...I жодної версiї!
Шрифт:
— Що ж виходить? — повторив своє запитання Коваль. — Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях… Бiльше ви нiкуди не заходили?
Барвiнок похитала головою.
— Крамницi забрали у вас скiльки часу?
— Близько години.
— Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?
— Яблука близько дому, у гастрономi "Славутич".
— А час на дорогу? — пiдказав Струць. — Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?
— Пiшки, звичайно, — вiдповiла друкарка. — Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої… Точнiше не знаю. — Немов виправдуючись, жiнка простягла
Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.
Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.
Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити… I завдання розшуку та дiзнання зараз — опитати цих людей… А поки що… Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.
— Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? — спитав полковник.
Друкарка слухняно кивнула:
— Так, так, згадала про свої справи i пiшла.
— I нiчого не сталося мiж вами?
Нiна Василiвна знизала плечима.
— Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?
— Нi, що ви! — Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. — З Антоном Iвановичем! Нi, нi! — рiшуче заперечила. — Хiба з ним можна сваритися!
Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.
— А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?
Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.
Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила:
— Як можна говорити таке!
— Ви любили його?
— Так.
— Збиралися перейти до нього?
— Так.
— Це рiшення було обопiльним?
— Так.
— Але воно весь час не здiйснювалося!
Жiнка тяжко зiтхнула.
— Чому, якщо не секрет? Антон Iванович роздумав?
— Це — найблагороднiша людина, людина слова, це, це… — Барвiнок нiяк не могла вимовити слово «був» i ладна була знову залитися слiзьми.
— То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сiм'я? «Що» або «хто» став на завадi? Чоловiк? Батько? Втрутилася громадська думка?
— З моєї вини, — тихо промовила Нiна Василiвна, — тiльки з моєї… I цього я собi нiколи не подарую!
Вiд слiз її нiс, усе обличчя розпухло, свiтлi, довгастi, як мигдаль, очi почервонiли, i вона являла собою сумне видовище.
— Не плачте, Нiно Василiвно, — попросив полковник. — На жаль, Антону Iвановичу вже нiчим не допоможеш. Дмитру Iвановичу неприємно було бачити Барвiнок у такому непривабливому виглядi.
Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довiдався
Але якось улiтку, коли Нiночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П'яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорiвну, що поверталася з роботи.
Батько Нiни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повiситися у сараї, i його буквально вийняли iз зашморгу.
З того часу все у життi Нiни пiшло шкереберть. Батько запив i незабаром втратив посаду механiка. Вiн уже не мiг ходити бiля машин i подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Нiна iще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи пiсля десятилiтки, не стала її закiнчувати, пiшла з дев'ятого класу i вступила на курси машинопису.
Коли їй виповнилося вiсiмнадцять, до неї посватався приятель батька — бригадир каменярiв Гнат Барвiнок. Вiн був старший вiд Нiни на десять рокiв, буйний напiдпитку i неприємний їй. Але батько, якого Барвiнок весь час пiдтримував на роботi i споював удома, був iншої думки, i Нiна пiдкорилася батькiвськiй волi.
Перший час пiсля непишного весiлля у хатi було спокiйно. Але з того часу, як батьковi зовсiм вiдмовили руки i уся сiм'я лягла на плечi Гната, той розперезався.
Нiна як могла догоджала обом, i батьковi i чоловiковi, та це мало допомагало. Потiм народився син, i жiнка повнiстю замкнулася на дитинi..
— Ми просимо, Нiно Василiвно, — пояснював Коваль, — допомогти нам розiбратися у сумнiй iсторiї загибелi Антона Iвановича… Скажiть, ви не пiшли жити до Журавля тому, що не хотiли залишити чоловiка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумiю…
— Нi, не так, — рiшуче вiдповiла жiнка, вiдвернувшись вiд старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. — Чоловiка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хiба такий батько йому потрiбен?
— Чому так говорите про чоловiка?
— Для вас це не має нiякого значення. — Нiна знову мигцем глянула на Струця, i Дмитро Iванович зрозумiв, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не мiг же вiн попросити господаря кабiнету пiти! Тим бiльше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.
— Крiм того, я свого чоловiка боюся. П'яний, вiн дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Вiн здатний на все… I я боялася i за себе, i головним чином за Антона Iвановича.
— I за батька?
— Ну, так само i за батька… — роздумливо промовила Нiна. — Хоч, може, його i не чiпав би… Вони ж нерозлий-друзi по пляшцi…
Втiм, i за батька теж. Адже менi i його жаль: вiн стiльки зазнав у життi, дуже нещасний, хворий i по-своєму любить мене. Можливо, п'є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долi, хоч поганого не хотiв, але так склалося… Жили ми бiдно, а Гнат добре заробляв… Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потiм iще дужче запив. Якби пiшла я, зовсiм пропав би. Гнат його iз квартири вигнав би… Одне слово, зi мною вийшло як у приказцi: i гiрко їсти, i жаль викинути.