11/22/63
Шрифт:
І ланцюг там був також. Я пройшов до нього вздовж брудної стіни якоїсь старої будівлі, що замінила собою сушарню. Підпірнувши під ланцюгом і зайшовши за ріг, я опинився перед її фасадом і побачив, що це покинута цілодобова крамниця «Квік-Флеш». Вітрини було потрощено і всі полиці з неї вивезено. Від закладу не залишилося нічого, окрім шкаралупи, де єдиний, з майже мертвою батареєю, аварійний вогник зудів, мов помираюча муха на зимовому вікні. На рештках підлоги аерографом було намальовано графіті, й світла якраз вистачало, щоб його прочитати: ЗАБИРАЙСЯ З МІСТА, ТИ, ПАКІ КУРВАЛЬ [688] .
688
Paki —
Я пройшов по потрісканому цементу подвір’я. Автостоянка, де фабричні робітники колись залишали свої машини, зникла. На тому місці нічого не було збудовано; залишився просто прямокутний пустир, де валялись розбиті пляшки, уламки асфальту та одинокими купками стирчав бур’ян. З деяких кущиків, немов старовинні конфеті, звисали використані кондоми. Я задер голову подивитися на зірки і не побачив жодної. Небо вкривали низькі хмари, достатньо нещільні, щоб дозволяти трішки пробиватися крізь себе непевному світлу місяця. Мигавку на перехресті Мейн-стрит і 196-го шосе (колись знаного як Старий Люїстонський шлях) тут замінили світлофором, але він не працював. Та з цим усе було гаразд; жодного автомобільного руху на дорогах не було.
«Фруктова» зникла також. На тому місці, де була крамниця, зяяла діра льоху. Навпроти неї, де у 1958 році стояв «зелений фронт», а в 2011-му мусив стояти банк, містилося щось під назвою «Харчовий кооператив провінції Мейн». Але ж і тут вітрини було розбито, а всі харчі, котрі колись могли зберігатися всередині, давно зникли. Заклад стояв так само випатраний, як і «Квік-Флеш».
На півдорозі через перехрестя я враз застиг, вражений гучним водянисто-крижаним скреготінням. Єдине, що в моїй уяві могло створювати такий звук, це якийсь екзотичний літак, що, пробиваючи звуковий бар’єр, одночасно скидає з себе обледеніння. Стрепенувся ґрунт в мене під ногами. Десь вискнула автомобільна сигналізація та й замовкла. Загавкали собаки, а потім одна по одній позатихали.
«Землетрус в Лас-Анджліісі,— згадав я. — Сім тисяч загиблих».
На 196-му шосе спалахнули фари, і я поспіхом кинувся на хідник. Автомобіль виявився маленьким кутастим автобусом з написом КІЛЬЦЕВИЙ на освітленому маршрутному шильді. Мені слабенько дзенькнуло в пам’яті, але я не знав, до чого це.
Той чи інший обертон, подумав я. На даху в автобуса містилося кілька обертових приладів, на вигляд ніби вентилятори-остуджувачі. Повітряні турбіни, ймовірно? Чи таке можливе? Звуку двигуна внутрішнього згоряння я не почув, лише неголосне електричне гудіння. Я дивився йому вслід, допоки не зник удалині єдиний на ньому задній вогник.
Гаразд, отже, бензинові двигуни ліквідовано у цій версії майбутнього — в цьому пасмі, якщо скористатися термінологією Зака Ленга. Це ж добра новина, хіба не так?
Можливо, хоча повітря, яке я втягував своїми легенями, відгонило чимсь мертвотним, на додачу в ньому вчувався ще якийсь запах, який нагадав мені запах трансформатора мого потяга «Лайонел», коли я, хлопчиком, ганяв його надто довго [689] . «Час уже його вимкнути, нехай трохи відпочине», — зазвичай казав мені тоді батько.
689
«Lionel» — заснована 1900 року електротехнічна компанія, особливо уславлена своїми іграшковими залізницями та дитячими комплектами для наукових досліджень.
