Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— О, за це можна похвалити. І тобі не завадило б спробувати за компанію.
— Ха-ха-ха, у мене на такі штуки часу нема. Думаєте, як самі нічого не робите, то й інші байдикують.
— А хіба ти не байдикуєш?
— Та, бачте, річ у тому, що дозвілля включає в себе багато справ.
— Атож, ти надто неуважний, тобі конче треба вдоконалювати душу. Всім відомо, що: «За роботою і відпочити можна», але я не чув, щоб хтось казав, як ти: «Дозвілля включає в себе багато справ». Як ви гадаєте, Кусямі-сан?
— Ага, я теж, здається, не чув.
— Ха-ха-ха! Ну, як так, то мені
— Я не проти вугрів, але я пообіцяв зайти до Суїхари. То вже пробач, що мушу відмовитися.
— А, Суґіхара? Здоровий дід, правда?
— Не Суґіхара, а Суїхара. Ти часто помиляєшся. Негаразд перекручувати прізвища. Треба бути уважнішим.
— Але пишеться Суґіхара?
— Пишеться Суґіхара, а читається Суїхара.
— От дивина!
— Що ж тут дивного? Спрадавна деякі ієрогліфи читаються за асоціацією. От хоч би черв’як. Його ієрогліф читають «мімідзу». Чому? А тому що «мімідзу» означає «сліпий». Те ж саме з «жабою». Її ієрогліф читають «каеру»…
— Ого!
– Якщо вбити жабу, вона перевернеться на спину. Тому й читають «кaepy» — «перевернутися». Тільки селюк прочитає ієрогліфи «Суїхара» як «Суґіхара». Як будеш такий неуважний, люди засміють.
— То ви йдете до того Суїхари? А куди мені дітися?
– Як не хочеш іти зі мною, тут зостанься. Я сам піду.
— А ви доберетеся самі?
— Звісно, пішки важкувато. Тож я найму рикшу. Господар негайно послав служницю по рикшу. Старий церемонно розпрощався і, нап’явши циліндра на свою самурайську зачіску, пішов. Мейтей залишився.
— Це твій дядько? — спитав господар.
— Це мій дядько.
— Так-так, — промимрив господар і замислився, примостившись на дзабутоні й заклавши руки за пазуху.
— Xa-хa-xa, чим не герой? Яке то щастя, що маю такого дядька! Куди його не приведу — він усюди такий. Ти, мабуть, дивувався?
Мейтея страшно втішала думка, що він приголомшив господаря.
— Анітрохи.
— Якщо не здивувався — значить, у тебе мужній характер.
— Ти знаєш, у твого дядька є щось величне. Можна тільки схилити голову перед намаганням твого дядька удосконалювати душу.
— Схилити голову? Мені здається, що під шістдесят відстанеш ти від життя, як і мій дядько. Ти краще пильнуй здоров’я. А старовину викинь з голови — нічого привабливого в ній немає.
— Чого ти боїшся відстати від життя? Але ж не забувай, часом давнє має перевагу перед сучасним. По-перше, сучасна наука рухається все далі вперед, і кінця тому не видно. Від такого руху ми ніколи не відчуємо задоволення. А от східні науки пасивні, і в цьому їх принада. Адже вони вчать нас удосконалювати душу!
– Господар заходився викладати теорію філософа, наче свою власну.
— Он що! Твоїми устами, бачу, рече Яґі Докусен.
Зачувши це ім’я, господар прикусив язика. Річ у тому, що філософа, який недавно завітав у «Лігвище сонного дракона і втовкмачував господареві свої ідеї, звали Яґі Докусен, а господареві аргументи — всього-на-всього переказ його слів. Начебто невинна згадка про цього сенсея допекла господареві,
— А ти чув про теорії Докусена? — обережно, щоб не вскочити в халепу, спитав господар.
— Ще б пак! Коли йдеться про його теорії, то вони анітрохи не змінилися за тих десять років, як він закінчив університет.
— Взагалі, істина нечасто міняється. Тим краще, що його теорії не змінилися.
— Докусен тільки й живе завдяки підтримці таких, як ти. І прізвище в нього Яґі — Цап — підходяще. Недарма в нього цапина борідка. Збереглася від студентських років. А про ім’я Докусен — Самотній відлюдник — вже й не кажу, кращого не придумаєш. Трапилась з ним така пригода. Одного разу навідався він до мене й зостався переночувати. Цілий вечір не давав мені спокою своєю теорією пасивного вдосконалення душі. Товче і товче одне й те саме. «Ти б краще ліг спати», — кажу йому. «Який ти безтурботний! Я спати не буду», — відказує і знай про пасивність торочить. Аж обридло. «Може, ти й не хочеш спати, але зрозумій, я більше не можу», — благаю. Хвалити Бога, нарешті вблагав… Та, на лихо, тої ночі де не взявся щур і відкусив Докусенові кінчик носа. Яку він бучу зняв! Просторікує, нібито осягнув найвищу мудрість, а життям, видно, дорожить. Як причепиться до мене: мовляв, щось роби, щуряча отрута страх яка небезпечна! Що було діяти? Я вирішив його обдурити — заклеїв носа папірцем з грудкою вареного рису.
— Як це так?
— Я йому сказав, що це імпортний пластир, винайдений славетним німецьким лікарем, що його індійці успішно використовують проти зміїних укусів. Мовляв, досить приклеїти, як отруту наче корова злиже.
— О, ти вже тоді знався на тонкощах шахрайства!
— Тобі ж відомо, який Докусен простак. Відразу повірив, утихомирився і заснув. От смішно було дивитися наступного ранку, як у нього з-під пластиру на цапииу борідку звисала нитка!
— Ого, я бачу, ти став ще більшим жартуном, ніж колись.
— Останнім часом ти його зустрічав?
— Тиждень тому він заходив до мене, я мав з ним довгу розмову.
— Невже витлумачував свою теорію пасивності?
— Мушу признатися, що мене захопили його ідеї, я навіть було надумав: з усією наполегливістю візьмусь удосконалювати душу.
— Наполегливість — похвальна річ. Але як братимеш за правду все, що тобі кажуть, у дурні пошиєшся. Взагалі, ти дарма так щиро віриш чужим словам. У Докусена вони як мед, а насправді сам він не кращий за інших. Пригадуєш собі землетрус дев’ять років тому? Докусен тоді стрибнув з другого поверху гуртожитку і пошкодив собі ногу.
— Але, здається, у своєму вчинку він убачав особливий зміст.
— Ще б пак! Як його послухати, то виходить, ніби розумнішого вчинку годі було придумати. «Багато крутих вершин у вченні Дзен. Та якщо їх досягнеш, зможеш миттю, за одним спалахом іскри, орієнтуватися в обстановці. Тільки мені судилося вистрибнути з вікна другого поверху (недарма ж я вдосконалював душу!), а інші тільки метушились і не знали, що робити»,- вихвалявся Докусен, накульгуючи. Такий ніколи не визнає, що його карту бито. Взагалі, краще не мати діла з тими, хто надміру базікає про Дзен і Будду. То непевні суб’єкти.