Загадка однієї неділі
Шрифт:
— Помиляєтесь, Аресе, — утрутився Гонсалес. — Заперечення знайомства з карликом вас не врятує. Ми знаємо, як усе це сталося.
— Так? Ну, то повідайте мені. Тоді всі троє знатимемо це.
— Скоро вам доведеться облишити ці жарти, Аресе. Ми не заперечуємо, що спершу самі помилялись, проте — карамба! — хто ж не помиляється? Важливо те, що зараз ми на правильному шляху. Ви не вбивали Сусанни. Ми упевнились, що ви навіть не були знайомі з нею; однак у вечір її смерті ви побачили вбивцю або якийсь слід привів вас до нього пізніше. Після вашого арешту, а потім звільнення ви і далі уперто не відмовлялись від своїх намагань знайти вбивцю. Навіщо, Аресе? Ми ж бо попереджали, щоб ви
Я всміхнувся. Тож, виходить, це той самий карлик! Звичайно, спершу мені спало на думку, що це міг бути його труп, але ж міг бути і не його. Не єдиний же він карлик на все місто. А коли мені випадало побачити його, темрява й чимала відстань заважали розгледіти карликові риси. Я знову глянув на нього. Годі сумніватися, це той самий клятий карлик.
— Гаразд,— мовив я, — справа ясна. Він намагався вбити мене, і я вбив його. А Вертьєнтес? Кому ви його почепите на шию? Теж мені?
Гастон зробив якийсь жест, і Гонсалес поступився йому словом.
— Як ви самі сказали, тільки не жартома, а всерйоз, справа ясна, Аресе. Ось як приблизно відбувалися події. Вертьєнтес наймає карлика, щоб той убив Сусанну, сам же готує в цей час своє мексіканське алібі. Через випадковий збіг, саме в цей день ви приходите за сенаторовими листами, як визнала його дочка; там виявляєте мертву Сусанну. Карлик, який не встиг зникнути і змушений сховатися, завдає вам удару по голові й з метою скласти на вас вину за вчинене вбивство викликає нас, а сам тікає, полишивши, проте, якийсь слід, який дозволяє вам потім відшукати його. Тоді між вами двома розгортається двобій за здобич, яку карлик, мабуть, усупереч Вер-тьєнтесовим указівкам, поцупив у Сусанни. Аби остаточно загнати його на слизьке, ви наполегливо збираєте докази проти нього. Викликаєте Вертьєнтеса, щоб порозумітися з ним проти цього чоловічка. Той розгадує ваш план і нашпиговує тіло Вертьєнтеса свинцем... А то, може, дізнавшись про Верїьєнтесову таємницю, ви викликали його до себе з метою шантажу; звісно, певні прогалини ще є, але... що ж, ваше зізнання, сподіваємось, заповнить їх! — Він прикрив труп карлика дешевою полотниною, що лежала на столі, й сухо промовив: — Ходімо!
— Блискуче опрацьована версія,— зауважив я, не рушаючи з місця.— Вона має лише одну вразливу ланку: я карлика не вбивав. І навіть не знаю, від чого він помер.
Гастон засунув руку в кишеню піджака і витягнув якийсь предмет.
— Це вас наводить на якусь думку?
Я простягнув руку і взяв. Це був болт... вірніше, те, що лишилось од нього. Кидалось у вічі, що його було підтерто терпужком. Щоб установити це, аж ніяк не треба бути експертом.
— Що це? — байдуже поцікавився я.
— Болт,— відповів Гонсалес, — Не станете ж ви твердити, ніби не знаете, що таке болт, правда? — В його тоні відчувалися глузливі нотки.
— Звичайно, не стану, але яке він має відношення до цієї справи?
— Цей болт од гальма автомобіля, на якому їздив карлик,— пояснив Гастон.— Гадаю, це освіжить вашу пам'ять. Він улаштовував пастки для вас і зазнав невдачі. Ви поквиталися з ним, і ось результат.— Його вказівний палець тикав на стіл.—
Тепер я зрозумів, звідкіля взялася грязюка на нерухомому обличчі карлика: під час влаштованої автомобільної аварії тіло його вивалялося в землі.
— Ходімо,— повторив Гастон.
Я не став заперечувати. Мій мозок запрацював блискавично. Все складалося проти мене. Вони шукали, кого б зробити козлом відпущення, а я був тут як тут.
Запаливши сигарету, рушив поперед них. Зробивши кілька кроків, зупинився: мені необхідно було поміркувати.
— А як ім'я цього карлика? — спитав я, водночас прикидаючи свої шанси першим вихопитись на вулицю.
— Сесар Бламбіно,— відповів Гастон.— Він мав прізвисько Спритник. Не знаю, чи то через його малі габарити, чи тому, що він робив у цирку. Останнім часом, правда, він продавав лотерейні квитки.
Мій мозок блискавкою пронизала згадка про записку Вертьєнтеса: «Квитки, Аресе». І я спитав себе, чи не має відношення до цього загиблий карлик — продавець квитків.
— Навіщо ви йому це оповідаєте, лейтенанте? — втрутився Гонсалес.— Він-бо знає справу не гірше за нас.
— Не має значення,— мовив Гастон.— Знаючи, що ми в курсі, він не робитиме спроб обдурити нас.
Я виразно чув їхні слова, хоч і далі робив відчайдушні спроби знайти правильний вихід. Шанс, якого я так наполегливо шукав, настав, коли ми підійшли до дверей. Ш,оправда, поганенький був шанс, але я, не вагаючись, скористався ним. Коли ми підійшли до дверей, через поріг якраз заходив службовець моргу, штовхаючи поперед себе візок, на якому лежав якийсь тип із застиглими рисами мумії. Зіщулившись, я просунувся повз нього, в той час як Гастон і сержант Гонсалес виявились на кілька секунд відокремлені од мене візком. Не гаючи часу, я щосили штовхнув візок на них і дав дьору. Від несподіванки вони завмерли.
Я тікав, не відчуваючи під собою ніг. Стрімголов перетнув дорогу і вибіг на територію цвинтаря, петляючи поміж хрестів і могильних склепів. Дощ уже вщухав. Лише голос Гастона, що гучно посилав прокльони, порушував цю гнітючу нічну тишу. Послизнувшись на глинястому грунті, я впав. Щось тверде вдарило мене по лобі — над правим оком. Безліч іскорок замигтіло перед очима. Потому в суцільній темряві я, здається, відчув, як приємно, коли по обличчю в тебе ллється вода.
Розділ третій
РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАГАДКИ
Хто кохає, той завжди великодушний.
МЕЙЄР
У загадковому нічному мороці, де похмурою білістю вирізнялися один від одного мармурові надгробки, мене оповили спокій і тиша. Лоб мій болів нестерпно. Аби якось послабити біль, зробив глибокий вдих і спробував, борсаючись у багнюці, стати на ноги. Злива вже вщухла, але вкрите хмарами небо обіцяло ще багато дощу.
Прихилившись до якогось фамільного склепу, що бундючно здіймався над навколишніми могилами («суєта суєт...»), я поглянув на стрілки годинника: було кілька хвилин до п'ятої ранку. Я вслухався у темряву — нічого не було ні видно, ні чути, лише завивання вітру порушували мовчазний спокій кладовища.
Я рушив у путь. За кілька кроків натрапив на якусь чашу з водою. І це було як дар божий. Я змив грязюку з обличчя, і асоціативно в мене перед очима постала брудна пика карлика. Я зітхнув. Адже так і моє тіло могло б у перший-ліпший день перетворитись на безформне криваве місиво.