Було там, на Мейн-стрит, кілька закладів, у котрих, здавалося, ще сяк-так ідуть справи, але здебільшого стояли розвалища. Хідник лежав потрісканий, всяка негідь валялася на ньому. Я побачив з півдесятка запаркованих машин, і всі були або бензиново-електричними
На іншому боці вулиці тусувалася зграя підлітків, вони про щось гомоніли, сміялися.
— Агов! — гукнув я їм. — А бібліотека ще працює?
Вони вирячилися на мене. Я побачив світляки сигарет… от лишень запах долітав майже напевне одурманливий.
— Пішов на хер, дядьку! — гукнув мені у відповідь один з них.
Інший відвернувся і, приспустивши штани, блиснув до мене задом.
— Отут знайдеш всяку книжку, всі твої!
Ватага зареготала, вони пішли, балакаючи упівголоса, озираючись.
Мене не вразило те, що мені показали голу сраку — це було не вперше, — але мені не сподобалися їхні погляди, а притишені голоси ще менше. Там могли про щось змовлятися. Джейку Еппінгу в це не зовсім вірилося, але Джордж Емберсон мало сумнівався; Джордж пройшов крізь чимало різного, і саме Джордж наразі нахилився, підняв два уламки цементу, як кулаки завбільшки, й засунув їх собі до передніх кишень, просто, на добру вдачу. Джейк вирішив, що це глупство, але заперечень не висував.
На наступному розі бізнесовий квартал (який він не був) раптом урвався. Я побачив літню жінку, що поспішала вулицею, нервово оглядаючись на тих хлопців, котрі тепер були трохи далі попереду на іншому боці Мейн-стрит. На жінці була хустка й щось схоже на респіратор — на кшталт тих, що ними користуються люди з хронічними обструктивними захворюваннями легенів або з прогресуючою емфіземою.
— Мем, ви не підкажете, чи бібліотека…
— Облиште мене в спокої! — Очі в неї були великі, злякані. На мить крізь прогалину в хмарах сяйнув місяць, і я помітив, що обличчя в неї порите виразками. Та, що містилася в неї під правим оком, здавалося, дожерлася аж до самої кістки. — Я маю папір, де говориться, що я маю право бути на вулиці, на ньому є печатка Ради, то вже облиште мене в спокої! Я йду до своєї сестри, мушу її відвідати! Оті хлопці — погані хлопці, і скоро вони розпочнуть свої дикунства. Тільки торкніться мене, я дзвякну своїм брязкалом й констебль ураз під’їде сюди.
Якось я мав щодо цього сумніви.
— Мем, я всього лише хочу дізнатися, чи бібліотека ще…
— Вона вже багато років як закрита й жодних книжок там нема! Тепер там провадять Сходини Ненависті. Облиште мене в спокої, кажу вам, бо інакше я дзвякну констеблю.
Вона поквапилася геть, кожні кілька секунд озираючись, щоб упевнитися, що я не переслідую її. Я дозволив їй віддалитися від мене на достатню дистанцію, аби лиш жінка трохи заспокоїлася, а тоді й сам знову вирушив уздовж Мейн-стрит. З коліном у мене дещо налагодилося після того перенапруження на сходах Книгосховища, але я все ще кульгав і кульгатиму й далі якийсь час. У затулених шторами вікнах деяких будинків горіло світло, але я був майже цілком певен, що постачається воно не Енергокомпанією Центрального Мейну. То були коулменівські ліхтарі [690] , а в деяких випадках гасові лампи. Більшість домів стояли темні. Від деяких залишилися обвуглені руїни. На одному з руйновищ була намальована свастика, а на іншому аерографом написано: ЄВРЕЙСЬКИЙ ПАЦЮК.
690
Ліхтарі з одною або й двома горілками, що живляться бензином, гасом, мазутом чи пропаном і дають сліпучо-біле світло; традиційно випускаються заснованою 1900 року Вільямом Коулменом компанією, що спеціалізується на туристичному обладнанні.