Таємний сад
Шрифт:
Мері відчинила хвіртку й увійшла досередини. Пройшовши по стежці, вона знову побачила ворону, яка зручно вмостилася на вершечку яблуньки і дивилася на неї згори вниз. Мері озирнулася довкола, шукаючи, чим би її прогнати, — і за деревом помітила маківку Дікена. Хлопець схилився і зосереджено працював, то й не почув, як вона підійшла. А поруч із трави виглядало якесь руде звірятко з розкішним хвостом.
— Ох, Дікене! Дікене! — втішилася Мері. — І коли ти встиг? Щойно тільки зійшло сонце!
Дікен випростався, усміхаючись від вуха до вуха.
— Та де би я чекав,
Мері приклала руку до грудей, ніби намагаючись вгамувати хвилювання, що переповнювало її.
— Ох, Дікене, Дікене! — повторювала вона. — Я така щаслива, що аж повітря бракує!
Руде звірятко вирішило більше не ховатися у траві і підійшло до Дікена. Тим часом ворона каркнула, шугнула з дерева і вмостилася на плече Дікена.
— Диви, то лисеня, — став їх знайомити хлопець, погладжуючи його руду голівку. — Воно ся називає Капітаном, о. А ото — Смолька, — показав на ворону. — Вони прийшли зі мною. Смолька собі летіла вперед, а Капітан мчав так, ніби за ним сто хортів гнало.
Лисеня і ворона, побачивши, що Дікен, їхній друг, так приязно розмовляє з Мері, також перестали її боятися. Тоді вони всім товариством пішли оглядати сад. Смолька так і сиділа на плечі хлопця, похитуючись у такт ходи, а лисенятко слухняно дріботіло побіч.
— Диви’ сюди! — показував Дікен. — Диви’, скілько ту’ всього виросло… оту’… і отам! А подиви’ сюди-о!
Він опустився на коліна, аби ліпше роздивитися, Мері також присіла поруч із ним. На цьому клаптику панували крокуси — фіолетові, жовто-гарячі, золотаві. Мері нахилилася і на радощах цілувала кожну квітку.
Вони оббігали цілий сад по кілька разів — усе не могли надивитися і натішитися. Часом аж забували, що треба говорити пошепки — радість переповнювала їх й обом хотілося кричати, щоб усі почули: сад прокинувся! Він ожив! Він живий! Дікен показував бруньки на трояндових гілках, які минулого разу здавалися всохлими. З-під землі пробилася сила-силенна нових паростків, отож про них також треба було подбати. Діти схилялися до землі, вдихали на повні груди весняні пахощі, розпушували землю, прополювали квіти. Розпашілі, радісні, скуйовджені, вони невтомно працювали у своєму саду, згубивши лік часу.
Цей ранок приніс їм ще одну несподіванку. Ось через стіну перелетіла маленька червоногруда пташка. Діти відразу впізнали малинівку. У дзьобі вона несла якусь галузку. Але на цей раз вона не підлетіла до них, не защебетала задерикувато, як це було раніше, а швиденько пурхнула поміж густе плетиво галуззя — і зникла. І тільки-но Мері вдихнула повітря, щоб її закликати, як Дікен притьмом затулив їй рукою рота.
— Чшшш, не рушся, — вимовив він пошепки. — Вона закладає гніздо. Як ми її сполохаєм, вона ся перенесе деінде.
Вони обережно опустилися на траву і завмерли.
— Коли пташки гніздують, то всього ся боять.
Мері кивнула головою, хоча не зовсім розуміла, як це — стати кущем чи деревом. Невже на ній мають з’явитися зелені листочки? Але Дікен говорив так, ніби це була найзвичайніша річ на світі. Тому Мері вирішила йому повірити і не ставити зайвих запитань.
— Бачиш, відколи світ існує, птахи навесні будують собі гнізда, — тихесенько розповідав він. — Людям тоді ліпше не пхатися.
— Слухай, Дікене, коли ти розказуєш про птахів і про гнізда, мені відразу хочеться зазирнути, як то гніздо виглядає, — благально прошепотіла Мері. — Давай ліпше про інше поговорим. Маю щось тобі розказати.
— Твоя правда, — погодився Дікен. — То що ти хотіла мені розказати?
— Дікене, ти знаєш про Коліна? — глянула на нього дівчинка.
Дікен здивовано підняв брови.
— А ти? — перепитав він.
— Я його знайшла. І цілий тиждень, поки ото дощило, приходила до нього і ми собі розмовляли, бавилися, читали. Він казав, що зі мною забуває про хворобу, — відповіла Мері.
Дікен полегшено зітхнув.
— Ну, нарешті, — вимовив він. — Добре, що ти знаєш. Тепер мені стало легше. Не люблю з чимсь критися.
— А як же сад? З ним ти також не хочеш критися? — стривожено спитала Мері.
— Нє, про сад я такого не казав, — відповів хлопець, заперечно похитавши головою. — Сад — то як пташине гніздо. Хто би про нього розбалакував? А з Коліном інакше, ти ж сама розумієш.
Мері відлягло від душі.
— А як ти довідався про Коліна? — поспитала вона.
— Та про нього всі знають. Всі знають, що містер Крейвен має сина-каліку. І всі також затямили, що він не любить, коли про це говорять. Людям його шкода. Місіс Крейвен була така мила жінка, і вони любили одне одного. Бачиш, місіс Медлок все зупиняє’ся в нас вдома, як їде до Твейту, то й говорить про це з мамою. Нас вона ся не боїть — знає, що вмієм тримати язика за зубами. Та й Марта вповідала: переймалася, бо ти вчула його плач і розпитувала її. А вона не могла тобі сказати, о.
Тоді Мері докладно розповіла йому, як шукала Коліна, описала його кімнату і самого хлопця.
— Кажуть, містер Крейвен не може на нього ся дивити, бо малий має мамині очі, — мовив Дікен. — Приходить до сина тільки як той спить, уявляєш?
— Думаєш, він хоче, щоб Колін помер? — прошепотіла Мері.
— Та нє! Де ти таке вчула? — рішуче заперечив Дікен. — Він ся боїть, що в хлопця скоро виросте горб, тому не годен на нього ся дивити. Певно, думає: ліпше би малий взагалі ся на світ не з’являв, як має ся мучити. А так він привозить йому зі світу всякі забавки, книжки — то правда. Тілько що сам від сина тікає — хто таке бачив? Наша мама все каже, що жодні забавки не замінять дитині тата.