Смерть Верґілія

Брох Герман

— Мовчиш, — сказав Цезар, — і це означає, либонь, що ти й справді надумав забрати назад свій дарунок… Подумай, Верґілію, адже це — «Енеїда»! Друзі твої непомалу засмучені, а я, ти ж бо знаєш, теж вважаю себе твоїм другом.

Плотії тихе тужіння зробилось виразнішим; монотонно, немовби нанизані на тонку ниточку, полилися слова:

— Знищ поему, довір свою долю мені; нас чекає кохання.

Знищити згортки, кохати Плотію, бути другові другом… Навдивовижу вимогливо, знов і знов поставали спокуси, але місця для Плотії серед них не було.

— Ох, Авґусте, я роблю це задля нашої дружби; не терзай мого серця.

— Задля дружби?.. Ти кажеш

так, ніби ми, твої друзі, не гідні твого дарунку.

Цезар перемовлявся з ним, майже не розмикаючи губ, хоч мав цілковиту владу, та й, безперечно, намір, просто забрати поему, і Плотія стихла, немовби очікуючи, чим завершиться ця бесіда. Кам’яною стіною, несхитною, щільною, грізною, поставало довкола буття, і хоч подіям оцим диктував свою волю Авґуст, від того, як вони тут повернуться, залежала і його власна доля.

— Ох, Авґусте, скоріш це моя «Енеїда», скоріш це я сам негідний дорогих моїх друзів. Та не хотілося б, щоб ти знов попрікав мене фальшивою скромністю; так, я знаю, що «Енеїда» — велика поема, хоч поряд з піснями Гомера вона — просто мізерія.

— Коли вже ти це визнаєш, то, певна річ, не заперечиш, що твій намір поему знищити — просто злочинний.

— Те, що діється з волі богів, — не злочин.

— Не викручуйсь, Верґілію; хто кривить душею, той завжди посилається на волю богів. Та я, я ще ніколи не чув, щоб вони наказали понищити громадське надбання.

— Ох, Цезаре, те, що творіння моє ти підносиш на таку височінь, до надбання громадського, — для мене неабияка честь, та дозволь зауважити, що поему писав я не лише задля публіки, а найперш — задля себе самого, і якраз ця потреба й була потаємним її рушієм; поема — творіння моє, тож моє право і мій обов’язок — розпоряджатися нею відповідно до цієї потреби, бо її мені продиктували боги.

— Тоді я, зі свого боку, — чи маю я право на поталу віддати Єгипет? Чи маю я право виводити військо з Германії? Чи маю я право знову відкрити кордони перед парфянами? Чи маю я право знов поступитися миром і спокоєм Риму? Чи маю я право на все це? Ні, я на це права не маю, і навіть якби я дістав повеління таке від богів, я права не мав би сповняти його, хоч мир це і мій, хоч виборов я його, хоч він — творіння моє…

Таке порівняння кульгало, адже бойові перемоги — то спільні творіння і Цезаря, й усього народу та війська Риму, тоді як поема — це чин одинця. Та незалежно від того, суперечливе це порівняння чи ні, а проте вже самою своєю присутністю Цезар усував усі суперечності.

— Мірило творіння твого — це благо держави, мірило мого — художня довершеність.

Художня довершеність… Милий серцю обов’язок творення, який не лишає вибору й сягає за межі усього людського й земного!

— Не бачу різниці. Мистецьке творіння теж має служити загальному благу, а отже, й державі; а держава — сама витвір мистецтва в руках того одного, хто має її розбудувати.

На обличчі у Цезаря відбилася втома і навіть тривога, його не цікавили роздуми про мистецтво і творчість, тож на своєму стояти було, певна річ, нерозумно.

— Навіть якщо і вважати державу одним із мистецьких витворів, то він — з тих, що незмінно у русі й надається постійному удосконаленню, тоді як творіння поезії, один раз завершене, немов залягає в самому собі на спочинок, тож творець не повинен згортати руки, допоки не досяг досконалости; він має вносити зміни, усувати слабкіші місця, бо в нього таке призначення, і він мусить йому слугувати, ризикуючи навіть занапастити усе творіння. Мірило тут лише одне: мета

й замисел цього творіння; лише мета його визначить те, що має право зостатись, а що гідне того, щоб його знищити; воістину, від мети все залежить, а не від того, яку вкладено працю, й поет…

Авґуст нетерпляче урвав його:

— Ніхто ж бо і не заперечує права поета удосконалювати чи навіть викреслювати слабкіші місця, але ніхто тобі і не повірить, що вся твоя творчість недосконала…

— Вона таки недосконала.

— Послухай, Верґілію, виносити присуд такий ти втратив право давно вже, років десять чи й більше тому. Тоді ти поділився зі мною наміром написати свою «Енеїду», і пригадай, як щиро, як радо усі ми, кого ти втаємничив у свої плани, схвалили твій замисел. Згодом, у роки наступні, ти читав нам вірша за віршем зі своєї поеми, й коли тебе навіть охоплював розпач перед величністю власного задуму, перед могуттю майбутнього звершення — а скільки разів це було! — тоді ти підносився духом, бо бачив, як захоплено стежили ми (та хіба тільки ми? Весь римський народ!) за твоїми трудами; не забувай, що велика частина творіння твого вже відома загалу, римський народ уже знає про «Енеїду», про цю поему, що підносить його на щит слави так високо, як ще не підносила жодна інша поема, і римський народ має повне — повне і незаперечне — право дістати в дарунок її вже завершену. Вона — не твоє вже творіння, вона — наше спільне творіння, авжеж, у цьому сенсі ми рук і душі докладали до нього усі, й воно не в останню чергу — творіння римського народу і його величі.

Світло довкола потьмяніло ще дужче; здавалося, наближається сонячне затемнення.

— Я виявляв свою слабкість: я показував ще незавершене; то було марнославне бажання митця сподобатись публіці. Але був то і вияв моєї любови до тебе, Октавіане, це вона спонукала мене до тих кроків.

В очах імператора промайнуло щось фамільярно-довірче, ота його добре знайома, майже хлопчача лукавинка:

— Кажеш, поема твоя недосконала? І незавершена? Отже, ти міг би — чи мав би — її допрацювати?

— Саме так.

— Щойно мені було соромно за свою нікудишню пам’ять, але дозволь тепер стати на захист власної чести… Я хочу тобі нагадати кілька твоїх рядків.

У ньому прокинулось дрібне і підступне, але воднораз і також по-хлопчачому дружнє бажання, щоб Цезар сів у калюжу й на цей раз, та наступної миті — ох, марнославство поета! — в душі ворухнулася і нетерпляча, спрагла хвали цікавість:

— І які ж це рядки, Октавіане?

І владар Риму, цей повелитель світу, підніс пальця і, ним задаючи собі ритм і легенько відбиваючи такт ногою, сам, особисто продекламував:

— «Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати; Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя; Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям. Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи. Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру, Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих».

Піднесений палець, що задавав щойно ритм, застиг, немовби іще раз хотів нагадати про той урок, який належало винести із цього вірша й запам’ятати назавжди.