З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
Євангелицький рух зробив сильне вражіннє в православній суспільности. Хоч оживленно православного життя, котре зазначилось XVI ст., почалось незалежно від впливів реформації — скорше ніж ті могли викликати в нім які небудь відгомони, але заважила вона на його розвитку дуже помітно. В сфері релігійної гадки ті прояви раціоналізму («жидовствующих»), про котрі була вище мова, і зворот до «простої» мови у викладі св. письма і взагалі літературній творчости цілком ясно випередили які небудь відгомони реформації у нас. В політичнім життю кампанія українського львівського міщанства проти обмеження в правах виникла в другім десятиліттю XVI в. також незалежно від яких небудь впливів реформації,— а власне ся кампанія стала першим кроком в боротьбі за права православної церкви і національне право, в котрім повела провід львівська українська громада. Брацтва, що послужили найбільш яскравим орГаном сеї національної та реліГійної акції, були реорганізовані і приладжені до потреб нового руху теж ще перед впливами реформації. Але сьому
78
з котрою вони розправлялись з католицькою єрархією, не лишились без впливу на сміливість, з якою православна суспільність стала наставати на своїх пастирів, домагаючись направи відносин і практик православної церкви. Супрематія брацтв над єрархією, проголошена в боротьбі з львівським владикою, як не піддана, то. в кождім разі — без сумніву підперта була євангелицькими взірцями. Найширше й найг'рунтовнійше виложений був сей принціп в «Апокрізісі», що вважався твором нововірця, і православні церковники дійсно не вважали можливим солідаризуватися з ним — ані його вирікатись.
Се подробиця характеристична для загальної ситуації: український рух вагавсь між бажаннями як тіснійше звяза- тися з євангелицьким рухом — і страхом відірвання від традицій православних, від гасла «руської», національної церкви, від патріархату, що служив їй і всій традиції немов якорем в глибокій воді, Гарантуючи, що вона не згубиться серед суперечних течій сеї бурхливої доби.
Такі визначні представники боротьби за національність як кн. Острозький скажім, нераз сходить цілком на реформаційні думки, що в східній церкві треба б поправити не тільки дісціпліну, «але і звлаща около сакраменту і инших вимислів людських», і Потій злорадно приловивши його на такім не православнім вислові, пригадав йому, що в сакраментах східньої церкви не може бути ніяких перемін. «Пересторога», хоч вийшла від горячого прихильника сучасного православного руху, одначе у своїм легковаженню старої церковної літератури та старосвіцьких замиловань, у зверхнім обряді та своїм горячім відданню інтересам науки і школи як найвищому національному добру,— виявляє ясно людину виховану в ідеях реформаційного руху. Та й у самого Вишенського — найяскравійшого оборонця старих церковних традицій і канонів бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестантських поглядів, радячи православним не приймати єпископів, що беруть затвердженнє від короля без соборного вибору: «Краще вам
79
без владиків і попів діяволом поставлених до церкви ходити і православіє заховувати, ніж з владиками і попами не Богом покликаними (але канонічно поставленими!) в церкві бути та з неї насміватись і православіє топтати».
Не буду вже спинятись на ріжних спеціяльних літературних запозиченнях православних від євангеликів — напр. на протестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для будучих віків православними полемістами кінця XVI в., бо се деталі! Скажу натомість загально, що енергія, інтензивність, сміливість українського національного руху (небо-зна які, беручи їх абсолютно, але несподівані і через се дивні після довгої попередньої застої і безвладнос- ти) виявились не без звязку з реформаційним рухом, і так само потім підупали тут — в Західній Україні в XVII в. не без звязку з занепадом реформаційного табору! Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли сей вітер опав і не стало ні сих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!
Не була се ні одинока, ні навіть головна причина: впливали тут економічні і соціяльні зміни в українськім життю, занадто звісні, аби на гіих тут спинятись. В звязку з темою сеї книги я хотів натомість дещо освітити сю сторону, піввіка тому піднесену Драгомановим, а мало дебатовану потім: се значіннє, яке мала політична й ідеольог'ічна кооперація з реформацією для розвою українського руху в XVI в., і занепад реформаційного руху для зросту української реакції в XVII в.
В світлі вище сказаного належить оцінювати відзиви католицьких та уніятських письменників з кінця XVII в. про єретиченнє православного маг'нацтва й шляхти на Україні і Білоруси. Вона стояла тоді під сильними впливами реформаційних ідей і прикладів. Але з євангелицтвом мало хто з неї звязавсь. Коли реформаційний рух підупав, одні зіста- лись при своїй національній церкві, инші, знеохотившись до неї, перейшли до «папства» як висловлялись евангелики. Невелика громадка звязалась з унітаріями, як найбільш ради-
80
кальним крилом євангелицького руху. Але були се люде, мабуть, значно вже відчужені від українського життя, бо національного характеру не надали ні своїм унітарським громадам, ні літературі. Ті, що цінили перед усім свою національність, зістались, очивидно, при своїй національній церкві — не вважаючи на всі її хиби.
