазіхання манускриптові вже не загрожує.

— Дякую, Октавіане.

— Це й надто багато, Верґілію, і надто мало, бо дружба не зводиться тільки до вдячности.

— Ти — завжди той, хто дає, тож тому, хто бере, лишається тільки шлях вдячности.

— З ласки богів я маю щастя частенько давати всім друзям користь, та ще більше я вдячний богам за науку знаходити друзів.

— Тим більше ці друзі повинні відчувати обов’язок вдячности.

— У тебе один лиш обов’язок: дарувати у відповідь те, чим багатий, і цей свій обов’язок ти досі виконував більш, ніж сповна, — тим, що ти є, що ти робиш… То що ж у тобі так змінилося? Чому ти торочиш усе про якусь марну вдячність, що відверто не схильна визнати жодних обов’язків?

— Нічого в мені не змінилось, о Цазаре, хоч і не можу я, руку на серце поклавши, сказати, що моя праця — достатній дарунок у відповідь.

— Ти був надто скромний завжди, мій Верґілію, хоч і фальшивою скромністю не відзначався також. Я розумію: ти зумисне применшуєш цінність дарів своїх, щоби зрештою їх у нас нишком забрати.

Ну ось усе й сказано, ах, ось усе й сказано… Твердо й упевнено Цезар ішов до своєї мети, і вкрасти тепер манускрипта йому не завадить ніщо!

— Октавіане, не забирай у мене поему!

— Це правда, Верґілію, йдеться про неї… Луцій Варій і Плотій Тукка сказали мені про твій намір жахливий, і я, як і ті двоє, не можу в таке повірити… Ти й справді намислив понищити власні творіння?

У покої запала мовчанка, сувора мовчанка, і тонкі, невиразно-бліді її обриси збіглись на думнім, суворім обличчі у Цезаря. Звідкись нізвідки почулось тужіння, тихе-тихе, теж тоненьке і рівне, як ота складочка поміж бровами в Авґуста, що не зводив із нього очей.