Сто років тому вперед
Шрифт:
Чоловік із портфелем та сумкою відійшов убік і сказав ображено:
— Тоді не треба на всю вулицю кричати, якщо ви знайомі. Я гадав, може, вкрали щось.
— Як вам не соромної — спаленіла маленька жовтоволоса жінка. — Як ви могли подумати лихе про наших дівчаток?
Едуард Петрович опустився на коліно, заходився обмацувати щиколотку Юльки Грибкової. Юлька морщилась, але терпіла.
— Нічого страшного, — заспокоїв Едуард. — Завтра вже забудеш. Підвернула.
— Я й без вас знаю, що підвернула!
— Ми не хотіли вас лякати, — сказав Едуард. — Ви так швидко зникли із залу, що я не встиг із вами поговорити. А Марта Скриль спеціально прийшла до школи, щоб познайомитися з Алісою Селезньовою. А чому ви побігли? Хіба не пізнали? Мене по статурі можна за версту впізнати.
— Через вашу статуру ми й побігли, — мовила Юлька понуро. Вона обережно ступила на ногу. Боляче, але терпіти можна. — Сплутали з іншою такою ж статурою.
Едуард не зрозумів, вирішив, що жарт, усміхнувся.
— Так ось ти яка, Алісо, — озвалась маленька жовтоволоса жінка. — Дуже приємно. Сподіваюсь, ми з тобою заприятелюємо.
— Познайомся, Селезньова, — сказав Едуард. — Марта — тренер нашої районної спортивної школи. Я їй розповів про тебе.
— Ми поспішаємо, Едуарде Петровичу, — не витримала Юлька. — Нас дома чекають. Пробачте, будь ласка.
— Нічого, — заспокоїла Марта Скриль. — Ми вас проведемо. Ти давно граєш у волейбол?
— Я повідомив, що знайшов у нашій школі яскравий талант, — гордо мовив Едуард Петрович. — І вже повірте моєму досвідові, я такого ще не бачив.
— Аліса не тут живе, — вкинула Юлька.
Вона йшла накульгуючи і мріяла якнайшвидше спекатися тренерів. А то ще Аліса знову згодиться і зав’язне в спортивній діяльності. А мієлофон Юльці одній шукати, чи що?
— Ми це забезпечимо, — запевнила Марта Скриль. — Якщо треба, перейдеш у московську школу. Сподіваюсь, батьки не заперечуватимуть.
— Її батьки заперечуватимуть, — гарикнула Юлька.
Але Марта її не чула.
— До речі, ти на скільки стрибаєш у висоту? — спитала вона Алісу.
— Я спеціально цим не займалася, — відповіла Аліса, — тільки в літньому таборі торік.
— Ну й що?
— Метр сімдесят, — сказала Аліса. — Або метр сімдесят п’ять.
— Що-о-о-о? — вигукнула Марта Скриль, і її рот округлився, очі теж.
— А я що казав! — Едуард Петрович так пишався, наче сам навчив Алісу стрибати так високо.
— Божевільна! — прошипіла Юлька. — Зі своєю дурною правдивістю…
— А що, це багато? — спитала Аліса простодушно. Юлька навіть відповідати не стала. Чого заводитися з цими майбутніми мартоплясами!
— Не можжжжжже бути! — нарешті вимовила Марта Скриль. — Ти обманюєш мене, дівчинко.
— Обманюю? — Аліса цього слова терпіти не могла. — Я вас обманюю?
Вони саме проходили повз паркан. Паркан як
— Який заввишки цей паркан?
— Ну, метр сімдесят, — сказав Едуард Петрович невпевнено. — Може, більше.
— Юлько, потримай сумку.
Аліса тицьнула Юльці сумку, відбігла на бруківку, примірилась, розбіглася і стрибнула. Не звично, а рибкою, як стрибають плавці. Над парканом вона пролетіла так, що ще сантиметрів десять запасу лишалося, підігнула ноги, зробила сальто, аби по той бік паркану опуститися на ноги.
— Ой! — вигукнула Марта Скриль. — Так же стрибати не можна! Ніякої школи!
За парканом пролунав гулкий удар, почувся гучний вереск.
— Алісо! — крикнула Юлька. — Що з тобою?
Й тієї ж миті над парканом знову з’явилась Аліса — вона летіла рибкою, простягти руки, перекинулась у повітрі й, згорнувшись грудочкою, опустилася на землю.
— Біжімо! — гукнула вона Юльці. — Як твоя нога?
— А що там?
— Там пірати. Вони йдуть по той бік паркану і підслуховують. Я просто на Криса бебехнулась. Тимчасово вивела його з ладу.
— Куди ж ви, дівчатка? — закричала Марта Скриль. — Ми тільки почали розмову!
Паркан захитався, хтось ломився крізь нього.
— Едуарде Петровичу, — сказала Юлька, тікаючи слідом за Алісою, яка взяла обидві сумки, — потримайте паркан, а то там один хуліган його зламати хоче. Мерщій же!
Едуард Петрович слухняно притиснувся важким животом до паркану, що гойдався, як очерет у бурю. Дошки розійшлися, і Марті Скриль, котра здивовано спостерігала цю сцену, видно було, що з другого боку на вулицю ломиться не менш великий і товстий чоловік, аніж Едуард Петрович.
А дівчатка уже втекли…
Аж біля будинку вони зупинилися передихнути. У Юльки розболілася нога.
— Стривай секундочку, — попрохала вона. — Едуард їх затримає, він обіцяв.
— Веселуна він затримає, а от Криса ні, — відповіла Аліса, проте зупинилася.
— Дівчата! — почули вони. До них біг Коля Сулима. — А я вас уже хвилин двадцять чекаю.
— Що сталося?
— Мені треба поговорити з Алісою.
— Говори при Юльці, у мене від неї нема секретів.
— Але це чужий секрет! — сказав Коля Сулима. — Я навіть не знаю.
— Говори ж, — наполягала Юлька. — Ми дуже поспішаємо.
— Я хотів сказати… одне слово, я хотів тільки сказати, що знаю, що Аліса… одне слово, вона не з нашого міста і взагалі з іншого місця, та я гадаю…
— От маруда! — обурилась Юлька. У неї боліла нога, і тому вона стала нетерпеливою. — Ти можеш говорити по-людському?
— Постривай, Юлько, — зупинила її Аліса. — Говори, Колю.
— Фіма послав тобі записку, можна сказати, дивну, але ти повинна зрозуміти, що він захищає Друга, а це можна…