«Поєретиченнє» в тих часах католицькі круги закидали й самим патріархам — оскільки
Не дивуватись після сього, що стільки єретиків католики і навіть такими наші власні ортодокси знаходили серед православного громадянства того часу. Плилося під вітром реформації — до національного відродження.
УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЄ XVI—XVII вв.
І ЙОГО РЕЛІГІЙНА „ІДЕОЛЬОГІЯ.
Український національний рух XVI—XVII в. проходив під знаком релігійним, властиво — церковним: відродження українсько-білоруської православної церкви. В руху сім були сильні елементи відродження національного і культурного, він ставив своїм завданнєм піднести «руський» (український і білоруський) нарід з його занепаду, пасивности і пониження, відновити його колишню славу не тільки в політичнім,
81
а і ,в культурнім життю, піднести освіту і письменство на колишній високий рівень часів руської державносте Питаннє повернення українсько-білоруській суспіль- ности прав над православною церквою, котрі загорнув собі польсько-литовський уряд, входило як складова частина до ширшої політичної програми, яка не формулу- валась і не розгортувалась виразно, але відчувалась в ріжних політичних виступах. Сформуловано її в рамцях польської державности при гадяцьких пактах 1658 р., як звичайно думають — під диктат унітарія Ю. Немирича: було се вибореннє для «руського» народу (в розумінню маг'нацько-шляхецької верстви українсько-білоруського* суспільства) політичного представництва рівнорядного з польським і литовським як третього члена федерації Польщі, Литви й Руси. Сей політичний ідеал, хоч може не продуманий до кінця і не сформулований, мусів присвічувати шляхецьким українським політикам вже від Люб- линської унії 1569 р.
В історичних дослідах останних десятиліть головна увага зверталась на висвітленнє в тім руху XVI—XVII в. елементів культурних і національних, котрі дають йому право на назву «першого українського відродження». В сім напрямі зроблено чимало. Але для нашої теми навпаки важнійше оцінити, що виявив сей рух у сфері релігійної мисли? Наскільки релігія не виступала в нім тільки в заступ- стві національних і політичних гасл (бо таки дійсно гасло реліг'ійне нераз виступало замість кличів національних і політичних— менш усвідомлених і менш популярних)? Наскільки була сама дійсним чинником сього руху, його метою і самоцілею? І в які конкретні форми прибиралась ся релі- г'ійна мета в очах її прихильників?
Очивидно, на се, само по собі просте питаннє, не так легко й відповісти саме через се, що відродженнє старої православної церкви виступало в тодішних політичних плинах таким універсальним ліком на найріжнійші недуги сучасні: являється через те в найріжнійших політичних і куль-
82
турних комбінаціях і висувається як найблизша передумова для дуже далеких від себе ідеольог'ічних прямувань.
Такий напр. характеристичний речник сього руху, як згаданий Тяпинський — дуже цікавий незалежно від того, ким він в дійсности був: чи православним глибоко захопленим тільки новими ідеями, чи нововірцем, який одначе не хотів відриватись від національного тіла і бажав служити відродженню своєї суспільности на її національних основах. Своїм пляном видання євангелія на народній мові, жертвуючи для того своєю убогою маєтністю, «аби згинути з своєю вітчиною, коли вона має до решти згинути, або побрести разом з нею — коли вона буде вирятована (спільним заходом громадянства)», він досить сильно задокументував свою приналежність до людей нової ідеольог'ії. А про те — останнім засобом ратунку і для нього являється таки не що инше, як реставрація старої церкви для відродження освіти і науки, що колись цвіла в тій старій церкві. Він уболіває над «глибоким культурним і національним занепадом руського народу» — що в такім славнім і то найважній- ше — в такім давнійше здібнім, ученім народі руськім таке занедбаннє свого славного язика, просто зневага до нього, за котрою ясна мудрість, що була (в руськім народі) просто прирожденною, відійшла від них, а на її місце зараз прийшла така оплакана невченість, що вже декотрі сти- даються й письма свого (руського) — особливо в слові божім. Пригадує для сильнійшого вражіння колишню славу його — в уяві автора стара Русь була найблискучійшою представницею всеї Східньої Європи, візантійство в його очах нероздільно зливалося з словянством, «а яке ж більш прирожденне словянство може бути, як не Русь». Отже з горячим накликом звертається він до сучасної української й білоруської аристократії, «що зістались немов батьками сеї (культурно-національної) справи по таких достохваль- них предках своїх»,— аби вступили в їх сліди. І що ж? Конкретне бажаннє, яке він ставить до них, полягає в тім, щоб вони вплинули на митрополита, владиків й инших