З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
«В сім часі молодіж стала топтати все, до чого молилось старе поколінне: реліг'ію, державність, моральність, закон, родину, власність, навіть мистецтво, Пант. Куліш,
поезію, таланти. Все, що вважалось ранійше сферою духовного світу, відкидалось як трата часу, і сам духовний світ називався мрією. Не може бути сумніву, що в усіх отих вище названих сферах були все і скрізь темні сторони, які викликали розум на критику. Релігія в вульгарнім розумінню сходила на несмачну обрядовість або абсурдне привязаннє до букви релігійних символів... Мистецтво, поезія і свобідна наука здебільшого ставали привіле- ґЧєм щасливців миру сього, які експльоатували бідну і невігласу народню масу. Песимістичний погляд на людські відносини (який виявляла молодіж 1860-х рр.) не був і новиною: сам Спаситель
149
Христової церкви, коли всі маючі приносили своє майно до ніг апостолів — такі прикмети, які показують, що в духу християнства був иньший принціп громадського устрою, і метою Христової проповіди було радикальне відродженнє людини. Але в тім і висота християнської доктрини, що вона, вказуючи людині ідеал, з одного боку — не має наміру 'силою примушувати її приймати сей ідеал на землі, а показує тільки дорогу до осягнення його на небі, і саме змаганнє до нього на землі кладе лише умовою здобуття небесного раювання. Христос, як богочоловік, занадто знав людську натуру і не ставив їй нездійснимих утопій. Навпаки, в своїх проповіданнях будучности людства нагадував, що в світі завсіди будуть і війни і всякі фізичні нещастя, шкідливі матеріальному добробутови людини. Через се коли ті сторони, які показували, що християнство вимагає від людського суспільства відмінних від ранійших умов, підіймали уяву людей, що мріяли про переформованнє людських громад, то з другого боку суворий і нельстивий осуд Христа про біди, які перешкоджують повному ‘щастю на землі,— відштовхував їх від Христової віри. Так було на Заході в XVIII' в., такий же процес проходив і у нас в той час. Наші ліберали від разу заняли позицію ворожу християнству, всім його догматам і моральним правилам, тим більше, що позитивна релігія в формі церкви санкціонувала законність усіх установ соціяльного і політичного побуту з тими темними сторонами, які він виявляв. Інтеліг'ентна молодіж наша перейнялась крайньою перевагою матеріялістичних доктрін і мотивів... Разом з тим розвивалась гадка, що для доброї мети соціяльної перебудови не треба перебирати в способах... Се була найчорнійша і обурююча сторона сучасного «нігілізму».
Третій визначний кирило-методієвець Куліш (р. 1817, ум. 1897) в історії українського релігійного руху особливо памятно записав своє імя перекладом Святого Письма; почавши сю роботу в 1860 р. він не вважаючи на досить несприятливі умови, не тільки довів її до кінця — на спілку з І. Пулюєм переклавши всю біблію, але і здійснив се видан-
150
нє. 1880 р. вийшов Новий Завіт, а згодом ціла і українська Біблія вийшла коштом Британського Біблійного Товариства. Тим була сповнена давня мрія прихильників української культури і подвигнення народу.
З сих власне головно мотивів, а не виключно реліг'ійних, узявсь за сю працю і Куліш. Коли Шевченко між кирило- методіївцями був речником перед усім домагань соціяльних, а Костомаров — історичних українських традицій — Куліш був проповідником єднання України з Вселюдством на г'рунті культури. Світова культура була для нього найвищим добром, провідною ідеєю й мірою всіх вартостей своїх і чужих: явищ українського життя в минулому і сучасному і всяких міжнаціональних відносин. Він дав яскравий вираз сим своїм переконанням в заспіві до «Дзвону»: «У дзвона дзвоню я, До церкви скликаю, До церкви вселенської правди. У щирих душ, чистих, високих шукаю Против гайдамацтва поради. Зберімось, порадьмось, що маєм робити З ордою, що нас облягає, Тіснить, не дає нам культурі служити, Руінної слави жадає. Порадьмося вічем, як правда свободним. Руїнні гріхи з себе змиймо, 1 духом незлобним, умом благородним Культурі спасенній служімо». Вважаючи Біблію Гомера і Шекспіра трьома фундаментальними ка- меннями сего вселенського храму, він і присвятив велику частину свого життя на те, щоб присвоїти
Так культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмою реліг'ійною і освітньою. Свої погляди молодих літ на сю справу досить яскраво зясував він* у своїх споминах про кирило-методіївський гурток, наведений вище. Для часів старости можна навести такі характеристичні уступи з його поезій:
Старі Жиди буяли в синаґ'оґ'ах,
Нові буяють по святих церквах,
І профанують розпитого Бога В своїх ледачих, митарських ділах.
