Смерть Верґілія

Брох Герман

Авґуст знов опустився у крісло, і знов його рухи були досить стомлені й навіть якісь негероїчні. Він на хвильку заплющив очі, помацав рукою, шукаючи, на що б його спертись, і наштовхнувся на канделябра з гірляндою; пальці знічев’я почали розминати лавровий листок, а коли Цезар підвів повіки, погляд у нього був тьмавий, трохи навіть порожній.

Ох, цю мить також потрібно було б зупинити, затримати, її треба було б описати, як і решту подій, що пропливли крізь усі ці роки й неописані так і лишились, як і решту всього, що ставалось з людьми і навряд чи й зосталося нині у пам’яті, цей невиразний клубок черепів і облич, сільських і міських, всі обтягнені шкірою й порослі волоссям, гладенькі й поморщені, а декотрі й геть прищуваті, цей клубок невиразних постатей, що пройшли, прослизнули, прошкутильгали і щезли, ця одвічно незмінна коловерть людської строкатости, частину якої незаперечно становив і сам Авґуст, намісник богів на землі, також приречений на забуття, як і весь непроглядний клубок створінь, що їх не

полічити і не описати, клубок, так само приречений на забуття, як і кожне створіння окремо, бо приречене на забуття все живе, все, що їсть, що жере і що спить, що наповнене чимось рідким і м’яким, приречена на забуття вся кістяна споруда, оправлена плоттю та шкірою й на ноги поставлена, кістяна споруда, за допомогою якої створіння пересуваються, приречена на забуття людина… О, людина, чию усмішку все ж таки не полишає божественне сяєво, і завдяки цьому сяєву людина у своїй усмішці пізнає споріднену душу, пізнає побратима свого й посестру. О людське порозуміння, о усмішка, що породжує мову людську! Нічого із цього не пощастило затримати й закарбувати, а вийшла натомість лише сяка-така подобизна гомерівських віршів, таке собі пустопорожнє ніщо, повне богів і героїв з гомерівськими повадками — таких нереальних, що проти них навіть стома онука, що сидів оце поруч, була просто втіленням справжньої моці. Бо навіть оця украй стомлена усмішка, що блукала на обличчі у Цезаря, була просто божественна… А в поемі актійський звитяжець не має ані обличчя, ні усмішки — тільки й того, що обладунок та шолом; ні, істини годі шукати в поемі, у ній нереальний герой, Еней, нереальний Енеїв онук; глибоким пізнанням вона не вражає, по-справжньому нічого не закарбовує, та й не здатна зробити це, бо тільки в пізнанні світло й тінь творять форми і відділяються одне від одного. А поема бліда й невиразна, в ній — ні світла, ні тіні.

Та ось пролунав якийсь голос — не Плотії, ні, чийсь чужий. Ба, голос раба! Дуже дивно, одначе, адже рабові нічого тут робити; і той голос промовив: «Тобі вже не треба нічого закарбовувати». — «Чому мені радиш це ти, а не Плотія?» Та потім озвалася й Плотія, і голос її знову був, як і доти, мов лагідний легіт: «Послухайсь його; тобі вже не треба нічого записувати».

