Таємниця Чарівної отруювачки

Бібчук Катерина

Візантія мала досить сильну армію, Константинополь був оточений міцним муром – людям дійсно не було чого стерегтися зовнішніх ворогів. На той час Візантія хоча і втратила внаслідок частих воєн значний клапоть своєї території, але продовжувала інтенсивно розвиватися, не маючи поки що в цілому світі гідного себе супротивника.

Всім відома проста залежність: чим краще живе народ, тим більше грошей він може і готовий витратити на розваги. В трущобах Константинополя рясно розрослися першообрази

того, що в наш час одержало назву «трактир» і суміщає в собі місце, де можна чимось підживитися, і прийнятну оселю на певний час.

Найвищим попитом серед більш-менш пристойних закладів цього типу користувався трактир якогось Георгія. Власне, сам трактир був звичайнісіньким. Незвичайною була лише донька того самого Георгія, яка зазвичай допомагала батькові у кухні. Вона була напрочуд гарна – це визнавали всі: чорне хвилясте волосся, біла, ніби мармурова шкіра, коралові вуста, чорні брови і чорні ж бездонні оці. В тих очах часом проглядало щось таке, визначення чому не міг дати жоден з чоловіків, які бували у трактирі, але, безперечно, це щось знову і знову примушувало їх вертатися туди у безоглядній надії перехопити ще бодай один погляд дивно-чорних очей… Звалася ця мила окаста особа Анастасо, і було їй щось біля п’ятнадцяти літ від народження – вже майже доросла дівчина.

Майже всі ті, хто будь-коли бачив її, вважали Анастасо найчарівнішою з усього жіноцтва бідняцького Константинополя. Постійні відвідувачі трактиру – всі без виключення – рано чи пізно закохувалися в неї – точніше в її надзвичайну зовнішність, в її чарівливість, в її життєрадісність. Власне, вони бачили в ній лише те, що хотіли знайти, або, вірніше, тільки те, що вона люб’язно дозволяла їм розгледіти. Нікому з них і на думку не спало б, що все те – лише показна гра, крихка зовнішня оболонка, здатна щомиті дати тріщину, виказавши внутрішню суть. Загалом, це їх особливо й не цікавило.

* * *

Матір Анастасо прийшла зі своїм племенем із віддаленого куточку Азії. Це було вільне, мандрівне плем’я, яке не знало володаря на землі. Важко сказати, з чого вони існували. Мабуть, з крадіжок, дрібного шахрайства і ворожіння. Тому й не затримувалися ніколи надовго в одній місцині. А ще тому, що просто не уявляли свого життя без мандрів…

Мати Анастасо була однією з найкрасивіших, найхоробріших і найволелюбніших дівчат того племені. Вона покохала Георгія, лише раз зустрівши – інакше просто бути не могло. Заради нього вона залишила рідне плем’я і оселилася в гамірному Константинополі, прийнявши всі звичаї і релігії візантійців та всіма силами приховуючи своє сумнівно-підозріле походження. Лише в глибині своєї незбагненної душі вона не прийняла християнства. В неї був свій бог – повелитель нескінченних мандрів, володар, котрий

не вимагає жертв, молитов, посередництва церкви, покаянь, бог, який і так усе бачить, знає все краще в людині і розуміє її вчинки, якими б вони не були, без усіляких пояснень і виправдань. Та жінка ніколи не вважала, що бог може і, головне, повинен, усе сам за неї зробити, варто їй лише цього в нього добре попросити. Вона вірила, що тільки завдяки своїй волі і власним зусиллям, вона може отримати все, що захоче. Бог же, як вона вважала, є тільки для життя після смерті. Цьому вона й навчала Анастасо, яка з раннього дитинства була повністю віддана під опіку матері. Можливо, саме ця обставина й визначила всю майбутню долю дівчинки. Та мати не вірила в долю, а лише у власні сили. Саме наймення – Анастасо – було співзвучне йменням рідного племені. Мати навмисно обрала його, щоб донька ніколи не забувала про свої корені.

Крім зазначених особливостей, ця небуденна жінка дуже добре розумілася на різних отрутах, а також на приворотних і відворотних зіллях. Ці знання вона одержала від бабусі, за якою все життя міцно трималася слава вправної чарівниці. Приховати подібні вміння було важко, а знищити – неможливо. Тож до матері Анастасо з усього міста приходили люди. І, якщо жінка вважала, що їм можна довіряти, то, за певну плату, вони отримували в домі батьків Анастасо допомогу.

Розпізнавати і користуватися найрізноманітнішими отрутами мати з дитинства навчала й Анастасо:

– Якщо хтось вчинив тобі щось зле, або просто стає на перепоні у чомусь, просто дай тій людині зілля. Своїм вчинком ти лише зробиш їй послугу: вона почуватиметься значно краще там, за межею. Крім того, якщо ти лишиш їй життя, хто ж захистить тебе саму від її підступності? Ніхто. Лише ти сама… Отруту вибирай ретельно, бо люди хитрі… Бога ж не бійся: цим ти не накличеш на себе його гнів.

Дію отруту мати вирішила показати доньці на їхньому сусідові, який завше вороже ставився до їхньої родини і неодноразово лякав малу Анастасо жахами пекла. Християнське оточення таки далося взнаки, і дівчинка дуже боялася, що Бог, у випадку смерті сусіда, нашле на їх із матір’ю страшну кару, мо-й, навіть, смерть. Але точно у визначений день сусід раптово помер, а дівчинка, звісно ж, лишилася жива й здорова. Відтоді Анастасо почала в усьому беззастережно вірити матері.

* * *

Мати була для Анастасо найважливішою істотою у світі. Дійсно, саме мати, яка віддавала дитині душу, а не батько, який так рідко знаходив хвильку для родини. Дівчинка іноді взагалі забувала, що він – не просто частина оточення, а рідна для неї людина. Але для щастя Анастасо тоді треба було зовсім мало: аби лише мама була поряд.

Конец ознакомительного фрагмента.