Таємний сад
Шрифт:
— Так-так, Колін мені всі вуха протуркотів тим горбом, — підхопила Мері. — Каже, що не витримає і помре, як тільки щось намацає на спині.
— Ну певно, якщо ото цілими днями лежати і думати про болячки, то і здоровий заслабне, — похитав головою Дікен і погладив лисеня, яке підійшло до нього і почало ластитися.
Якусь мить хлопець помовчав, дивлячись на звірятко. Врешті підняв голову й обвів поглядом сад.
— А пам’ятаєш, як ту’ було сіро, як ми прийшли сюди вперше? А тепер диви! Навіть стіни, і тої скоро не буде видно — геть зелень заступила. Розумієш, про що я? — спитав він, пильно дивлячись на Мері.
Дівчинка захоплено відкрила
— Дікене, ти молодець, — швидко вимовила вона. — Я й сама про це думала.
— Ну власне: тре’ привезти його сюди. Най ся подивить на крокуси, на троянди, то перестане шукати в себе горб, — рішуче ствердив Дікен.
— Ти просто прочитав мої думки! Від першої розмови з Коліном я тільки про це й думаю, — радісно випалила Мері. — Єдине, що мене цікавить, то це чи зможе він тримати таємницю. А друга річ — чи вдасться доправити його сюди так, аби ніхто нас не побачив. Зрештою, Колін може відіслати садівників, аби бува нас не перестріли. Якщо цей хлопець захоче вибратися на прогулянку, то ніхто не посміє йому перечити, — мовила дівчинка, пригадавши, як Колін розмовляв з лікарем Крейвеном і місіс Медлок.
Дікен гладив лисеня і хитав головою на знак згоди.
— Голову даю: то йому ліпше поможе, як всі ті лікарі з їхніми пігулками, — мовив він. — Най ся побавить з нами, най ся подивить, як ту’ все цвіте — то й покине думати про свої болячки, хіба нє?
— Хочу попередити: Колін може тобі видатися дещо дивним, — розважливо сказала Мері. — Звісно, він багато чого знає, бо має купу книжок. Зате нічого не знає про пустище, бо боїться виходити надвір. І дарма, бо той знаменитий лікар з Лондона понад усе радив йому бувати на свіжому повітрі, от. Але розповідь про зачинений сад так припала йому до душі, що він негайно хотів кликати слуг, аби його туди занесли. Я ледве його переконала, що найліпше тримати все у таємниці, бо так будемо мати свій потаємний сад. Колін радо на це пристав. Правда, поки що я не розповіла йому, що хвіртку вже знайдено: він гадає, що я ото її шукаю.
— Все: ми мусимо його сюди витягнути, — прийняв рішенець Дікен. — Най тілько скаже — я відразу прийду і доправлю його візок. Ой, Мері, диви: поки ми ту’ балакаєм, малинівка страх як працює, — показав він рукою. — Он, злетіла на гілку, придивляє’ся, як ліпше покласти прутик. О, тримає в дзьобі.
Хлопець покликав пташку довгим протяжним свистом. Малинівка повернула голівку і зиркнула з цікавістю. Прутика, проте, не випустила. Дікен лагідно заговорив до неї:
— Що це ти ся задумала? Хіба не вмієш гніздо вити? Вмієш, ще й як вмієш. Пташки ще ся з яйця не вилуплять — а вже то знають. Така ваша природа. Де хоч поклади той прутик — все дно буде добре. Клади, мила, клади, нема часу, аби ’го марнувати: весна.
— Ох, як гарно ти з нею говориш! — усміхнулася Мері. — Зовсім як Бен Везерстаф. Він також завжди з нею бесідує, а вона тішиться, пурхає довкола нього.
Дікен засміявся, а тоді повів далі.
— Ти не бійся, мила, ми до твого гнізда ся не пхаєм, — звернувся він до малинівки. — Ми ото сидимо собі коло тебе — і все. Бачиш, ми й самі собі ту’ звили гніздо: обкопали все, обсадили. То ти також нас не виказуй, будь добра. Домовилися?