Отже, перечити марно, хоч у нього й закралась підозра, що Плотія підтримала раба лише зі страху, потерпаючи, що і саму її, чого доброго, зарахують до сонму створінь, приречених на забуття. Так чи так, а перечити марно. Та чому цей наказ такий беззаперечний? Чому? Адже й тепер ще, атож, і тепер ще могла б удатися спроба надолужити згаяне, щоб, попри все, врятувати поему, навіть якщо це, по суті, остання хвилина й намагатись що-небудь поправити вже майже запізно; але спроба вдалася б, якби пощастило спинити, затримати цю, саме цю і саме тут мить єдину й останню, затримати все відчутне і суще, оцю кам’яну довговічність довкола — мурів, підлоги, будинку і міста, всього, що надійно стоїть і водночас вже витає, що кудись відлітає в нерухомо застиглому світі, — спинити й затримати оце гойдання, яким, мов під час землетрусу, все довкола охоплене, й ти пливеш понад ним, гейби в човні по дзеркальній гладіні, й тебе поглинає дзеркальна безплотність потьмянілого полудневого світла… О, якби ж можна було все це затримати, закарбувати земну оцю втому, сховану за тендітно-суворими рисами парсуни Цезаря, закарбувати, увічнити бодай невеличкий уривок цієї розмови, що невидимим ланцем поміж них перекинулась, це перемовляння, ці запитання й відповіді поміж єством і єством, що вийшли обоє з отого слизького клубка, ні, не збагнути їхньої злади, не збагнути божественної зустрічі променистих поглядів їхніх очей. О, якби можна було, якби дано було затримати, закарбувати ще бодай це, якби стало снаги ще бодай на таке, то, може, це і стало б найпершим, а воднораз і останнім проблиском істинного пізнання життя. Та чи стало б? «Хоч би що ти робив у цім світі, ніщо поцейбічне тебе уже не вдовольнятиме», — сказав раб, і слова ці пролунали для нього так переконливо, що потвердження їхнього він уже не чекав від Плотії; бо хай дух у жадобі пізнати хоч як глибоко проникне у суще, хай навіть він розкладе його на праелементи, відділить спокійну терплячість від діяльного руху, їх усюди і скрізь виявляючи, першу — як воду і землю, другий — як вогонь і етер, хай дух, проникаючи у таємниці атомарного коловороту, розкладе усе суще на численні його складові, ба більше, хай навіть розкриє він суть щонайглибшу людини, цього створіння з порізнених членів, хай до найменших дрібниць вивчить сутність людську, вивчить богоподібність і самооману діяння людського й слова людського, хай навіть сутність людську він оголить до наготи щонайглибшої, щонайостаннішої, здираючи плоть з кістяка її, видуваючи мозок з кісток і думки її так розвіваючи, щоб не лишилось нічого, окрім обібраного, незбагненного «я» з його божественною самозневагою, хай дух у жадобі пізнання усе це і звершить, хай він, посуваючись крок за кроком, усе це й затримає, ба навіть докладно опише, так він однаково ще не зробить і кроку, поцейбічним лишиться пізнання, лишиться воно до землі прив’язаним — лишиться пізнанням життя, але не пізнанням смерти; ми з хаосу споконвічної ночі видобуваємо часточки істини, одна по одній, сточуємо ланку до ланки в суцільний ланцюг істини; безкінечний ланцюг той, як і сама істина —

безкінечна, як і життя, й така сама безглузда, і на безглуздість приречена доти, доки їй, як і життю, відкриється пізнана й сама вся в пізнанні смерть, це світло вмирання безсмертного, сенс простий і немудрий людського буття, єдність творення як усім істинам істина; о, ніколи пізнання життя, по-земному прив’язане до всього земного, не піднесеться над пізнаним і йому не даруватиме неперебутну єдність — єдність сенсу, з волі якого життя як творіння триває і в цьому довічному стані довічно лишається в пам’яті.

Бо лише той, хто, смерть пізнавши, нескінченність осягне, — лише той зможе затримати й закарбувати творіння — як окремішні явища в ньому, так і творіння у кожному явищі. Бо щось окреме в самому собі затримати й закарбувати не можна; тільки у взаємозв’язках, тільки в закономірності власних зв’язків воно набуває тривкости, й саме на нескінченності тримаються всі взаємозв’язки в сущому, закони тримаються й форми законів і саме тому й сама доля, ця нескінченна таїна нескінченности — вона ж і людська душа.

Авґуст сидів, не міняючи пози; він розтирав поміж пальців лавровий листок і немовби чекав на згоду чи бодай на яку-небудь відповідь.

— О Авґусте, ти говорив про найважливіше… Та, либонь, ти не був би самим собою, якби не знав, що ні життя, ані смерть не можна, навіть не вільно вважати ніщотою, й ти так само не був би самим собою, якби не знав, що якраз через це з пізнанням справа стоїть зовсім не так, як ти зволив сказати… Далебі, лише той, хто пізнає смерть, пізнає й життя…

Ледве помітний, якийсь непритомний усміх на мить провістив байдужу готовність до згоди:

— Так воно, може, і є…

— Певна річ, так воно й є. Лише із глибокого сенсу смерти випливає незміряний сенс життя.

