Стріла Всесвіту
Шрифт:
— Лікарю, мені можна порозмовляти з вами? — боязко запитала Катря. Вона намагалась уявити свого співрозмовника: як їй здавалось, він був високою молодою людиною з стомленим розумним обличчям, у білосніжному халаті й окулярах.
— Звичайно, можна, — відповів Катрин співрозмовник.
— Лікарю, скажіть… Моє обличчя… Я дуже змінилася?
— Ваше обличчя?.. — перепитав лікар. Катря виразно уявила, як її співрозмовник знизав плечима. — Запевняю, ви ніскілечки не змінилися. Все ваше ластовиння залишилося з вами.
Катря поривчасто здихнула
— Мені боязко, лікарю… Навколо мене порожнеча. Це нестерпимо — людина не може, не повинна жити в порожнечі.
— Я вже пояснював, — долинув голос лікаря. — З вами трапилось нещастя. Ми повернули вам слух і мову — це поки що єдине, що зв’язує вас з зовнішнім світом. З часом ми постараємося повернути вам усе. Треба тільки набратися терпіння.
— Яке сьогодні число? — Катря неуважно слухала лікаря і намагалась притлумити в собі наростаючу тривогу.
Вона почула відповідь і вжахнулась — минуло вже більше місяця з того нещасного дня!..
— Скажіть, лікарю, моя мама знає про те, що трапилося зі мною?.. Я хочу її бачити… — Катря осіклась, згадала про морок, що її оточував, і сумно промовила: — Чути… Тільки почути б мамин голос.
Настала пауза. До Катриного слуху долинало стримане дихання замовклого лікаря.
— Зрозумійте, Катре… — почав лікар, і в його впевненому раніше голосі пролунали нотки сумніву. — Ваша мама, звичайно, знає про вас те, що їй можна й потрібно знати. Але бачитися вам зараз не можна. Повірте, для цього є досить переконливі причини.
Катря безутішно заплакала, і лікар, розуміючи стан дівчини, навіть не намагався її втішити. Невидимі сльози лоскотали Катрині щоки, вона відчувала їх тепло й солоний смак, підносила руку до обличчя — можливо, це їй тільки здавалось, що вона робить рукою такі прості мимовільні рухи.
— Я розумію вас, вам нелегко, — лікар старався говорити якомога переконливіше — йому треба було заспокоїти Катрю. — У вашому житті відбулися великі зміни. Ви втратили багато, але не все. Головне, ви живі, живий ваш неповторний внутрішній світ, ваші розум і почуття. Ви здатні думати, аналізувати, міркувати. Ви маєте запас життєвих вражень, молоду чіпку пам’ять. Ви можете вчитися, розвивати свої здібності, вдосконалюватися.
— Ні, лікарю! Я не можу жити в темноті, — Катря скористалась секундною паузою і заговорила, хвилюючись. — Поверніть мені світ, у якому я жила. Я хочу бачити людей, зірки й сонце, бігати по росі, милуватися заходом сонця і рвати квіти… Я дуже люблю квіти…
Катрин голос затремтів і затих.
— Заспокойтеся, прошу вас! — лікар угадав Катрин настрій і боявся нового спалаху. Щоб утішити її і відвернути від тяжких дум, запитав з надією:
— Ви любите музику?.. Я принесу вам цікаві записи з своєї колекції.
— Спасибі… Мені подобається Гріг.
Катря поринула у свої думки і якось непомітно для себе задрімала. Цього разу її сон був неглибоким, зі сновидіннями. Вона бігла по квітучому полю, в її вухах свистів вітер, хтось знайомий біг поряд з нею, вона відчувала
Катря прокинулась, і перше, що вона почула, були мокрі ляскаючі звуки. Коли прислухалась, здогадалась — у кімнаті прибирали. Напевно, вже ранок. Лікар ще не прийшов, а може, вона й не чула його приходу — він десь поряд.
— Лікарю!.. Ви тут? — покликала Катря.
Пролунав голосний стук — хтось упустив швабру.
— Боже!.. Хто тут? — почувся зляканий жіночий голос.
— Це я… Катря Скворцова… Хіба ви мене не бачите?
— Боже, який страх! Та куди вони тебе засунули, люба?..
— Дивно… Хіба ви не в одній палаті зі мною? — заклопотано запитала Катря.
— Та що там лепечеш: “Палата, палата!”… Ніяк не можу зрозуміти, — з прикрістю відповів жіночий голос. — Я прибиральницею тут другий рік, ніяких палат не знаю.
— Так де ж я?.. — трохи не крикнула Катря.
— Та хто ти, люба!.. Ніяк не второпаю, не бачу я тебе. Тут отой… Інститут. Кібер… Кібернетики. Кругом шаф понаставляли, з машинами, що рахують…
— А лікар?.. Біля мене чергував лікар. Він повинен бути тут.
Катря відчула, що втрачає опору, і, як потопаючий за соломинку, вхопилась за останню надію.
— Немає тут ніяких лікарів. І не лікарня це… А заходить сюди Багров Ігор Іванович. Часто його бачу. Той, що борідку має… Та ще його начальство — академік Павло Васильович.
Прибиральниця стукала шваброю, щось говорила, говорила — Катря вже не слухала, її свідомість свердлила думка: це не клініка, не лікарня — її ошукали!.. Але навіщо?.. І раптом страшний здогад вразив її. Пригадався багатолюдний диспут, свідком якого довелося їй бути одного разу: йшла суперечка про штучний розум. Молодий вчений з рудою борідкою і в окулярах твердив, що неможливо штучним шляхом створити мозок, у всьому подібний до людського. Людина — суспільна істота, вона сформована суспільним середовищем, з яким зв’язана мільйонами важковловимих зв’язків. Змоделювати ці зв’язки штучним шляхом, мабуть, не пощастить. Але, якщо не можна взяти фортецю з ходу, нею можна оволодіти, здійснивши обхідний маневр. Вчений пропонував ввести в пам’ять ЕОМ інформацію живого людського мозку. Створений гібрид буде мати всі властивості людської особистості.
Катря гарячково роздумувала. Так ось звідки в неї відкрилася незвичайна здатність оперувати гігантськими числами!.. Страшна думка постала перед нею без прикрас: вона і є тим гібридом, про який мріяв на диспуті рудобородий вчений. А справжня Катря вже відокремлена від неї навіки, живе іншим незалежним життям, а можливо… Можливо, її взагалі немає серед живих, залишилася лише її тінь, відбита на гладенькій поверхні магнітної стрічки. Минуть роки, десятиріччя, віки, а вона, тінь дівчини, що колись жила, житиме на самоті, у тісному колі назавжди померклих спогадів і пробуджуватиметься до сліпого примарного життя за примхою експериментатора, що вставив магнітну стрічку у пам’ять обчислювальної машини.