Сто років тому вперед
Шрифт:
— Ніби обійшлося, — прошепотів Посейдон.
— Я радий, що зміг вам допомогти, — відповів приглушений голос.
Почулося шурхотіння, щось клацнуло, і потім спалахнув маленький жовтий вогник. На порожньому ящику посеред приміщення, куди вони потрапили, стояв каганець, налитий якоюсь рідиною. В ньому гніт. От цей сліпачок і загорівся, даючи слабке, непевне світло.
Вогник освітив обличчя дідуся. Худе, виснажене, стомлене.
Довге чорне з сивиною волосся спадало на щоки.
Дідусь був обірваний, обличчя почорніло й лише яскраві
11
Поліна відчайдушно пиляла стіну. Тонка щілина видовжувалась так поволі, що було ясно — не тільки за дві години, але й за дві доби їй не випиляти отвору. Та вона не здавалася.
Полінині руки заніміли, і їй довелося кілька разів припиняти свою відчайдушну роботу, щоб перепочити. Залізна пилюка побруднила руки, а шкіра на правій долоні напухла й навіть пішла кров.
Вжик-вжик — звучав напильник, і від цього одноманітного звуку дзвеніло у вухах. Поліна була так поглинута роботою й так старалася примусити себе пиляти й далі, хоч рука відпадала, що не почула, як двері в камеру знову відчинилися.
— Людино, — пролунав гучний, різкий металічний голос. — Припини свою роботу. Ти псуєш мій корабель, і користі від твоєї роботи немає, бо тобі ніколи не втекти від мене.
Поліна підхопилась, обернулася, намагаючись сховати напильник за спину.
У камері стояла нова істота.
Точніше, як подумала Поліна, це теж був робот. Тільки вищий за інших і страшніший.
Він був увесь у чорному, але зверху в нього був накинутий довгий широкий плащ, а на голові блискучий антрацитовий шолом із високим гребенем. Обличчя його було таке ж чорне, як у роботів, і пусте — без очей і рота. І тому не можна було збагнути, звідкіля лине голос.
— Мені цікаво спостерігати за вами, — сказав великий робот. — Ви дивні істоти, ви метушитеся і до чогось прагнете. А це нікому не потрібно.
— Ви хто? — спитала Поліна.
— Я — Хазяїн, — відповів чорний робот. — Я найголовніший тут. Я правлю цим світом, і цей світ тремтить переді мною.
— Якщо це так, то ви повинні випустити мене.
— Чому?
— Тому що я не належу до вашого світу, — мовила Поліна. — Я не хотіла до вас потрапити. Ми летіли своєю дорогою…
— Ви пролітали надто близько від мене, — перебив Хазяїн. — І я вас примусив підкоритися мені.
— Навіщо?
— Щоб узяти ваше добро, щоб розважити і втішити моїх підданих. Щоб подивитися на вас зблизька, бо я допитливий.
— Ви теж робот? — запитала Поліна, підходячи ближче і придивляючись до Хазяїна.
— Я знаю, що це безглузде слово придумали на Землі. Я весь час його чув від тих, хто був тут раніше від тебе і кого тепер уже немає. Мені навіть сказали, що його придумав багато років тому земний творець історій на ім’я Карел
— Ви жива істота?
— Жива, бо я мислю.
— Але зроблена іншими живими істотами?
— Колись був зроблений той, хто зробив мене.
— Ясно, — сказала Поліна, — робот другого покоління. І навіщо вас було зроблено?
— Щоб турбуватися, охороняти й вести вперед.
— Отже, у вас є обов’язок?
— Обов’язок?
— Назвіть це завданням.
— У мене є обов’язок-завдання, — згодився чорний Хазяїн. — Мій обов’язок керувати цим світом і зробити так, щоб ашиклеки були щасливі.
— Ашиклеки — ваші хазяї. Справжні хазяї?
— Ашиклеки — це істоти, подібні до тебе. Вони теплі, в їхніх жилах тече кров, вони дурні, непостійні, слабкі. Я роблю їх щасливими.
— Тому що підкоряєшся їм і служиш їм?
— Я нікому не підкоряюсь і нікому не служу, — відповів чорний робот. — Але без моєї турботи ашиклеки помруть.
— Тоді покличте сюди ашиклеків, — сказала Поліна. — Я розмовлятиму з ними, а не з машиною.
— Ти дурна істота, — відповів чорний робот. — Я гадав, що ти достойна, аби лишитися живою й допомагати мені у великій справі. Але ти нічого не розумієш.
— Ні, — заперечила Поліна, — я зрозуміла. Ти просто поламаний робот. Робот із манією величності.
— Обурення й образа не притаманні мені, — відповів чорний Хазяїн. — Називай мене як завгодно. Я — пан цього світу, і немає межі моїй могутності.
— Дивно, робот із заіржавілою програмою. — Поліна не могла не всміхнутися.
Страх, що охопив її, коли вона тільки-но побачила цю істоту, давно минув. Страшне те, чого не розумієш. І, ніби усвідомивши, що для цієї жінки він не пан, а лише машина, Хазяїн підвищив голос і загримів на всю камеру:
— Коли тебе шматуватимуть пазури крижаного дракона, ти згадаєш про свої необдумані слова, ти гірко розкаєшся. Я не можу прощати образ, але не тому, що вони мене діймають, а тому, що мій авторитет має бути непохитний. Я — бог. Я — Хазяїн. Усі повинні тремтіти переді мною.
— Слава Хазяїнові! — дружно вигукнули інші роботи. — Слава його мудрості.
Але цю сцену було перервано, коли вона саме була вповні. В коридорі почувся шум. Два роботи втягли Юдзо, який відчайдушно опирався.
Хазяїн різко обернувся, кілька секунд дивився просто у вічі хлопчикові безоким чорним обличчям і потім сказав:
— Ще один? Де ви його знайшли?
— Він був сам. Ми знайшли його в коридорі.
— Це добре. Розвага буде ще веселішою.
Роботи відпустили хлопчика, і він не втримався на ногах. Поліна підхопила його. Юдзо впізнав Поліну й почав швидко говорити, забувши про те, що довкола стоять роботи:
— Поліно, мій батько тут! Він живий. Я знайшов його олівець. Дивіться, ось він!
— Який батько? — пролунав голос Хазяїна.
— Тобі здалося, Юдзо. Це інший олівець, — мерщій сказала Поліна.