— То ось як, виходить, слід мету розуміти твоєї поезії? Таку ти мету собі ставиш?

— Якщо те, що творив я, була справжня поезія, то саме її я і ставив собі за мету, бо до такої мети завше і прагне справжня поезія; якби це було не так, якби щось нездоланне не спонукало нас кожною думкою, кожною мрією підступати наосліп до смерти, — якби не ця страхітлива принука наближатись до смерти, то в нас не було б і поетів-трагіків, не було б і Есхіла!

— А народ, я гадаю, цілі поезії уявляє інакше. Він шукає красу в ній, він шукає в ній мудрість.

— Усе це — омана, позлітка, майже нічого не вартий доважок; звісно, народові, може, й здається, немовби в поезії він лише це і шукає. Та насправді народ відчуває, що лежить за поезією, він відчуває суть її, бо саме в цій суті — не що інше, як мета самого життя.

— І ти цієї мети не досяг?

— Не досяг.

Авґуст, провівши рукою по чубу й чолу, так ніби щойно прокинувсь і з думками збирається, мовив:

— «Енеїду» я знаю, тож не виставляй її у фальшивому світлі; в ній смерть виступає в усіх іпостасях, ба більше — в поемі ти навіть спустився услід за смертю під землю, у царство тіней.

Ні, цей чоловік не зрозуміє ніколи, що принести поему в жертву — це неминучий обов’язок; він не помітив навіть затемнення сонця, не відчув, як захиталась, немовби на Посейдонових хвилях, земля під ногами, і не втямки йому, що на землі наближається геєна вогненна, яку, далебі, усе це так вочевидь провіщає; він не здогадується, що недалеко вже крах творіння, й ніколи вже він не погодиться принести що-небудь у жертву — й не лише «Енеїду», — щоб не спинилося сонце і не спинилися зорі на денних своїх і нічних шляхах, щоб не було вже затемнень, щоб вічним творіння лишалось і щоб смерть обернулась на нове народження, на воскресле творіння.

Еней услід за смертю зійшов до підземного царства тіней і повернувся з порожніми руками, сам — лише порожній символ, що не втілює ні порятунку, ні істини, ні істинної реальности, тож відвага Енеєва була така сама даремна, як відвага бідняги Орфея, хоч під землю спускався Еней, на відміну від цього, не заради коханої, а заради старого законника, рідного батька… Так, забракло героєві моці спускатись у ще глибші глибини, і ось настав час жертвопринесення — час самому йому разом з поемою сходити в безодню ніщоти, щоб звідти постала реальність смерти, розтрощивши порожній символ.

— Авґусте, я лиш оточував смерть щільним муром із символів; але смерть набагато хитріша, аніж поезія, ніж її символи й образи, смерть від них вислизає… Символи — то не пізнання, о ні, символи йдуть за пізнанням; щоправда, часом вони його й випереджають, як недозволене й недосконале уявлення, до послуг якого вдаються лиш пустопорожні слова, й тоді символи, замість пускати коріння в пізнанні, перед ним зупиняються і заслонять собою його, мовби темною ширмою…

— Здається мені, алегорії й символи притаманні всіляким мистецтвам, а отже, й мистецтву Есхіла; кожне мистецтво — це символ… Чи не так, мій Верґілію?

Це заперечення було, певна річ, досить слушне.

— Ми ж бо не маємо іншого способу себе виражати; у мистецтві існують лише алегорії й символи…

— І смерть, кажеш ти, вислизає від символів.

— Авжеж… Уся наша мова — то алегорії й символи, і мистецтво — те саме, і навіть діла наші — це алегорії й символи… пізнання шляхом алегорій і символів… чи воно має бути таким… чи таким хоче бути…

— Гаразд, тоді це точнісінько так, як Есхіла, стосується, звісно, й мене. — Авґуст нарешті всміхнувся. — Ми ж бо зійшлися на думці, що влада — це також мистецтво, мистецтво римлянина.