І завдають йому новії рани,
151
І тернієм новим йому главу Вінчають і мов чорні врани Відаються в кріваву плоть йому.
Та не знущаються над ним так много Ба і «во дні великого поста»,
Як в оний день, що з розпятого Бога Створять собі воскресшого Христа.
Воскрес, воскрес! і раді, що не встане За тридцять злотих проданий їм Бог, Очима скорби й ярости не гляне На святотатний і кощунний торг.
0 Спасе, мучений спасенниками злими!
Покинь їм всі твої храми і всі каплиці,
З жертвами пишними, наданнями царськими
1 навіть лептою смиренної вдовиці.
Вселися в храм новий, в храм духа животворний, Що обіцяв єси создати на руїні,
Нехай почезне в нас жидівський торг тлетворний І віра праведна засяє на Вкраїні.
Я не палю по капищах кадила,
Не чаю від покійників чудес,
Що чернь важкими шатами покрила І низвела на торжище з небес.
Не стукаюсь я до царя й цариці У чотирнадцять золотих воріт:
Про мене, до їх пишної столиці Позаростав би вже травою й слід.
Я атеіст, що знає тільки Бога,
А чорта і святих не признає...
Ні, не лякайсь, душе моя убога:
І чорти і святі про тебе є.
Далі він поясняє, про яких святих і чортів він думає: се носії доброго і злого в українській минувшині і сучасносте «Отеє ж, душе, такі твої святії, Котрих ти чествуєш і любиш, а чорти пекельнії — о світе злочестивий, о світе пакосний! їх повен ти!»
Наближеннє сотої річниці смерти Сковороди, котру Україна збиралась святкувати на початку 1890-х рр. дало Кулішеви привід яскраво зазначити своє становище не
152
ч
Микола Костомаров.*
тільки до самого сього юбилята, а й взагалі до сих «святих і чортів»: симпатичних і несимпатичних йому культурних і реліґ'ійних течій в українській минувшині. (Се цікаво одмітити, що між Кулішем і Сковородою було майже рівно 100 літ, і він се в сто літ по його смерти, кілька років перед своєю смертю, в своїй поемі «Грицько Сковорода» давав погляд на його діяльність, зазна- чуючи солідарність свою (та до певної міри і свого колишнього гурта з ідеольоґ'ією великого «старчика». Маємо тут немов підсумок століття в розвою української релігійної думки):
Чи то ж один бував між нами Правдивий, як в Содомі Лот,
Що і ділами і словами Спасав од пагуби народ? Згадаймо з Вишні Іоанна,
Що й богословством процвітав,
І в життії був без обмана,
У вічі правду всім казав.
Або хоч Іов наш Борецький Кому не став би за взорець...
З тобою, Грицьку, воскресение Твого народу почалось І від непевного спасенне,
Що в голові його верзлось. Хвала ж тобі! ти рідну землю Перед потомством оправдив, І на пути д новому времю Всіх земляків попередив. Ширяй на висоті з орлами, З тими премудрими мужами, Що правду бачили святу...
РЕЛІГІЙНІ ШУКАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ МАСАХ В XIX в.
Відчуженнє від могилянської, а потім зросийщеної офіці- яльної церкви, що серед української інтелігенції зазначилось уже в другій половині XVIII в., з певним опізненнєм і в менш помітних для нас формах наростало також і серед українсь-
153
ких мас. Не могло бути инакше. Коли в XVI—XVII в. церковним кругам удалось до певної міри наелектризувати сі маси, наблизившися до них, прийнявши народні форми та вдаривши і в деякі соціяльні та національні струни їх психольо- гТі, так потім, як сі звязки стали рватись та завмирати, на місце ентузіязму і охоти боротись, страждати за свою народню «батьківську» віру, мусіло прийти знеохоченнє до всеї тої казьонщини та мертвеччини, котрою ту віру підмінювано.