Почувши це, малинівка лише виразно подивилася на них своїми оченятами-намистинками, проте дзьоба все одно не розкрила, щоб не випустити прутик. Але Мері була певна: пташка чудово все зрозуміла і нізащо не викаже їхньої таємниці.
Розділ 16
«Не прийду!» — сказала
Після дощового тижня у дітей було багацько роботи, бо крім квітів, скрізь з’явилося море бур’янів. Додому Мері повернулася лише щоб швиденько пообідати і знову бігти у сад. Дівчинка вже рушила до своєї кімнати вдягатися, але в останню мить згадала про Коліна: він, певно, її чекає.
— Марто, перекажи Коліну, що зараз маю купу роботи в саду, то не зможу до нього прийти, — кинула з порога Марті.
Марта злякалася.
— О-ох, міс Мері, як він впаде у гнів, то не знаю, що зі мною зробить. Ну як я йому таке скажу? — вимовила вона.
На Мері це не вплинуло, бо кого-кого, а Коліна вона не боялася, як усі тут, — це по-перше, а по-друге — ніколи й нікому не дозволяла собою керувати.
— Нічого він тобі не зробить, — незворушно повела бровою дівчинка. — Я ж сказала: зараз не можу, мене чекає Дікен, — і помчала.
Пообіді вони з Дікеном ще завзятіше взялися до праці. Діти переходили від ділянки до ділянки, прополювали квітники, обрізали троянди і дерева, тоді взялися їх обкопувати. Мері працювала нарівні з хлопцем: Дікен захопив з дому свій заступ і тепер вони могли змагатися. Та навіть попри їхні зусилля, сад все одно не втрачав свого чару: довкола все буяло, як у казці. Тут марно було шукати підстрижених кущів, рівнесеньких алей чи акуратно насипаних квітників. Діти зовсім цим не переймалися. Їхнім завданням було не дати бур’янам заглушити крокуси, підсніжники, лілеї та інші квіти.
— Диви, ото — яблуня, а то — вишня, — показав Дікен, коли вони взялися обкопувати дерева. — А он там попід стіною — персики і сливи. Скоро вони також зацвітуть, уявляєш?
Мері глянула вгору й уявила: дерева у цвіті і на землі килим із квітів. Чудово!
Поки діти працювали, лисеня і ворона забавлялися собі поруч. Малинівка також частенько пролітала над ними, але все поспішала до свого гнізда, тож на забави часу не мала. А ось ворона час від часу розправляла крила й облітала сад. Потім поверталася, сідала перед Дікеном і каркала — доповідала, що чула, що бачила. Хлопець уважно вислуховував її, перепитував. Та якось Дікен так захопився роботою, що не почув її чергових новин, то Смолька сіла йому на плече і легенько ущипнула за вухо своїм важким дзьобом. Дікен засміявся і мусив зупинитися, щоб прийняти звіт.
Потім вони вирішили трішки відпочити. Дікен сів собі під деревом, витягнув з кишені дудку і тихенько заграв. Одразу з’явилися дві білки — спустилися послухати.
Тоді діти знову взялися до роботи.
— Ого, яка ти моцна, — мовив хлопець, дивлячись, як Мері копає. А дівчинка і справді ніби забула про втому.
— Так-так, скоро тебе пережену, — усміхнулася вона. — Місіс Медлок вже мусить купувати для мене більші плаття — у старі не влажу. Марта каже, що й волосся у мене підросло і зробилося густіше.
— Ага, тобі пасує, — добродушно прогув Дікен.
Сонце вже хилилося до заходу, коли діти прощалися.
— Заповідає’ся файна погода на завтра, — мовив Дікен, кивнувши головою на захід сонця. — Я прийду вдосвіта, бо роботи доста.
— Я також, — відповіла Мері і рушила до хвіртки.
Дівчинка чимдуж побігла додому. Її переповнювала радість. Мері хотілося поділитися усім з Коліном, хотілося розповісти про лисеня і про ворону, про те, що тепер діється у саду — певно, це йому сподобається. Дівчинка стрілою промчала по сходах і вбігла до кімнати. Там її вже нетерпляче чекала Марта. Вона була неабияк занепокоєна.